Мені часто закидають, що я висловлююсь російською мовою. Це стосується і текстів, і виступів, лекцій тощо. Саме мова стає більш важливим виразником чи критерієм судження про твої міркування; не висловлювання, а саме мова, якою ти ці судження намагаєшся донести, має більш вагоме значення. Саме мова надає цінності, видимості, а не те, що доноситься. Має значення мова, а не думка. Звичайно, така позиція a priori блокує будь-яку дискусію, тому що її можна моментально припинити, звинувативши співрозмовника у «неправильному» виборі мови. 

Мова є визначальною у прийнятті чи неприйнятті думки та її релевантності. Критичне висловлювання може бути легко визнано віроломним через мову, а власне думка розчиняється у повітрі. Думка не провокує далі дискусію, адже мова стає важливішою за думку. Це, звичайно, бентежить та приводить до відчаю, адже професійність та експертність виносяться за дужки. Значення має мова. Це суперечить базовим цінностям про свободу висловлювання, особливо у період формування громадянського суспільства, в якому важливим є розуміння іншого. 

Пригадується випадок з дитинства, коли я їхала з мамою в електричці, і якийсь літній чоловік з неабиякою зверхністю сказав: «Чого це пані вчить дітей цієї мови?». Це було безкомпромісне підважування спілкування, внутрішнього, інтимного спілкування матері та дитини, що закарбувалось у пам’яті. 30 років тому я не могла думати про політичний вимір мови. Перш за все, це було порушення приватності: чому хтось іззовні може наказувати та втручатись у приватну розмову? Здавалося б, що 30 років потому мова вже не може бути таким тригером. Досить є надія, що у художній чи гуманітарній спільноті, все ж таки цінність мають думки, а не мова, якою ти ці думки висловлюєш. Дитяча образа на якомусь підсвідомому рівні затвердила впевненість в тому, що я буду висловлюватись так, як я вважаю за потрібне, адже будь-яка заборона провокує опір. 

Чому ми дивуємось, коли широкі маси обурюються прийняттям, наприклад, мовних законів, якщо упередження щодо використання тієї чи іншої мови виникають навіть всередині гуманітарної спільноти. Це призводить до того, що визначальним стає не мистецтво чи розмови щодо нього, нової візуальності, ролі художників і кураторів, а над усім переважає мова чи будь-яка інша завада на шляху дискусій про мистецтво.

Мабуть, що найкраще щодо мови висловились художники «Групи швидкого реагування» своєю акцією «Скринька для трьох букв» 1994 року. Беручи до уваги, що український алфавіт відрізняється від російського тільки трьома літерами «і», «ї», «є», художники запропонували державним інституціям у Харкові власний дизайн створення нового «червоного кутка» відповідно до засад творення нової державності. Новий дизайн складався із таблички із написом «ХЛОПЦІ ГУРТУЄМОСЬ   ДІВЧАТА ЄДНАЄМОСЬ» жовтими літерами на синьому тлі та власне скриньки із трьох букв. Більшість інституцій охоче прийняли «нову» пропозицію. Цей проєкт не тільки про мову й ідентичність. Він радше про свідомість, незмінність системи, ба більше — про бажання не змінювати, а пристосовуватись і створювати культи та слідувати ним. Якщо не Ленін, то Шевченко, якщо не «червоний куток», то «синьо-жовтий». 

Цією акцією художники підважили прагнення звести вівтар, якому потрібно молитись, та продемонстрували, як один ідеологічний культ змінюється іншим. Сподівання на нове життя — поза СРСР  — і недовгий хаос безсистемності початку 1990-х було поглинено підміною понять та збереження системи на «візуально» нових засадах, проте утверджуючи фасадність змін. Сьогодні такі 1990-ті продовжують своє життя і яскраво знайшли відображення у пресконференції Арсена Савадова щодо участі України у 58-й Венеційській бієнале, що відбулась 16 листопада 2018 року. Ця пресконференція оприявнила хтоніку 90-х, жодним чином не спровокувавши дискусію щодо проєкту ані Відкритої групи, ані роботи самого Арсена Савадова, котру, до речі, зараз можна побачити у Центрі сучасного мистецтва М17. 

Пресконференція лише продемонструвала розкол всередині художньої спільноти, причому розкол світоглядний — між феодальним баченням 90-х із харизматичним лідером на чолі та прагненням створити прозору процедуру українського представництва на Венеційській бієнале. Звичайно, це нагадало ситуацію з проєктом 2001 року, коли Україна вперше за часів незалежності брала участь у Венеційській бієнале. Той проєкт також було сповнено пристрастей та підкилимових ігор. «Перший український проєкт» звів українську ідентичність знову ж таки до її стереотипного бачення — соняшники та Чорнобильська катастрофа. Участь у бієнале представила ті експортні теми, на які західний світ і без того чекав від України. Нереалізований проєкт Фонду Мазоха «Великі художники 20 століття», який початково мав представити Україну на бієнале, з його міркуваннями про можливості мистецтва перед обличчям війни та насилля неабияк актуальний і сьогодні. У проєкті художники порушили питання, яке можна створити художнє висловлювання, коли мова мистецтва стає слабкішою перед мовою війни, і на що здатен художник за таких обставин. 

Але пройшло майже 20 років, і Савадов своєю конференцією повертає нас до 1990-х, актуалізуючи розподіл на «свій»/«чужий». Ця конференція тільки продемонструвала «крик пораненого лева», який кричав не про мистецтво, а про утвердження його забутого его. Ця «акція» Савадова нагадує картину Василя Івановича Сурікова «Ранок стрілецької страти», в якій рівні війська Петра І та хаотично розміщені стрільці відокремлені один від одного. Картина оприявнила світи, котрі ніколи не перетнуться. Конференція справляла враження подібної картини, демонструючи світи, які існують у мимобіжних площинах, — світ 90-х із певними цінностями та погрозами, з одного боку, та бажання розробити структуру, що базується на прозорості та повазі, з іншого.

Мабуть, що зневага багато в чому пронизує різні сфери українського суспільства. Саме зневага була визначальною на конференції навколо Кмитівського музею «Що ми називаємо “радянським мистецтвом”?», яку було присвячено феномену радянського.  «Композиційно», якщо це слово тут доречно, нагадує і вищеописану конференцію, і картину Сурікова. З одного боку, як на лаві підсудних, — художники та запрошені експерти, з іншого — гості та чиновники із Житомирської облради. 

Що ми маємо? Чиновники дозволяють собі не слухати експертів та поводитись так, ніби вони і є запрошені спікери. Взагалі подібні ситуації мимовіль знову і знову дають можливість згадати багато картин художників-передвижників, в яких ми бачимо розділ суспільства та існування у різних ціннісних системах. Під час мого виступу як запрошеної спікерки конференції мені знову ж таки закидали щодо мови, а не суті теми дискусії. Моя теза полягала у тому, що вже настав час усвідомити радянське як частину ідентичності, досвіду, пам’яті, що сьогодні ми працюємо тільки із відлунням радянського, а складається враження, ніби це існуюча загроза. Відсторонення та заперечення більше нагадує дієві механізми, що їх застосовували у радянський час. Під час «виступу» я спиралась на мистецтвознавчу літературу. Наприклад, це книжка Віри Чайковської «Дух достовірності: соцреалізм та околиці» («Дух подлинности: соцреализм и окрестности», 2019) чи Антона Успенського «Між авангардом та соцреалізмом» («Между авангардом и соцреализмом», 2011). Ці монографії присвячено різним аспектам осмислення радянського мистецтва, про що й було заявлено у темі дискусії. 

Я б з радістю спиралась на дослідження вітчизняних істориків мистецтва (саме мистецтвознавчі), але, на жаль, нема, на що спиратися. Якщо згадати інцидент з Савадовим, то на сторінці фейсбук мистецтвознавиці, кандидатки мистецтвознавства Олесі Авраменко є патетичний коментар: «Прес-конференція перетворилася на екзальтований перфоманс. Арсен Савадов, виступаючи, використав усі можливі й неможливі засоби самопрезентації — фарс, браваду, награш, блеф… Публіка виявилася неготовою і реагувала снобістськи. І ніхто не знав, що артист був на той момент був справді екзальтований, бо сильно травмований – йому буквально боліли рани. Це були опіки від пожежі, що сталася під ранок перед прес-конференцією. В його майстерні спалахнув обігрівач, загорілася щойно завершена величезна картина і він у стані афекту гасив полум’я голими руками. Так вихоплюють дітей із пожежі. […] Чи не тому прес-конференція обернулася на рик пораненого Лева. Недоброзичливці волали: “Акела промахнувся”… Та це було не так. Промахнулася експертна комісія», — пише Авраменко. Це такий опоетизований художній жест, однак авторка зазначає, що це фрагмент її наукової статті. 

Дискусія у Житомирі була вражаючою своєю зневагою до експертної думки. Навіщо тоді запрошувати експертів, якщо чиновники від облради краще знаються на радянському мистецтві, якщо їхня думка більш вагома, саме вони безапеляційно без досліджень можуть надати оцінку творам радянського періоду. Знову ж таки мова має значення. Можна оперувати у популістській площині, і така площина начебто влаштовує. Така площина призводить до підміни понять, а не дискусії про мистецтво, його мову та роль у суспільстві. 

P. S. 

А реальні дискусії точаться навколо «кухонь». Кухня — усталений суспільний код, що передбачає відверту розмову, поза ідеологічними вимірами. Мистецтвознавець Борис Лобановський позначив коло митців, які працювали в Києві у 1960-ті роки та сповідували передусім ідеї індивідуальної свободи, «київськими анахоретами». Сьогодні розмова на віддаленні від середовища є більш ефективною та справжньою. Неспроможність та неготовність до конструктивної дискусії у публічному полі знову повертає нас до «кухонь», а художників спонукає перетворитись на «анахоретів».