Частина перша

Переоцінити вплив епідемій на різноманітні сфери діяльності суспільства важко — смертоносні хвороби капсулюючи населення окремих міст, регіонів і, навіть, континентів не тільки вбивали населення планети мільйонами, а й створювали умови для появи нових наук, течій у мистецтві, геніальних архітектурних, художніх та літературних творів.

Як не дивно, наслідки трагедій, глибокі шрами в історії людства стали справжніми прикрасами портретів минулої і теперішньої епох.

Хоча боротьба живих організмів із вірусами виникла декілька сотень мільйонів років тому, перші заразні хвороби згадуються в хроніках шумерської цивілізації, що датуються четвертим тисячоліттям до н.е.

Чорна смерть

Чума — наймасштабніша пандемія в історії людства, хвороба, яку переносили виключно степові гризуни, знайшла шлях до людей: у VI столітті вона почала лютувати з небаченою доти жорстокістю. Якщо під час епідемій віспи й холери помирало за рідкісними винятками не більш ніж 30 % хворих, то захворювання чумою означало вірну смерть — через кілька днів заражені неминуче гинули, тому страх епідемій чуми затьмарював наслідки всіх можливих воєн [1].

За останні дві тисячі років населення планети неодноразово переживало атаки різних підвидів «чорної смерті», спричинених бактерією Yersinia pestis.

Перша пандемія чуми (чума Юстиніана) припала на останню добу існування Римської імперії [2] та почалася з Єгипту. Пошесть спустошила майже всі країни Середземномор’я і тривала приблизно 60 років. Під час епідемії загинуло орієнтовно 100 мільйонів людей, що становило на ті часи п’яту частину населення світу [3] (згідно зі статистикою Central Intelligence Agency у 2017 році п’ята частина населення планети становила близько 1 млрд 480 млн жителів). 

Друга масштабна хвиля захворювання на чуму зародилася в Азії й тривала 2 роки (1346–1348). Перемістившись у головні столиці Європи, недуга нещадно вбивала мешканців континенту. Жертвами «чорної смерті» стали 25 мільйонів осіб. Пандемія наклала відбиток на все європейське середньовіччя [4]. 

Цей період стане початком формування епохи Відродження і Просвітництва XV–XVII століть — принципу солідарності й гуманізму, утвердження гідності людини, її розуму та волі, її творчих сил та жаги до пізнання світоустрою, що сприятимуть піднесенню науки. Такий всеосяжний поштовх до пізнання світу й захоплення ним, залишить свій відбиток у всіх проявах майбутнього Європи. 

Доробок геніїв епох Проторенесансу, Раннього і Високого Відродження та їхніх послідовників, попри всі особисті трагедії й пандемії, дійшов до нас крізь століття через архітектуру, музику, скульптуру, живопис й літературу, та отримав статус світової культурної спадщини.

 Нова Європа

Епідемія чуми дала серйозний поштовх не тільки розвитку науки й мистецтва, а й змінила державний устрій більшості країн Європи. Різке скорочення населення в містах сприяло численному притоку сільських мешканців, а емансипація та залучення жінок у «чоловічі» професії набули нечуваних масштабів. Селяни «отримали» від хвороби найбільше — кріпосне право в Західній Європі й до початку пандемії поступалося місцем новій системі класових відносин, а різке скорочення чисельності містян посилило цю тенденцію. Такі обставини стали причиною розширення прав селян та зменшенню поборів і податків. Більшість можновладців та феодалів намагалися цьому протидіяти, тому незабаром у сільських жителів знову з’явилися приводи для повстань. Втім, пригнічувати заколоти, виснаженим чумою державам, стало набагато важче.

Землі, на яких найбільше загинуло людей, почали використовувати колективно — поля й пасовища дозволили поліпшити ситуацію з продуктами в Європі, що стало імпульсом для міжнародної торгівлі. 

«Чорна смерть» відіграла колосальну роль у лібералізації церкви та в становленні релігійних меншин. З одного боку, багато іновірців постраждало від погромів (після пандемії їх звинувачували в розповсюдженні інфекції), відносини між представниками різних вірувань загострилися, але, з іншого боку, підйом науки, яка потребувала нових фахівців, став для мусульман та євреїв своєрідним благом. Пригноблені погромами громади не тільки відновилися, а й почасти зміцнили свій статус та вплив.

Згуртування суспільства й розвиток медицини

Від смертельної хвороби загинула величезна кількість аристократії, більшість впливових вельмож і правителів Європи зрозуміли, що епідемії не мають кордонів і не є хворобами нижчих прошарків населення. Хоча Середньовіччя увійшло в історію, як епоха соціального розшарування, чума надовго згуртувала суспільство. Попри страшенні збитки, що завдала пандемія країнам, у цій трагедії були й позитивні наслідки — катастрофа значно прискорила розвиток медицини. Людство як ніколи раніше почало усвідомлювати, що тільки спільними зусиллями та дотриманням чітких правил карантину можливо побороти пандемію.

До речі, слово «карантин» походить від італійського quaranta (сорок) — саме стільки днів кораблі, які потенційно загрожували містові хворобою, мусили стояти на якорі далі від берега. Слово «лазарет» також запозичено багатьма мовами у змученої чумою Італії — Лазаретто Веккьо (Lazzaretto Vecchio), острів у Венеціанській лагуні, що слугував місцем масових поховань загиблих від епідемії.

Жоден із наступних спалахів чуми, або будь-яких інших інфекційних хвороб, не стали для європейської цивілізації таким потрясінням. Важке випробування Європа могла й не витримати ризикуючи повернутися в «темні століття» і знову опинитися в тому стані, в якому вона була в перші часи після падіння Римської імперії, але епідемію вдалося подолати, а до епохи Відродження залишилося зовсім недовго.

Італія під час та після епідемій чуми

У розпал епідемії в Італії з’явилися «чумні лікарі», які спеціалізувалися на лікуванні хвороби. Маска з дзьобом, на думку так званого лікаря, повинна була не тільки відлякувати хворобу своїм виглядом — у її ніс закладалися лікарські трави, що захищали від чумного запаху й нібито перешкоджали зараженню.

У зціленні хворих народні цілителі не досягли жодних успіхів, проте образ чумного лікаря зберігся у венеціанських масках і в однойменному образі персонажа комедії дель арте [5].

Зіткнення з такою масштабною бідою і відчуттям незахищеності доводило людей до відчаю. «Деякі вважали, що помірне життя й утримання від надмірностей допомагають у боротьбі зі злом», — пише свідок епідемії, італійський письменник Джованні Боккаччо [6]. Далі автор говорить про тих, хто стверджував, що «багато випивати й гульвісити з піснями й жартами, задовольняти, сміятися і знущатися над усім, що трапляється — ось найкращі ліки від недуги». Це перші сторінки збірки новел «Декамерон», дія яких розгортається під час пандемії чуми. Автор твору Боккаччо пережив «чорну смерть», але втратив батька і доньку.

Вчені й лікарі також не залишилися байдужими до трагедії, у середньовічній літературі з’явився самостійний напрям — «чумні твори». Одним із перших був трактат «Compendium de Epidemia, per Collegium facultatis medicorum Parisiis ordinatum», який датується 1348 роком [6].

Похмурий час чуми стає тлом для апокаліптичних творів.

Історик Жан Леон Марі Делюмо пише, що «чорна смерть» і подальші епідемії повернули європейське мистецтво «до жорстокості, страждання, садизму, божевілля й обскурантизму» [7]. 

Страх перед чумою описується в сюжетах «Танців Смерті», «Тріумфу Смерті», «Трьох мертвих і трьох живих». Ще одним відлунням чуми є сюжет «Смерть, яка грає в шахи», поширений у живописі Північної Європи.

«Танець смерті» — найбільш популярний сюжет про нікчемність людського життя й рівність усіх перед обличчям смерті, з’являється у живописі, скульптурі, книжкових гравюрах, літературі (першими «танцями смерті» були римовані девізи до малюнків). Пізніше до цієї теми зверталися німецький драматург і поет Бертольт Брехт, австрійський поет-символіст Райнер Марія Рільке, французький поет, літературний критик та перекладач Шарль Бодлер, німецький поет, прозаїк, драматург, мислитель і натураліст Йоганн Вольфганг фон Гете, австрійський письменник-експресіоніст, драматург Густав Майрінк та багато інших.

Медічі й розквіт Ренесансу

Не зважаючи на те, що під час пандемії населення Італії скоротилося майже вдвічі, а деякі міста були повністю спустошені, торгівля і ремесла у більшості провідних центрах Апеннінського півострова доволі швидко відновилися. Заможні містяни інвестували в землю та скуповували маєтки розорених аристократів. Попри чвари, які роздирали Північну Італію, купці й лихварі купували замки та титули, перетворюючись на нових баронів і графів.

Однією з таких вельможних флорентійських родин стала сім’я Медічі.

Представники династії Медічі мали суттєвий вплив на розвиток мистецтва і культури Італії — медічийський патронаж дозволяє простежити еволюцію різноманітних форм меценатства у Європі XV–XVII століть.

Сімейство Медічі в першій половині XV століття діяло в межах пізньосередньовічних традицій: керуючись благочестям і громадянським обов’язком, вони фінансували громадські роботи з оздоблення важливих для комуни пам’ятників, а також церков і монастирів, водночас демонструючи  винятковий індивідуальний смак у виборі художників і проєктів.

Після чергової невдалої спроби об’єднання Італії північними правителями, владу у Флоренції отримав найвидатніший представник клану, флорентійський банкір і державний діяч, найбагатша людина Європи — Козімо Медічі (1389–1464).

Фінансист став пріором, фактично володарем Тоскани, а банк родини Медічі — банком Флоренції. На гроші Медічі мостили вулиці, зводили мури й церкви, створювали майстерні та будували притулки для бідняків і сиріт.

Характерною рисою правління Козімо Медічі (Старого) було заступництво та фінансова допомога вченим і людям мистецтва. Він збирав художні твори й книги, у такий спосіб формуючи перші бібліотеки та мистецькі колекції.

Козімо надав меценатству новий, воістину ренесансний масштаб. Він витрачав шалені кошти на грандіозні архітектурні комплекси, серед них: перебудова монастиря Сан-Марко у Флоренції (для якого також зібрав цінну бібліотеку), Палаццо Медічі, скульптурний декор Старої сакристії в церкві Сан-Лоренцо.

Козімо Медічі Старий надавав підтримку відомим гуманістам: Леонардо Бруні, Нікколо Нікколі, Поджо Браччоліні, Леону-Баттіста Альберті, Крістофано Ландіно. Забезпечував замовлення художнику Філіппо Ліппі (вчитель Боттічеллі), архітекторові Мікелоццо (повне ім’я Мікелоццо ді Бартоломео Мікелоцці), допомагав скульпторам Донателло, Лоренцо Гіберті, Лука делла Роббіа. Заохочував філософа Марсіліо Фічінодо досліджувати богословсько-філософську думку, сприяв утворенню навколо нього гуманістичного гуртка, що згодом отримав широку популярність серед філософів Європи під назвою «Платонівська Академія».

У літописах сучасники Козімо Медічі згадують [8], що до кінця життя його  мучили докори сумління — адже релігія забороняла лихварство. У літньому віці Козімо часто бачили вбраним у просту одежу, задумливим і сумним — спершись на палицю, у саду своєї вілли, він годинами дивився на величезне місто. 

У своїх розмовах пріор часто порівнював Флоренцію зі стародавнім Вавилоном, де колись люди мріяли побудувати вежу висотою до небес. Флоренція була «Новим Вавилоном» і на очах Козімо зводили нову «Вавилонську вежу» — величезний собор Санта-Марія-дель-Фьоре. Тут створювалася нова цивілізація і нова культура — Козімо багато десятиліть спостерігав за народженням Ренесансу.

Високий Ренесанс

Змінювалися покоління, Республіка Флоренція поступово оживала після Великої Чуми і знову наповнювалася людьми. Величезні ринки шуміли як і раніше, купці з гордістю виставляли на продаж товар — тільки тепер головним товаром Флоренції було не сукно, а шовк. Стабільна фінансова ситуація у Флоренції сприяла великому притоку вчених, архітекторів, скульпторів і художників.

Сини Козімо Старого — Джованні і П’єро, не маючи достатньо коштів для фінансування великих архітектурних проєктів, цікавилися приватним колекціонуванням. Джованні Медічі збирав монети, статуї і манускрипти, а П’єро купував нідерландський живопис і шпалери.

Представник молодшої гілки сімейства Медічі, Лоренцо Розкішний (повне ім’я Лоренцо ді П’єро де Медічі 1449–1492) — став прикладом різнобічного і далекоглядного меценатства. Саме з ним пов’язують період найвищого розквіту ренесансної культури Флоренції.

Лоренцо Розкішний протегував поета і вченого-гуманіста Анджело Поліціано, автора поеми «Станси для турніру» (1475–1478) і драми у віршах «Сказання про Орфея» (1480), сплачував за проживання і студію Сандро Боттічеллі у якого замовляв картини на міфологічні теми («Паллада і кентавр», «Весна» та ін.). Також він підтримував молодого Мікеланджело — саме з його рекомендаційним листом художник поїхав будувати майбутню кар’єру до Риму.

Вихідці з роду Медічі папи Лев Х і Климент VII зробили чималий внесок у розвиток стилю Високого Відродження у Римі й Флоренції.

Статус дозволяв їм реалізовувати масштабні публічні проєкти, зокрема архітектурні та містобудівні. Лев Х (1475–1521) підтримував літераторів Франческо Гвіччардіні, П’єтро Бембо, Бальтазаре Кастільйоне, Якопо Саннадзаро. Понтифік вирішив продовжити розпочате Папою Юлієм II оздоблення Ватикану: фінансував роботи Рафаеля Санті і його майстерні (розпис Ватиканських станц і лоджій, картони для шпалер Сікстинської капели, а у 1515 році створив посаду зберігача римських старожитностей (Romanarum Antiquitatum Praes) для спостереження за розкопками й збереження античних старожитностей, на яку був призначений Рафаель.

Папи Лев Х і Климент VII також ініціювали глобальні містобудівні зміни у Римі: розширення вулиць, будівництво нових церков і палаців. За їх правління був сформований знаменитий «тризуб» вулиць Корсо, Ріпетта і Бабуїно, що сходиться на площі П’яцца-дель-Пополо. 

Зусиллями римських пап продовжилося будівництво символу католицизму — собору Святого Петра. Климент VII виступив замовником фрески «Страшний суд» Мікеланджело в Сикстинській капелі й численних статуй Баччо Бандінеллі. 

На замовлення Лева Х, Мікеланджело почав у 1519 році зведення усипальні Медічі (капела Медічі) у Флоренції. При Клименті VII було розпочато будівництво бібліотеки Лауренциана.

[1] Мілан Даніель, «Таємні стежки носіїв смерті», с. 39, 1990

[2] Микола Машкін, «Історія Стародавнього Риму», с. 74, 2006

[3] Мілан Даніель, «Таємні стежки носіїв смерті», с. 55, 1990

[4] Мілан Даніель, «Таємні стежки носіїв смерті», с. 79, 1990

[5] Комедія дель арте (італійською — commedia dell’arte), інколи «комедія масок» — артистична комедія, вид італійського народного вуличного театру, спектаклі якого створювалися методом імпровізації, на основі сценарію, що містить коротку сюжетну схему вистави, за участю акторів, вдягнених у маски. У різних джерелах згадується як «la commedia a soggetto» (сценарний театр), «la commedia all’improvviso» (театр імпровізації). Театр проіснував з середини XIV до кінця XVIII століть і вплинув на подальший розвиток західноєвропейського драматичного театру. Трупи, які грали «комедії масок», були першими в Європі професійними театральними групами, де закладалися основи акторської майстерності. 

Джерело — «Комедія масок», літературознавча енциклопедія у 2 томах, авт.-уклад. Ю. І. Ковалів, том 1, с. 505–506,  2007.

[6] Джованні Боккаччо (1313–1375) — італійський письменник епохи Відродження, новеліст, поет, дипломат, перекладач, поет-пісняр.

Автор поем «Філострато» (1335), «Тезеїда» (1339–1341), роману «Філоколо» (1336-38), що були написані на основі сюжетів середньовічних романів. Пізніші твори (флорентійського періоду): «Ф’єзоланські німфи» (1345), навіяні «Метаморфозами» Овідія, «Амето» і повість «Ф’яметта» (1343). Вершиною творчості Боккаччо вважається збірка «Декамерон», до якої увійшло 100 повістей, розказаних товариством десяти людей, які під час епідемії чуми переселилися до села і розповіли приватні історії. 

[7] Жан Леон Марі Делюмо, «Жахіття на Заході», с. 16, 1994

[8] «Cosmi Medicei Vita», Fabronius, перевидано у Пізі, 1780

Література:

1. Віра Дажина, «Флорентійська Академія малюнка. Історія, теорія, мистецька практика: від маньєризму до академізму», 1998

2. With and without the Medici: studies in Tuscan art and patro­nage, 1434–1530 / Ed. E. Marchand, A. Wright. Aldershot, 1998

3. Splendore dei Medici: Firenze e l’Europa. (Cat.). Firenze, 1999

4. Kent D. Cosimo de’ Medici and the Florentine Renaissance. New Haven, 2000

5. Cox-Rearick J. Dynasty and destiny in Medici art: Pontormo, Leo X and the two Cosimos. Princeton, 1984

6. Anzilotti A. La consti­tu­zione interna dello stato fiorentino sotto Co­si­mo I. Firenze, 1910