Вакансії

HOMO SACER

exc-5d5091e52dc6a7000104a13e
exc-5d5091e52dc6a7000104a13e

Лариса Венедiктова

Лариса Венедiктова

Почну з обіцяного бонуса — спробую відповісти на питання: Чому, на мій погляд, роботи Олафура Еліассона працюють в АРоСі — музей сучасного мистецтва у данському місті Орхус — і не працюють у PinchukArtСentre.

АРоС має справу із глядацьким сприйняттям, відкрито заявляє про цей намір, збирає роботи, що саме цим (дослідженням сприйняття) займаються. Звісно серед творів, що представлені у Музеї, багато робіт дансько-ісландського художника Олафура Еліассона. Митець відомий тим, що доводить важливість емоційного підґрунтя сприйняття.

(Його персональна виставка в 2011 в ПАЦ (PinchukArtCentre — прим. ред.) називалася «Твоє емоційне майбутнє». Але у нашому контексті його роботи виглядали як атракціон.)

Олафур Еліассон у своїй практиці, серед іншого, розмірковує про нескінченність, що утворюється відображеннями відображень, про матеріальність такої ефемерної речі, як колір, і робить це таким чином, що без тебе, який заходить у цей простір ілюзій, та твоєї уваги до власного сприйняття, роботи немає.

Заходячи до Музею сучасного мистецтва АРоС, ти відчуваєш, що тут ніхто не збирається тебе повчати (навіть коли будують частину експозиції у дидактичному стилі), тебе залишають із власним сумнівом, спротивом чи захватом. Куратори намагаються зробити твоє перебування у музеї рефлексивним та інтерактивним, і справа тут не тільки й не стільки у новітніх технологіях, але у тому, як відбираються роботи, які цьому сприяють, або як вони розташовуються. І чомусь нікому не приходить на думку, що їх треба охороняти від глядача.

ПАЦ тим часом фокусується на атрактивності Еліассона, він виставляє художника як зірку, демонструє яскраві камінчики спектакулярності Еліасcона дикунам — своїм глядачам. Дикуни люблять ПАЦ, закривають очі на наявність охоронців, котрими великий меценат захищає свою власність — сучасне мистецтво — від дикунського ентузіазму та любопитства. Сучасне мистецтво тут сакралізовано, себто принесено у жертву. У жертву відносинам патрон-клієнт. Конвенція між патроном — Пінчуком і клієнтами — відвідувачами підкріплена участю у ній художників, що в ПАЦ виставляються. У жертву патрону та його іміджу приносяться й клієнти — відвідувачі. Тому й вхід у цей заклад є безкоштовним — це сакральне місце — ПінчукАртЦерква.

Навесні в іншій «церкві» — Державній установі культури (в Центрі Курбаса, який мій колега Олександр Лебедєв влучно назвав «Церква Курбаса») стався скандал на ґрунті сакральності. ТанцЛабораторіум, продовжуючи свою практику мистецької рефлексії минулого, запропонував до реалізації проєкт із назвою «Тіні забитих предків» і отримав під час обговорення коментарі, на кшталт: «”Забитих” — це десакралізація. Камінням закидати — це як в Біблії, — забити камінням. Це з найгіршими грішниками роблять».

(Треба зауважити, що тут стався цікавий збіг — в мою маму, коли вона була дитиною «ворога народу» саме кидали каміння. Результатом стало каліцтво, з яким вона живе все життя. Для мене цей факт є вагомим аргументом на користь саме такої — «тіні забитих предків» — назви й достатнім аргументом не змінювати цю назву, навіть якщо визнати, що мистецтво в Україні є підцензурним і іншого не передбачено і з цим нічого не поробиш).

Стосовно десакралізації — так, ТанцЛабораторіум є прихильником десакралізації минулого у всіх його проявах, починаючи від десакралізації України як жертви окупації, закінчуючи деміфологізацією свідомості, в принципі. І справа тут не тільки в тому, щоб раціонально подивитися на минуле, але в тому, щоб знайти у собі сили та відвагу відповідати за нього, тому що без відповідальності вас згризе відчуття невідрефлексованої провини, а з людиною із таким відчуттям можна робити що завгодно, вона є чудовим об’єктом для різного роду маніпуляторів: 

IMG_0474.JPGIMG_0474.JPG

IMG_0475.JPGIMG_0475.JPG

#block-yui_3_17_2_1_1565560224362_72407 .sqs-gallery-block-grid .sqs-gallery-design-grid { margin-right: -20px; } #block-yui_3_17_2_1_1565560224362_72407 .sqs-gallery-block-grid .sqs-gallery-design-grid-slide .margin-wrapper { margin-right: 20px; margin-bottom: 20px; }

«Неусвідомлене почуття провини за участь у радянських злочинах створює ситуацію безвиході, ізолює винного, відміняє для нього світ, рефлексія стає неможливою, він не може уявити собі метанойю як зміну мислення, минуле видається природною катастрофою, про яку немає сенсу думати та говорити. Людині залишається тільки людське тепло, що помилково сприймається як світло, “яке може надати тільки публічна сфера”», — (з концепції проєкту “Тіні забитих предків”).

Ханна Арендт пише про це: «Під гнітом гнані скупчилися до того щільно, що проміжний простір, який ми назвали “світ” … просто зник. При цьому виникає теплота людських взаємин, що вражає — тих, хто мав нагоду спілкуватися з такими групами, — як майже фізичний феномен».

Повернути такий «проміжний простір», простір, який не підлягає привласненню, не погоджуватися із гнітом, навіть якщо доведеться відмовитися від такої приємної «теплоти людських взаємин» — ТанцЛабораторіум вважає своїм завданням.

Тому нам довелося припинити співпрацю із Центром Курбаса та написати про це заяву: 

«З 2013 року ми працювали в Центрі Курбаса на резиденції, досліджували та проблематизували відносини між танцем/театром та сучасним мистецтвом, між художником та глядачем, між контекстом та особистою мистецькою практикою, між фінансуванням та продукуванням мистецтва, між сучасністю та минулим. Предметом нашої уваги була також сама інституція — те, як вона працює і як вона могла би працювати.

Усім цим ми не припиняємо цікавитися, але вже “під іншим дахом”. Ми не раз чули на свою адресу претензію, що “ТанцЛабораторіум використовує Центр Курбаса”. Треба зауважити, що ми не розуміємо сенсу цього висловлювання. Але зрозуміло, що в якийсь момент така претензія мала прозвучати востаннє.

Безпосередньою причиною нашого рішення стала реакція дирекції та експертів Центру на назву нового мистецького проєкту ТанцЛабораторіум “Тіні забитих предків” як на неприпустиму, антиестетичну, шкідливу, таку, що ображає почуття. Також ТЛ було звинувачено в “неетичності приниження предків”, у “використанні бренду Коцюбинського-Параджанова”, в “егоцентризмі”, у посяганні на “святі речі” і тому подібне.

Для нас ця назва є принциповою саме завдяки співзвучності слів “забиття” та “забуття”. І, так, — ми, власне, хочемо поставити питання про здатність поетики говорити про катастрофу. Крім того, на наш погляд, сакралізація минулого кардинально відміняє рефлексію та не дозволяє роздивитися у ньому власну відповідальність.

Ми плануємо продовжити танцювати, досліджувати способи мислення та їхню політичність, говорити про інституціоналізацію, яка могла б позбавити культуру від феодального володіння суспільною власністю. Наша програма на найближчий час – practice as research».

І — ні, ми не претендуємо на істину, ми всього лишень кажемо те, що думаємо та пропонуємо кожному, хто з нами не згодний, наводити свої аргументи. Але недоторканність деяких тем аргументом не є. Як не є аргументом й подібного типу висловлювання в. о. Директора Центру Курбаса:

«… якщо думки інших людей про назву одного проєкту після п’яти років, після десятків проєктів, так, просто з такою ненавистю, що така істерика, це неадекватність, абсолютна неадекватність, це оцінка, і вона неадекватна, і свідчить справді про якусь кризу, про комплекси, безумовні комплекси».

Себто, не є аргументом перехід на особистість, міркування про чиїсь комплекси чи кризи.

В. о. також написала в ФБ:

«ще НІХТО не заторкнув проблеми, яка нині руйнує власне ціннісні засади нашого суспільства і руйнує траєкторію його майбутнього. Досі побутує небезпечний для суспільства, особливо новітнього, стереотип: якщо проти одного-двох виступає колектив, то це означає, що ці двоє — бунтівники, з чистими помислами і забралами, з неодмінно креативними ідеями і бездоганною мораллю, а колектив — ретроград і хоче знищити цих бездоганних борців-місіонерів (нерідко привласнивших собі репутацію сучасних дон Кіхотів). Таким, стереотипно мислячим, невтямки, що це — говорить в них саме совок. Звичний, приручений свідомістю совок — механізм обивательського самозахисту».

Я власне погоджуюся з останніми словами. Записи засідань та їхня публікація в ФБ були саме самозахистом — криком, істерикою, афектом, проханням про допомогу, etc. Вони були спробою зробити видимим те, що зазвичай залишається прихованим — «сміття у хаті», виносити яке в нас вважається непристойним, «хейтерством», «комплексами», «обивательським самозахистом», в термінології «експертів» Центру Курбаса. Я тоді написала у Facebook, що коли мене намагаються виїбати, я зазвичай кричу. Тим паче, коли насилля відбувається в публічній установі, яку, втім, привласнили собі її автори і назвали «домом» та «намоленим місцем», знову ж таки сакралізуючи простір, приносячи в жертву його публічність. 

Одне з наукових засідань в НЦТМ стало справжнім товариським судом, який почався з обговорення, чи є державна установа публічним простором, а розшифровка частини запису того суду є цілком готовою невеличкою документальною п’єсою: 

…
(науковець 1) — а можна писати, коли писати не можна? (маються на увазі пости Венедіктової у Facebook з розшифровками записів засідань науковців). Коли ви постійно говорите про нас, викладаєте в соцмережі?

(підсудний) — можна, тому що тут публічний простір.

(науковець 1) — тут не публічний простір.


(підсудний) — це — публічний простір.


(науковець 1) — це не публічний простір.


(підсудний) — це публічний простір.


(науковець 1) — це ви для себе вирішили, що це — публічний простір.


(підсудний) — це — державна установа.

(в.о.) — я вам скажу відверто, ви не будете нас контролювати. Ви залишилися тому, що хочете нас контролювати, ви нас не будете контролювати.


(науковець 1) — ви залишилися тому, що хочете знищити Центр, ось для чого ви залишилися, оце ваша мета.


(в.о.) — пані Венедіктова, цей період я спеціально не виступаю в мережі, спеціально не виступаю. З одного боку, тому що треба просто не давати вам поживи, хоча ви знайдете — висмокнете — висмоктали з того, дописали з цього і так далі. Але це абсолютно не страшно, ви не цікаві. Це диктується вашою глибинною кризою творчою. Я можу це довести. (Венедіктова сміється). Ви можете сміятися… Я зараз не буду говорити, але я можу за 40 хвилин всі ваші роботи проаналізувати, всі, в присутності перформерів, тих, хто займається перформативним мистецтвом. Я цей період (не тільки я) присвятила тому, щоби вивчити ваш бекграунд, всерйоз вивчити, абсолютно вивчити. Як зустрітися із тими людьми, які з вами співпрацювали, які навчалися з вами, ну, після хімії… Проаналізувати все, що я бачила, чи бачила в відео. Про вашу таку смішну кришу, так смішно, в нас виявляється є криша, а в вас тільки гіпотеза про кришу, про нашу, а вашу кришу, як би ви подумали, що вона в вас єсть, да?, в одному з комітетів і ви радитеся…

(науковець 2) — Неллі Миколаївно, нам слухати це дуже не зручно, тому що ця персона не варта таких глибоких наукових… Криза була завжди, там ніколи не було творчості… Ви створювали цю кризу, бо ви створювали цю творчість. Там не було творчості, ніколи, була мімікрія під щось, там… Я вас питав, чому ви таким адвокатом виступаєте Танцлабораторіуму, що ви там знайшли? В цих так званих пошуках? Та не варта вона того, щоб так глибоко розбиратися, поговорили, забули. Там нема ніякого творчого начала. Людина справді цікава, мудра, начитана, але це не творчість.


(в.о.) — Я пересвідчилася в тому, що життя цієї людини, (я відверто кажу, записуйте сто разів, друкуйте все, що хочете) — це абсолютно технологія маніпуляцій, при чому дуже хитрих, іноді навіть вишуканих, але… хамство і хейтерство. Я пересвідчилася, з ким ви працювали,… все абсолютно встало на свої місця, абсолютно.
…

Послухаємо, що про крик каже філософ Володимир Бібіхін:

«Почему не всем удается крик? Потому что всех, родившихся жить, тотчас цепко обнимает смерть, которой противен крик, и люди часто сдаются ей, разнообразно согласившись с ее негласностью. Смерть представляет доводы сначала самые убедительные и бесспорные: всё, что ты есть, погибнет — тело, усилия, самый язык и мир, в котором ты кричишь. Что ты можешь противопоставить этой правде? Да, ты уйдешь вместе с течением, но важно, достоинство твоего участия в мире требует, чтобы, уносимый потоком, ты успел позвать на помощь. Смерть выставляет доводы, приглашая смириться с очевидностью и наблюдать в молчании уход жизни. Приглашение отказаться от того, чего нет, и согласиться с тем, что есть, убедительно. Только безрассудство может спасти от разумных уговоров смерти, только в безумном крике может прорваться, открывшись и для тебя самого, та правда, что ты не вещь, а событие. Ни у кого не спросившее разрешения. Нигде не заручившееся гарантией». 

Тим часом, «колектив нового типу» (за термінологією адміністрації НЦТМ) сильно нагадує людину, що настільки звикла до гарантованих принижень, що сприймає їх як підвищення — причетність до позиції керівництва.

IMG_0477.JPGIMG_0477.JPG

IMG_0478.JPGIMG_0478.JPG

#block-yui_3_17_2_1_1565560224362_83503 .sqs-gallery-block-grid .sqs-gallery-design-grid { margin-right: -20px; } #block-yui_3_17_2_1_1565560224362_83503 .sqs-gallery-block-grid .sqs-gallery-design-grid-slide .margin-wrapper { margin-right: 20px; margin-bottom: 20px; }

А позиція керівництва не залишає сумнівів:

«Так от, я тут щось подивилася, що виявляється, ви хочете залишитись через те, що ви хочете, ви будете нас контролювати. Ні, ви не будете нас контролювати, я вам одразу це скажу. Нам є, нас є кому контролювати…», — заявила виконувачка обов’язків директора під час одного з засідань. 

Так, я думаю, що будь-яка державна установа має бути підконтрольною суспільству, точніше громадянам, які своїми податками забезпечують існування цієї і подібних установ та закладів. Але такі заклади чомусь вважають принизливими розмови про підзвітність суспільству, їхні працівники самопризначаються експертами, захищають дисертації про лептонного бога і квантовий світ, несуть нісенітницю про якихось «нобелівських лауреатів», що передрікають загибель 2/3 людства, переповідають на наукових засіданнях спам з інтернету, розмірковують про ексклюзивне арійське походження українців, оголошують себе соратниками Ілона Маска та послідовниками Фрітьофа Капри, із серйозними обличчями повідомляють про життя після смерті і т.д і т. п. Ця дивовижна пекельна суміш видертих з контексту сучасної фізики понять, теорій складних систем, апокаліптичного мислення та побутової магії видається за нову гуманітарну науку, яку вони час від часу називають «тоталогією» — теорією про «цілісну людину».

Наразі мені реально соромно за мою наївність, з якою я прийшла працювати в Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса в 2013 році, сподіваючись на можливість інституціоналізації цього осередку «тоталогії» та «синергетики».

Чесно кажучи, моя помилка була обумовлена виглядом інфраструктури Центру Курбаса. Інфраструктура, що була побудована за адресою Володимирська 23В, є, на мою думку, взірцем інфраструктурного мислення про театр та мистецький експеримент. Але мистецький експеримент не можливий там, де не є можливою дискусія.

Якщо ви спробуєте запропонувати дискусію, вас скоріш за все звинуватять в тому, що ваші «світоглядні позиції небезпечно межують з цінностями чужими Центру Леся Курбаса», що ви не розумієте історії України, зауважать при цьому, що «не хочеться вірити, що це свідомі настанови» (нічого не нагадує?). Вам повідомлять, що ви «імітуєте постколоніальну і антисовковую свідомість», при цьому «до речі самі дієте совковими методами»  і «не здогадуєтеся, хоч як це дивно, що історії на відповідних етапах потрібні сакралізовані зони, які утримують стабільність саме фундаментальних цінностей національних культур, а культура поступово, в процесі саморегуляції м’яко нейтралізує зайве суспільними оцінками, в тому числі в сакралізації».

Мабуть, «для стабільності фундаментальних цінностей національної культури» потрібна цензура, але те, що ми звично називаємо цензурою, нею не є. Цензура є конкретною, в неї є такі-сякі засади.

Те, що сталося з проєктом ТанцЛабораторіум в Центрі Курбаса, а раніше з роботою Володимира Кузнєцова в Мистецькому Арсеналі, — банальне свавілля чиновника/феодала, якому просто щось/хтось не подобається, тобто його дія обумовлена його смаком. Він це робить, тому що може, володіє ситуацією. До речі, він буде до останнього захищати ситуацію від принципів (інституційності), тому що принципи унеможливлюють свавілля.

В нашому випадку це звучало так: «режисер, актор, теоретик, будь-хто, якщо він не може запропонувати, якщо виник сумнів щодо його акції, щодо його назви, то, якщо він професіонал, то має завжди можливість назвати ще 10 – 15 – 20 – 100 пропозицій собі, надати, якщо виникли сумніви, в експертів, в тому числі».

unnamed (3).jpg

Чи є це цензурою? Ні. Це — знущання. Банальне знущання однієї людини над іншою. Це — вимога керуватися презумпцією власної винуватості, думаючи про щось, задаватися питанням — а якою МОЖЕ бути реакція можновладців — сучасних феодалів, що привласнюють не тільки матеріальні речі, але й суспільні інститути, як такі.

Я пишу цей текст в Данії, де беру участь в одному проєкті. Але розповісти я хочу не про це, а про насилля. Насилля, що обговорюється найбільше тут, та взагалі на європейському Заході, це — домашнє (сімейне) насильство — domestic violence. Це допомогло мені зрозуміти, що коли люди кажуть «це — ДІМ», маючи на увазі державну установу, вони дійсно це мають на увазі.

Ок, подумала я, — тоді те, що я сприймаю як насилля з боку адміністрації державної установи, є насправді domestic violence і боротися з ним треба саме розповсюдженням інформації.

Хоча існує ризик, що тебе звинуватять в дифамації, посяганні на честь і гідність приватної особи (а як ми вже дослідили, все державне в Україні є приватним та сакральним).

На прикладі цієї історії з НЦТМ ім. Леся Курбаса я зрозуміла також — людям здається, що найбільш страшне, коли/якщо про їхні слова та дії дізнаються ззовні. А поки вони сховані від чужих очей, то можуть дозволити собі терпіти все що завгодно і робити все, що заманеться. І здійснювати це все в державній установі, за гроші платників податків. 
Мабуть, так розуміють свободу на наших теренах.

Cкандал з проєктом «Тіні забитих предків», записами наукових засідань та їхньою публікацією є, на мій погляд, проблемою саме свободи — свободи ставити незручні питання, свободи давати на них свою відповідь, свободи бути політичним.

На всяк випадок зазначу, що слово «скандал» має своєю внутрішньою формою «камінь спотикання». Камінь, який неможливо оминути, камінь, що лежить на шляху українського мистецтва, української політики, українського суспільства, називається Patronal politics. Це такий рід існування соціуму, за якого суспільством керують відносини Патрон—Клієнт (вже згадувалися, коли мова йшла про Пінчука та ПАЦ-відвідувачів). Патрон у такій системі відносин розпоряджається винагородами (чи покараннями) для Клієнта. Клієнт отримує те, що заслуговує, за опінією Патрона. Блага розподіляються (питання вирішуються) згідно з ієрархією особистих відносин та лояльності Клієнта, на відміну від цивілізованого світу, де системою відносин керують принципи.

IMG_0463.JPG

Я запитала в колег, в чому вони вбачають «камінь спотикання». Ось їхні відповіді та міркування.

Мар’яна Матвейчук 

У Центрі Курбаса я працювала вісім років. З самого початку мені ця установа здавалася місцем потенції, середовищем, в якому за сприятливих умов може щось розвинутися. Цієї весни настав той момент, коли я нарешті явно для себе побачила ілюзорність моїх уповань на потенціал. Загалом життя в центрі Курбаса, як на мене, можна корисно описати фразою Хатії Деканоїдзе «підкоряйся, а потім оскаржуй». Підкоряйся — в сенсі будь лояльним і заявляй про свою лояльність. І тільки коли ти лояльний, ти (нібито) можеш сперечатися. Таку лояльність в Центрі Курбаса чомусь називають етикою. Декларована дирекцією Центру демократичність і свобода має своїми підставами ізольованість елементів і працівників центру. Відрізані від зв’язків одне з одним, ці елементи фокусуються на позицію Центру, звіряючи свої позиції з нею. Тобто «керований хаос» живе своїм життям, допоки це не заважає керівнику.

Важливо, що каменем спотикання стала якраз тема про «забитих предків», які, як виявилося, є сакральним алтарем для засновників Центру, який власне і дає енергію для його існування. Гадаю, якраз це і знешкоджує нібито присутній потенціал, не тільки Центру, але й української культури загалом.

Анна Віноградова 

Чи потрібний був скандал з ЦК?

Чесно кажучи, не знаю. Ось був скандал, і що з того, що далі? Чи зміниться щось в Центрі Курбаса? Думаю, навряд чи. Хіба що стіни стануть ще міцнішими. Чи якось на середовище — інституційне — вплине те, що вибухнуло завдяки скандалу? А це, на мою думку: розбіжність слів і дій. Центр Курбаса каже: ми відкриті до того, що хтось може думати по-іншому, більш того, ми не просто відкриті, а готові з цим працювати в нашій установі. Але насправді це не так. Насправді: «або думай як ми, або пішов звідси». Не дуже. Але що з тим робити, і що ця ситуація може дати окрім розуміння, що зовнішнє буває зовсім не збігається з тим, що всередині, (і це ж не тільки про цукерки), я поки що не знаю.

Лариса Бабій

Як на мене «каменем спотикання» я б назвала радянську людину. І небажання (чи нездатність?) конкретних людей (в першу чергу в дирекції та в складі співробітників ЦК) побачити цю радянську людину в собі. Радянська людина не розрізняє себе від іншого в своєму уявленні; між собою та іншим не має кордону, ані вільного простору, що убиває можливість зустрічі, контакту, чогось (будь-чого) спільного між собою та іншим. Така людина не здатна уявити інституцію. 

Інституція має існувати автономно від окремих людей (що її створили, що в ній працюють), але не може існувати попри них. Щоб інституція дійсно працювала, в людей (які в ній працюють, які користуються її ресурсами, які є її публікою) має бути уявлення про інституцію — як явище і як конкретно таку. Інституція може зорганізувати зустріч між різними людьми тільки коли ці люди можуть уявити себе автономними.

Скандал в ЦК мені показав, що інституцію неможливо створити малою групою людей, які її уявляють, коли усі інші колеги (і більшість суспільства) продовжують жити по-радянському. Самий дискурс інституціалізації неможливий без людей, що здатні уявити інституцію.

На сцені іноді вдається показувати 2 несумісні речі поруч і розглядати їхні відмінності та неможливість співіснувати. У випадку ЦК непублічність «публічного» центру театральних мистецтв може видаватися дивною тільки людині, яка дивиться не-радянською оптикою.

Олександр Лебедєв

Центр Курбаса створювався у грудні 1994 року, рівно через три роки після референдуму про незалежність України, коли все ще здавалося можливим і здавалося, що інституції можна будувати у такий спосіб — є місце, приходьте й робіть. 25 років потому стало очевидно, що нічого не вийшло, хоча зроблено було багато, культурної інституції нема — тільки місце, куди приходять щось поробити. Чому так? Я думаю, це засаднича помилка закладів культури в Україні (не тільки ЦК), що прагнуть стати інституціями — нехтування принципами і правилами, з яких інституція мала б виходити й яких притримуватись, небажання акторів культури серйозно ставитись до (само-)формалізації, поблажливе ставлення до слів (часто можна почути: довіряй справам, написати можна все що завгодно, тощо). 

Що показав скандал у ЦК? Скандал довкола трьох слів «тіні забитих предків» показав мені наскільки живуча культурна політика партії більшовиків (з 1920-х) у сучасній Україні — сакралізація героїв та жертв, відтворюваність авторитарних форм керування культурою (попри зовнішню демократичність чи менеджерськість), усвідомлення культури як інструменту ідеології.

Хочу закінчити фрагментом з концепції проекту «Тіні забитих предків»:

«Ми є свідками майбутнього минулих подій. Ми вже знаємо, до чого призводять благі наміри, боротьба за щасливе майбутнє людства та спроби його (щастя) організувати. В цьому процесі брали участь багато прекрасних талановитих людей. Вони не знали, до чого це призведе. Ми знаємо».

P.S.

І в нас ніяк не вийде зробити вигляд, що шанування жертв достатньо, що сакралізація та забуття/забиття минулого може врятувати нас від його повторення, чи, як стверджують експерти Центру Курбаса, «культура поступово, в процесі саморегуляції м’яко нейтралізує зайве суспільними оцінками».

Між минулим і майбутнім лежить наша воля. Минуле визначається схилянням нашої волі, а схиляння нашої волі визначає майбутнє. Минуле завжди визначає майбутнє, і якщо ми вольовим чином не змінимо своє ставлення до минулого, то воно буде нескінченно повторювати себе.

Світлини: роботи Олафура Еліассона

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: