Боротьба та компроміси

Статус субкультури графіті отримало у другій половині ХХ століття завдяки нью-йоркському старшокласнику. Хлопець підпрацьовував кур’єром і за допомогою балончика з фарбою залишав містом сліди у вигляді власного імені та номера будинку. Загадковий напис ТАКІ 183, що покрив центральні райони та найвіддаленіші вулиці мегаполіса, примусив The New York Times провести журналістське розслідування. Стаття з назвою Spawns Pen Pals вийшла 21 червня 1971 року. Так графіті офіційно набуло значення мистецтва, а 17-річний дрібний хуліган Деметріус перетворився на відомого вуличного художника. Вірус графіті стрімко розповсюджувався західним світом, мутуючи у нові форми та породжуючи дискусії стосовно того, що саме варто вважати правопорушенням, а що — мистецтвом. На початку XXI століття влада озброїлась принципом «не можеш здолати — очоль» і почала активно використовувати стрітартерів для благоустрою міст, а комерційні організації — для реклами. У підсумку запанував соціальний компроміс, коли твори андеграундних митців на кшталт Стеша демонструються у музеях і коштують сотні тисяч, а поліція поблажливо ставиться до юних бомберів.

Український шлях

У той час, коли американські тінейджери наслідували ТАКІ та вкривали своїми нікнеймами сусідські котеджі, підлітки УРСР видряпували на лавках імена коханих, а також сакральні слова з трьох і п’яти літер. Залізна завіса дбайливо оберігала дівочу сірість стін від яскравої аерозольної фарби на користь гасел і соцреалістичної мозаїки. Коли Шепард обдарував світ славетним OBEY, а Харінг відкрив Pop Shop, Україна відгукнулася: «Спасибо партии родной, что нету водки в выходной!» на гастрономах і кіосках. Солідарні двірники не поспішали змивати написи на цеглі, тож до них поступово додалися політичні гасла чорною фарбою, наприклад, «Волю народам!». Справжнє графіті з’явилося в Україні у середині 1990-х разом із маркерами й аерозольними балончиками. Прийшло та вперлося у глухий супротив із трьох боків. Для адептів «совку» воно набуло значення буржуазної аморальності. Прихильникам європейського шляху здавалося занадто брутальним і неохайним. Традиціоналісти вимагали «візерунків». В Україні на компроміс довелося йти мистецтву — зʼявилися мурали. Концептуальні та попсові, містичні й актуально-побутові — на будь-який смак — почали заповнювати суспільний простір міст і СМТ. Втім, тут українські митці, до прикладу, Interesni Kazki, артгрупа Kailss-V, художники Kislow та Minin, досягли всесвітньої відомості.

Mitasov Land

З урахуванням національних рис український шлях майже подібний до того, що відбувалося в інших країнах колишнього соцтабору. Майже. Бо на теренах УРСР виник самобутній харківський стиль, що робить досвід українського стрітарту унікальним. Батьком цього напрямку є Олег Мітасов — художник-аутсайдер, культовий герой, темний медіум, який протягом двох десятиліть покривав загадковим кодом центральні вулиці Харкова. Про цю людину відомо трохи більше ніж про Бенксі, однак це не комерційна таємниця — просто так сталося. Олег Мітасов (1953–1999) народився у Карлових Варах (Чехія) у номенклатурній родині (батько — головний інженер; мати — лікар у консульстві), помер від туберкульозу в психіатричній лікарні під Харковом. За легендою працював викладачем російської мови та літератури, за словами сестри — директором м’ясного магазину. Версії стосовно джерела божевілля також різняться: від уродженої шизофренії та розлучення до загубленої дисертації, над якою працював 15 років, і намагань відстояти справедливість у відділку міліції. Характерними рисами графіті Мітасова є: лаконічний друкований шрифт, крапки між словами та реченнями, щільність написів, повтори, алогічні фрази-закляття. 

Тематика:

1. Особисте по-батькові чи псевдонім: «МЕТАСОВ. УЛИКЬ»;
2. Словосполучення: «ВЕК. ВАК» та «ГДЕ. НА ЗЕМЛЕ»;
3. Радянська ідеологія: п’ятикутні зірки, «ЛЕНИН. КОММУНИЗМ»;
4. Зобов’язання: «КУШАТЬ СЕМЬ РАЗ В ДЕНЬ. БЫТЬ ВНИМАТЕЛЬНЫМ. БЫТЬ СИЛЬНЫМ. БЫТЬ БДИТЕЛЬНЫМ. И УЧИТЬСЯ. И РАБОТАТЬ. ГДЕ. НА ЗЕМЛЕ»;
5. Родичі: «НУ ВРАЧИ МАМА. НУ ВРАЧИ ПАПА. И СРАЗУ ЖЕ СУЖЕНИЕ УМА»;
6. Сексуальність: «МАША. ОЛЯ. КАТЯ. ОГРУРЕЦЬ ЛЕЧЬ И ОГУРЦОМ О ОГУРЕЦЬ»;
7. Військова героїка: «ПОМОГИТЕ. ВЫЗЫВАЮ ОГОНЬ НА СЕБЯ. МЕНЯ ГОЛЫМИ РУКАМИ НЕ ВЗЯТЬ».

Комунальники періодично зафарбовували графіті, але вони вперто з’являлися знову і знову. Свідки — студенти ХУДПРОМУ 1970–1980-х років — стверджували, що іноді Мітасов заходив до аудиторій під час пар, щоб попросити фарбу. Коли йому давали, мовчки зникав. Похмура лаконічність і магічна багатозначність його пророцтв бентежили жителів центру та збуджували прихильників авангардного арту. Коли нові написи припинили з’являтися, стало зрозумілим, що «УЛИКЬ» вже не «НА ЗЕМЛЕ». Щоб зрозуміти таємницю особистості, художник Павло Маков під виглядом потенційного покупця прийшов до квартири та відзняв її нутрощі. Інтер’єр нагадував хату Поліни Райко з пекла: усі поверхні, включно з холодильником і залишками меблів, були вкриті концептуальними фразами та знаками, що наводили морок. Наразі відео Макова є самодостатнім артоб’єктом, оскільки нові власники, зрозуміло, поспішили позбутися від розпису. На січень 2022 року збереглося єдине оригінальне графіті Мітасова. Але справа його живе!

Гамлет Зиньковський

Унаслідував не лише лаконічний шрифт, любов до крапок і манеру надавати словосполученням глибокого сенсу, а й гігантоманію Мітасова. Іноді складається враження, що Гамлет має на меті перетворити Харків на власну галерею, і що саме про нього попереджував містян анонімний бомбер «Захват Зомби». Наразі існує навіть онлайн-гід його роботами, а весь маршрут може тривати декілька годин. Класичні об’єкти Зиньковського — картинка та надпис, де великий малюнок є ілюстрацією до короткої фрази. Художник не лише наслідує, а й грається зі стилем маестро: відтворює дивакуваті візерунки зі слів, а іноді додає прямі цитати до композиції. Подібно до того, як Мітасов конфліктував зі співробітниками міліції, Гамлет прийняв ментальний бій із комунальними службами. «Стена Срача» у 2018 році набула значення культового символу українського стрітарту.

Владислав Краснощок

Художник, фотограф і хірург невідкладної допомоги прикрашає (?) простір рідного міста портретами відомих і безвісних особистостей. Обличчя, у завалених рисах яких можна побачити всю хтивість людства та володінь князя темряви, роздивляються перехожих. Розширені зіниці блукають крізь метафоричні цифри та лінії зі стін центральних будівель гаражів спальних районів й індустріальних хащів. Незважаючи на те, що тут відсутні слова, графіті Краснощока доносять істинний дух творчості Мітасова. Фанати художника також мають можливість відслідковувати сторіз, в яких інтерʼєр, фасад, меблі та посуд його будинку заповнюються потворно-естетичними портретами, сценами й артоб’єктами на кшталт голів і свинячих копит у банках з формаліном.

Vanadium.UA

Митець, завдяки якому Mitasov-style набув скульптурної форми та розповсюдив свій вплив всією країною, а також далеко за її кордонами. Кожна гіпсова табличка з гуманоїдом і красномовним посланням «Ми прийшли з миром!» є унікальною та має власний номер. Головні персонажі — класичний прибулець із холодною посмішкою та сердита розкуйовджена людина, яка водночас нагадує стародавню богиню і печерного чоловіка. За допомогою цементу та клею ці істоти обзаводяться домівками на стінах, парканах і стовпах. Потойбіччя стає частиною міської реальності. Друзі та прихильники Vanadium за бажанням можуть взяти в художника одну з таких фігурок із собою у подорож за умови оселити її в міському просторі. Так дух харківського соцмістицизму вже підкорив Євросоюз, Австралію, Індію та Латинську Америку. Стіни міста також повняться анонімними листами про кохання, самотність і безодню, де неозброєним оком можна вловити знайомий стиль Мітасова. Можливо, це його похмурий дух ніяк не може знайти спокій. Тож далі буде.