Вакансії

Валерія Трубіна про «Нову хвилю», виставку ART FOR FREEDOM та Луганськ під час війни

З 8 по 17 липня в галереї Wadström Tönnheim в іспанському місті Марбелья проходить виставка-продаж сучасного українського мистецтва. Учасниками виставками стали найвідоміші українські художники та скульптори — Дар’я Альошкіна, Назар Білик, Артем Волокітін, Петро Гронський, Василь Грубляк, Олексій Золотарьов, Дарина Микитюк, Ніна Мурашкіна, Юрій Коваль, Тетяна Малиновська, Віталій Кравець, Лілія Студницька, Валерія Трубіна, Іван Цюпка, INS (Євген Гладенко). Експозиція містить живопис, графіку, фотографію та скульптуру, а невід’ємна місія проєкту — благодійна.

Дар’я Слободяник та Настя Калита поговорили з однією з учасниць проєкту — Валерією Трубіною про її роботу в Луганську під час війни, українське мистецтво та спогади про «Паркомуну».

Розкажіть про те, де ви зараз, що з вами відбувається та як ви себе почуваєте після подій 24 лютого? 

Я приїхала до Луганська зі США 23 жовтня 2021 року, тому що мама потрапила в лікарню з інфарктом. Коли я перетинала кордон, було дивне відчуття, що за мною ніби впала величезна залізна завіса… Я почувалася, наче потрапила у пастку… Інтуїтивно я так відчувала. Так і сталося, коли 24 лютого в країні почалася повномасштабна війна. 24 лютого все розпочалося, а 10 березня мама пішла. Так що у мене трагічні події в країні поєдналися з особистими подіями. Як я почуваю себе? У тотальній ізоляції. Тому що в мене є тільки двійка-трійка друзів — близькі люди, з якими я навчалася. І все. Тут у Луганську величезний вплив російської пропаганди. Усім, хто тут дивиться телевізор чи слухає радіо, промивають мізки. Тут взагалі немає свободи, на жаль. Сюрреалізм усюди. Коли я виходжу з дому на вулицю, мені здається, що я в чорно-білому фільмі про Штірліца… Таке враження, що навколо мене зомбіленд — у всіх промиті мізки. Я маю дуже контролювати своє мовлення: з ким, що, як говорю, щоб показати свою проукраїнську позицію. Мені шкода цих людей, адже це нульовий рівень свідомості. Це наслідок совкової ідеології, менталітету. Багато людей, які в 2014 році виїхали до росії, повернулися — всіх тягне додому, як би погано тут не було. Я тут розмовляла з однією жінкою, яку давно знаю, адже купую у неї пахощі на базарі. Ми з 2014 року з нею розмовляли про те, що скоро прийде українська армія, щоб прогнати усе це зло. І ось вона каже: «Я тільки одного не можу зрозуміти: чому мені не можуть промити мозок, а всім іншим промили?». Я відповідаю: «Мабуть, у вас досить високий рівень самосвідомості!».

«Предчувствие», 18 лютого, 2022
«Передчуття», 18 лютого, 2022

Війна вплинула на кожного, художники почали створювати доволі багато робіт, натхненних трагічними подіями. Розкажіть про свій творчий настрій під час повномасштабного вторгнення? 

Це дуже персонально. Моя особиста ситуація була важка: я бачила, що мами швидко не стане… Коли я приїхала, то щось писала, але це було щось радше для неї. Звичайно, воно було сумне. Можливо, це було моє передчуття. Були певні сни, прикмети, я відчувала війну. Хоча в те, що почнеться війна, я насправді не вірила. Пам’ятаю, я казала про путіна: «Він козел, але не ідіот». А тепер я розумію, що він просто божевільний! Для мене це був шок, який нашарувався на те, що мама пішла. Я перебувала у серйозній депресії та тільки зараз з неї починаю вилазити. Тому ані часу, ані енергії для роботи просто не вистачало. Я дивилася на те, що роблять інші митці. Але таке актуальне мистецтво, базоване на гарячих темах війни, все ж не для мене. Мені потрібен час для усвідомлення, на це треба дивитися з дистанції. Зрозуміло, що біль є. Але біль має дві сторони: або він породжує інший біль, або катарсис. Я все ж таки думаю, що чекаю іншого рівня — оцього катарсису. Я зробила декілька нових робіт. Ідей багато.

Як вам працювати у родинному домі, в майстерні, де все починалося багато років тому?

Я вважаю, що нема зла без добра… Я багато чого переосмислюю. У моїй майстерні в Луганську, у фамільному домі, збудованому на початку 20 століття, купа незавершеної роботи. Є багато великих полотен, які я не можу вивезти з цієї території, адже для цього потрібен спеціальний дозвіл, а мені його не дадуть, тому що я хотіла б їх вивезти на територію України. Тому я маю можливість переглянути ці роботи, кожен штрих. Моя майстерня в Луганську — це особливе місце. Щось середнє між санаторієм і концтабором… Не знаю, чи зрозуміють мене. З одного боку, такі жорсткі обмеження… З іншого — я тут у своїй бульбашці. У мене гарний будинок, чудовий сад, а навколо мене йде війна. Я тут, як у космосі.

Зараз я більше поринула у літературну діяльність. Записую своє відчуття, враження одного дня, події. Хочеться записувати такі собі щоденники. Раніше я не розуміла, коли зможу виїхати, а зараз зрозуміла, що скоро не виїду. Зрозуміла, що треба чекати. А це вже зовсім інший стан відчуття, я трішки пригальмувала і можу думати про це повільніше. Немає такої істерії — о, зараз, зараз! Моя подруга-мистецтвознавиця казала: «Пиши чорні картини, пиши красні, ти мусиш виразити біль!». Але я подумала: ну, напишу, повішу онлайн, але це буде істерія. Глядач не мусить бачити твою кухню, твоє нутро. Він має бачити продукт, який щось йому дає. Істерія — це не дуже гарно, це для психотерапевтів. А глядач не терапевт, на ньому не треба експериментувати. Я поважаю глядача та не дуже люблю агресивне мистецтво. Мистецтво мусить бути лагідним, воно не мусить бути кривавим, тому що тоді починає відштовхувати. Я з повагою ставлюся до нього та не визнаю мистецтво як терапію. Я хочу, щоб воно залишалося чистим від усього примусового.

Як ви ставитеся до відміни російської культури? 

Я взагалі не дуже цікавлюся російською культурою. Я живу за кордоном, і мені своє, українське, більш цікаве, тому що тут мої корені. росія і москва мене ніколи не приваблювали. Я туди їздила, і мені там було ніяково, бо цей радянський менталітет мені завжди був огидним. Відверто кажучи, якщо торкатися теми мистецтва, за останні 30 років я не почула жодного цікавого імені з росії. Я дивилася бієнале та інші ярмарки сучасного мистецтва, і не знаходила там нічого змістовного та яскравого. Нічого. В Україні набагато більше цікавих імен зійшло за останні 30 років. Не тому, що я з ними знайома — ні, радше тільки візуально знайома, адже живу далеко. Але якщо взяти візуальну мову, то у нас є розвиток. А у них все дуже стале, комерційне та маргінальне. Якщо в трьох словах.

«Бузок», 2022
«Бузок», 2022
«Подорож з пункту А в пункт Б», 2021
«Подорож з пункту А в пункт Б», 2021
«Не дивись», 2022
«Не дивись», 2022
«Бузок», 2022

Про що ви зараз найчастіше згадуєте з часів становлення «Нової Хвилі»? 

Звичайно, «Паркомуну». Я сумую за цим часом, за друзями, адже майже всі вони пішли. Останньою краплею було те, що Саша Ройтбурд пішов. Досить неочікувано — він сам не вірив у це. Він був такий життєлюб, що ніхто не очікував. Це було тяжко. Коли ми зустрічалися, говорили тільки про мистецтво: про те, що зараз, що цікавого, який розвиток. Я сумую. Саша пішов, і я відчуваю, що я майже остання залишилася з цієї когорти. Є Арсен (Савадов — прим. ред.), так, але ми не так близько спілкуємося, як спілкувалися з Сашком чи з Гнилицьким. Час минає, все змінюється. Як там у «Матриці»? Something changes but something never change. Але так, все ж таки щось не змінюється ніколи. Є той кістяк — те, що сформувало нас як митців. Те, що нами рухало. Зараз, із дистанції часу, зрозуміло, що це було не просто так. Це така надія на свободу, надія на те, що ти можеш зробити щось інше, ніж тебе навчали. То був такий прорив! Зараз дивлюся і досі не розумію, як можливо було робити такі речі тоді? Нічого ж не було — ми були без копійки грошей! Країна була гола-боса, ми виживали, як могли, досі не розумію, як.

Тобто для того, щоб продукувати мистецтво, вам не потрібен був бюджет, як зараз?

(Сміється). Ні, бюджет був необхідний. Всі гроші витрачалися тільки на матеріали, це було святе. Алкоголь і все інше потім. Купити буфту полотна — ось що було важливо. Ми атакували цю спілку художників — дайте нам полотна! Якщо у когось продавался картина, перше, що робилося — ми йшли за матеріалами. Йшли всі галопом, замовляли машину, хто скільки буфт собі бере. Буфта полотна — це 10 полотен 3 на 2 метри. Цього, правда, вистачало лише на місяць. За 4 роки існування «Паркомуни» зробили величезний пласт робіт. До того ж ми нічого не бачили, що відбувалося у світі. Фільми Грінуея показували в піратській якості, але була така жага до чогось іншого, втім, це були краплиночки. Тому навіть для мене це феномен. Я повертаюся думкою туди і думаю: боже, як же ми жили! Це була якась магія! У нас була майстерня — стіни і дах — і більше нічого не було потрібно. Ми не витрачали гроші на одяг — всі ходили на Сенний ринок, одягалися в поношене.

Але ви виглядали дуже богемно, були просто зіркою «Паркомуни».

Я шила собі речі, бо вміла шити і любила це. Я і Олега одягала (Голосій — прим. ред.). Всі перешивали речі, тому це виглядало так богемно.

“Night boat” ‘, ink on paper , 2022
«Нічний човен», 2022

Про що зараз вам важливо говорити через мистецтво як художниці?

Про розкол. Між сім’ями, між людьми. Те, що вони зробили — це просто неможливо усвідомити. Мабуть, для мене це особливо відчутно, тому що я перебуваю в такому «спеціальному» місці. Про це дуже тяжко говорити, тому що я особисто з багатьма людьми, які були для мене рідними в Луганську, просто не можу спілкуватися. І це найгірше. Ти не хочеш людину образити, ти цінуєш її, але коли починаєш щось пояснювати, бачиш повне нерозуміння. Мені дійсно дуже шкода цих людей. Це показує дуже низький рівень самосвідомості. Ці люди навіть не розуміють, що таке розум, навіщо він нам даний взагалі. Вони безглуздо дивляться телебачення, не розуміючи одну просту річ: все, що входить у твій розум, вже звідти не виходить і формує твою personality. Треба мати інформаційну гігієну, не можна допускати в свій розум фаст-фуд. Мені важко про це говорити, бо я зараз маю на увазі дуже близьких колись людей. Але ми маємо про це говорити. Інакше люди перетворяться на зомбі — тотальних, агресивних зомбі.

«Квітка в голубому стакані», 2020

Цими днями в Марбельї, на півдні Іспанії, відбудеться виставка ART FOR FREEDOM, де покажуть також і ваші роботи. У чому зараз важливість презентації українського мистецтва за кордоном?

З політичної точки зору, правду кажучи, ніхто у світі не знає, що таке Україна. Ми завжди були затерті, приховані. Взагалі щастя, що ми вискочили з тієї «тюрми народів» з кров’ю і потом. А тепер… Немає лиха без добра. Ця війна зробить велике добро для нашої країни, адже ми зможемо показувати всьому світу наше «качество души». Через мистецтво також. Адже ми інші люди, ніж росіяни — ми більше даємо, ми добрі та щедрі, ми ні в кого не хочемо нічого урвати. І важливо це показати. Просто показати свій характер, яким він є. Оце треба підкреслювати — доброту душі, а не тільки вишиванки. Щодо мистецтва, то в нас є, що показати.  У нас багато живописців — їх у світі стільки немає, можливо, тільки в Італії ще є. Тому для нас це гарні можливості, нехай і в таких сумних обставинах. У нас потужна візуальна школа, вона варта уваги.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: