Вихід через сувенірну крамницю: Павло Гудімов про виставку «Ангели» у Львові

Протягом трьох місяців у двох львівських музеях можна побачити лише крилаті експонати. Аби простежити історичний розвиток образу ангелів з часів давніх цивілізацій і до сьогодення на 2000 квадратних метрів виставки «Ангели» розмістили близько 400 експонатів з 40 інституцій — очікувана гігантоманія як для такого культурологічного проекту. Особливість виставки — поєднання двох протилежних стратегій експонування матеріалу. Кропітке відтворення еволюції образу у Палаці Лозинського доповнює інтервенцію сучасного мистецтва у бароковий простір Музею Пінзеля. Якщо не з'явилась впевненість у тому, що сенс явища можна розгадати через його історію, то примара гезамткунстверка — тотального синтезу архітектури, монументального живопису, скульптури, музики та інсталяції — намагається говорити з глядачем мовою відчуттів. Можна спростити цю думку і тоді 23 зали Палацу Лозинського видаються пояснювальною запискою до виставки в Музеї Пінзеля.

Чим виправданий такий підхід і які процеси можна виявити в культурі на прикладі образу ангелів розповів куратор виставки — Павло Гудімов. 

0A40CFA7-2183-4310-927F-DA9F5Fwefew432C4B copy.jpg

Кількість експонатів шалена. Навіщо? Як взаємодіяти з таким потоком інформації? 

Я задумав цей проект таким, який «б'є по голові» форматом, кількістю інформації, подачею, і масштаб тут важлива складова. Остання крапка — зала «Калейдоскоп» — фактично імітація сувенірної крамниці. Вона настільки гротескна та тісна, що глядач стає частиною інсталяції: якщо хтось стоїть і дивиться фільм, то він обов'язково буде заважати іншим пройти.

Для сприйняття також важливі паузи. Декілька разів я порушую систему розвіски та залишаю місце нібито для чогось ще. Наприклад, у залі «Чорне і біле» я зсунув дві роботи, хоча міг би розмістити їх по центру, а у наступному — навпаки, дві роботи висять чітко по центру. «Чорне і біле» — найбільш нестабільна зала. 

Треба постійно балансувати та залишати точки, де можна, так би мовити перезавантажитись. Звісно, якби була можливість, варто було б по центру зробити кафе, де просто сидять люди, цокотять чашечками, говорять між собою і потім далі можуть дивитися виставку.

Чи був момент, коли стало зрозуміло, що варто зупинитись, адже предметів досить? Або ж процес пошуку зупинився через дедлайни та необхідність врешті решт відкрити виставку?

Тема виявилася ширшою ніж ми очікували. По суті, можна взяти будь яку главу виставки та розширити її до великого дослідження, але треба вчасно зупинитися. Є люди, які півжиття копають одну тему та перегорають: тема стає настільки пережованою, не свіжою, що вже не чіпляє. У виставці має бути свіжість і це означає сказати слово «стоп». Воно прозвучало у момент коли я зрозумів що ми набрали все, що нам потрібно. А потім почалося те, що називається великі залізні ножиці — різати, різати, і різати. Є речі, які навіть вже приїхали для виставки, але я не додав їх — вони були зайві.

Так було з книгами, коли консультанти радили мені додати ще, але стало зрозуміло, що це вб'є глядача і далі він не зможе нічого сприймати. Також потрібно було зупинитися з археологією — в нас показано лише те, що доступно в Україні. 

За такого масштабу та хронологічної дистанції, усвідомлено переглянути виставку за один раз — справжнє випробування, на кшталт того, що чекає на відвідувачів великих музеїв. Якби метою проекту було створити музей ангелів, а не виставку, що би змінилось?

Змінилося б майже все. Коли робиш виставку, ти усвідомлюєш тимчасовість матеріалу і це виправдовує багато легких рішень. На сьогоднішній момент в мене немає жодної практики роботи з постійними експозиціями. Підсвідомо я навіть боюся цього поняття «постійна експозиція», тому що немає нічого більш страшного ніж постійне. Навіть коли мене запрошують до робочих груп у музеях для розробки якихось концепцій, я кажу «подумайте, перед тим як оновлювати постійну експозицію: потрібна постійна експозиція або ж варто думати про варіабельність речей?». 

Якби я дійсно мав подібний досвід, я б міг порівняти формати, але зараз це все одно виставка, хоч вона і маскується під музей.

Аспекти та контекст існування образу крилатих неземних істот настільки відмінні, що спроба постфактум виявити смисловий зв'язок або узагальнити видається неможливою і чи не божевільною. В процесі каталогізації та переобліку образів, чи була у кураторської групи якась основна гіпотеза щодо ангелів? Одне питання до всієї команди?

В «Ангелах» є рубрики, теми, але немає аналізу, який дає одну версію. На початку роботи ми говорили, що не потрібно так робити — це неможливо. 

В команді було декілька кіл: консультанти певних розділів, науковці, організаційна група менеджерів і група ініціаторів-кураторів виставки. Я є автором концепції й ми плідно працювали із разом зі Світланою Тимків, яка відповідала за релігійну складову і Настею Камалдіновою, яка спеціалізується на масовій культурі й, до того ж, взяла на себе багато комунікацій. На мені було затвердження експонатів і координація — я достатньо швидко вирішую питання простору. Якщо не пропустиш все через одну голову — то все розвалиться.

Ангели — одна з найбільших містифікацій за всю історію людства. На виставках які робить, наприклад, Ватикан легітимізують образ ангела як грубо кажучи «релігійного діяча», вісника. Тут навпаки, сама історія виставки — надбудова над образом. Ми ніде не бачимо реального образа, це або пре- або участь або культурні трансформації. Ми не говоримо про те «Що це?». Позиція Іллі Кабакова для мене найближча, тому що в його підході є особлива легкість і до кінця не розбереш, вірить він у цю тему чи іронізує. Чистий підхід.

Результати пошуку книг за ключовим словом «ангел» одіозні та нескінченні — сотні бульварних романів, варіацій містичного трешу та посібників для хендмейду. Пошук за зображеннями виглядає ще гірше. Ми стали свідками безповоротного виснаження образу, який нескінченно відтворювали у культурі або ще можливо звертатися до образу ангела так, щоб це не викликало сарказм?

В сучасному мистецтві немає ангелів.

Це все повернення до міфології без глибокого розуміння. Несерйозне відношення почалось у Німеччині в кінці ХІХ сторіччя, коли культура захопила образ повністю. Якщо навіть зайти до Володимирського собору у Києві та подивитися що там продається, все стане зрозуміло — китайські посипані глітерами фігурки. Ніби бога перетворили на сувенірку, а сама церква заохочує спрощення. На сьогоднішній момент у мене немає критичної точки чи так можна чи ні.

Символісти були протидією цьому процесу, проте в якийсь момент, коли вони зникли — сталася страшна перемога.

Культурологічний ухил проекту загалом, не передбачає пильного погляду на власне витвори мистецтва — це свідома стратегія роботи із широкою аудиторією?

Це залежить від жанру. Мені нудно працювати тільки в одному жанрі. Так виходить, що ти можеш бути протилежним в якихось речах, а послідовним лише в якості. «Ангели» — це виставка-книга.

Виникає враження, що як для виставки-книги найважливішим було додати певну роботу до «списку ілюстрацій» за будь яку ціну. Репродукції межують з музейними експонатами різного калібру, роботи сучасних художників (переважно з колекції ЯГалереї) з класичним мистецтвом. Чи не було побоювання, що такий мікс викликає байдужість до власне предметів мистецтва? 

Ми орієнтуємося на глядача. Якби це була аудиторія торговельно-розважальних комплексів, напевно би питання мало б сенс. Оскільки наша публіка культурно орієнтована, тоді я розумію що все правильно зроблено. Люди в масі своїй настільки якісно читають всі атрибуції, запам'ятовують з якого музею та робота, чи це копія, факсиміле. Я розумію це, коли говорю з відвідувачами. 

В експозиції використаний прийом «верстка на стінах», який ми вперше задіяли для виставки «Метрополіс». Ми звертаємося, наприклад, до Королівської бібліотеки Данії, і просимо використати певне зображення і так, поступово, ми робимо «газету». Вперше я побачив цей прийом на виставці «Пікассо Примітив» (Picasso Primitif, 2017) в Парижі і мені страшенно сподобалося. Перший зал був взагалі без оригіналів: ти заходив і отримував максимальну інформацію. Цей прийом я використовую часто, коли роблю таймлайни. Тут звісно ніякої інфографіки не треба. Завдяки «верстці» людина розуміє що це репродукція, яка потрібна для інформації, а це факсиміле і воно потрібне щоб показати, як виглядає оригінал. Тут оригінал, а це копія під знаком питання, яку зробили 300 років до нас. 

Коли я кажу, що виставка складається з шедеврів — так воно і є. Ми повикидали весь непотрібний матеріал і залишили шедеври, які потрібні щоб зрозуміти, про що ми говоримо. 

Павло Гудімов

Павло Гудімов

Навіть 400 експонатів з виставки недостатньо, аби проілюструвати як інтенсивно та тривало образ ангелів відтворювався у культурі. Чи можливо сконструювати подібний потужний символ, спираючись на наші знання або ж ми приречені використовувати та переробляти символи, що вже є?

Ми сьогодні точно не зможемо створити новий. Я думаю, ми спроможні витягнути символ з минулого і трансформувати його. Якщо проаналізувати навіть минуле століття — з нуля ніхто нічого не вигадав. Процес написання нової міфології відсутній, є тільки перепрацювання. 

Ми можемо дійти до іншого відношення, наприклад, до символу природи, і це може включити якість наші захисні механізми. Для цього треба знову відчувати природу — не просто виїхати з ковдрою у парк, а мати особливе відчуття того, що називаємо «світ навколо». В цій царині і може з'явитися символ, який вже був і який ми забули.

Один з доказів — це інстинкт самозбереження, який в тому числі пов'язаний з середовищем. Людина настільки включила функцію самознищення, що ми тепер говоримо про такі речі, про які апріорі ми не мали говорити. Людина мала б цінувати своє середовище, берегти його — від цього залежить життя і життя власних дітей. Константа. 

ХХ століття показало що ніякої константи немає — знищуй все і не важливо що буде далі — в природі, інформаційному просторі, людських відносинах. В якийсь момент все перетворилося на особливо незрозумілу оргію самознищення. З розкішшю. Всі застереження звучатимуть тоненькими голосочками, поки не з'явиться сильный символ. 

Це складне запитання і тут треба відповісти на те, на що не може відповісти релігія. Релігія апелює до духовного. Але світ змінився і потрібно оперувати більш сучасними інструментами, а не просто проповідувати в соціальних мережах. Це інструмент, а говорити варто про потреби. Для мене потреба появи нового символу може бути пов'язана із самозбереженням.

Я б не списував і ангелів з точки зору усвідомлення символу. Цей проект навпаки показує що необхідність певної надії і супроводження — величезна. Те, що ангелів перетворили на кітч не означає що так буде завжди. На кітч перетворили все — навіть високе мистецтво. Саме слово «високе» уже викликає недовіру. 

Ми стоїмо на порозі великих змін, які явно не можуть відбуватися без символів. В якийсь момент ними могли бути релігійні символи, культурні символи. Що це буде сьогодні-завтра важко сказати, але вони точно не будуть вигадані з нуля. 

Текст: Ірина Тофан

За підтримки Українського культурного фонду

Nastya Kalita