Художники будуть виявлені?

exc-5e8add91bdeecc11b7965c85

«Кілька днів тому я переїхав в Данді, де буду два тижні. Це моя перша індивідуальна резиденція, і цей досвід необхідний мені для переосмислення себе як художника, свого підходу до тем», — стисло розповідає художник Тарас Ковач про свій досвід резиденції у Шотландії, організованій Британською Радою в Україні. Разом із ним в рамках програми SWAP UK/Ukraine до Шотландії та України на півтора місяця період вирушили 11 учасників. 13 березня у Дніпрі відкрилася фінальна виставка резидентів під оптимістичною назвою «Порушники будуть виявлені?». Цієї фразою куратори виставки Анастасія Хлестова та Ілля Заболотний цитують не людину, а умовне місто, яке невпевнено комунікує випадковим перехожим абстрактну загрозу. Подібний настрій штибу «ласкаво просимо або стороннім вхід заборонено» особливо гостро відчувається в Дніпрі. Місто захоплює своїм масштабом і спантеличує химерним поєднанням індустріальних гігантів, новобудов з претензією на сучасну архітектуру та репутаційними нюансами забудовників «з 1990-х». А також ошатними залишками доби Катерини ІІ — в одній з таких будівель розмістилася виставка резидентів. Друга локація — галерея «АртСвіт», в якій розмістилися декілька робіт, а також архівні матеріали з попередніх резиденцій та відео-інтерв’ю з учасниками SWAP 2020. Згодом тут відкриється центр сучасної культури (DCCC). В народі центр уже кличуть прізвищем відомого дніпровського підприємця і поітика. Вернісаж та екскурсія відбуваються в останні протокарантинні дні, і це також додає виставці додаткового опортуністичного сенсу. Хоча напруга в Дніпрі досі не відчутна у порівнянні з Києвом і соцмережами. «У нас тут своя атмосфера», — люблять зазначати мої дніпровські друзі з різних приводів.

З проєкту Тараса Ковача. Фото: Анна Сорокова

З проєкту Тараса Ковача. Фото: Анна Сорокова

Настрій загрози зі знаком питання підхоплюють скульптурні об’єкти Ковача. Відлиті з міді ніби м’яким рухом долоні, ці кастети привертають увагу парадоксальним поєднанням чуттєвості і лячної брутальності. Я не кваплюся читати супровідний текст про «дослідження теми неочевидного насильства і перманентного стану тривоги». Формальна образність інсталяції Ковача настільки виразна і випукла, що передісторія її створення не видається мені аж надто нагальною. Але не врахувати її буде не вірним. Адже за кожною роботою на цій виставці стоїть специфічний досвід перебування у двох таких несхожих, обопільно екзотичних в очах одна одної країнах.

Інтуїтивно відчуваю, що робота Ковача з великою ймовірністю стане етапною для його подальших практик. Для українських художників значення тривалих курованих резиденцій на кшталт SWAP складно переоцінити. Насамперед, вони надають час та простір для зосередженої роботи, можливість вирватися зі звичного середовища й щоденної рутини (в тому числі елементарно побутової), розширюють коло спілкування з колегами з цілком іншим професійним світоглядом.

Фрагмент роботи Тараса Ковача, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Фрагмент роботи Тараса Ковача, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

В українській ситуації слабо розвиненої інституційної підтримки, участь в резиденції також є здоровою альтернативою професійного, даруйте на слові, публічного визнання. Нині воно можливе переважно через змагання за декілька премій для (вічно)молодих художників. Але премії та відзнаки є далеко не єдиною (і точно — не найцікавішою) можливістю для розбудови художньої практики. Тож заснування таких програм, як SWAP (Британська Рада), «Екстер» (Український Інститут), грантів мобільності від «Дому Європи» та стабільна популярність Gaude Polonia (Міністерство культури Польщі) видаються мені навіть не вікном в Європу, а радше вікном до самих себе, до гідних умов роботи та необхідної для цього автономії.

У 2016 році я була першою резиденткою-кураторкою SWAP. Чотири місяці я працювала в офісі головного британського фестивалю сучасного мистецтва Liverpool Biennial. Щоденна менеджерська робота у команді exhibition production провела мене від етапу розробки та бюджетування окремих робіт всесвітньовідомих митців до дня відкриття виставки, яка розтягнулася на півтори десятки локацій по всьому місту. Провести чотири місяці в Ліверпулі було тим ще екзистенційним викликом (подальші кураторські резиденції були значно коротшими). Але це був колосальний професійний досвід,

Фрагмент інсталяції Джо Ходжес та Роббі Колеман, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Фрагмент інсталяції Джо Ходжес та Роббі Колеман, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Цього року українських резидентів приймали 8 інституцій у різних частинах Шотландії. Шотландія — доволі маловідома українцям країна з карколомною історією та захопливими краєвидами, яка сидить на політичній бомбі уповільненої дії. І тому видається вкрай інтригуючою як середовище для тривалого дослідницького занурення. Для другої частини програми Британська Рада віддала шану політиці децентралізації та відправила британців у Дніпро, Одесу, Харків та Львів. Судячи з фінальних проєктів, ці міста відкрили художникам свої дивні, але красномовні сторони. Чого вартий лише незручний і фактично не потрібний підземний перехід у львівському районі Підзамче. Містяни щодня долають цей перехід з лайкою. Але використати його порожні торговельні площі з користю і відкрити community centre першими здогадалися Роббі Колман та Джо Ходжес (самі вони, до речі, мешкають у віддалену селі на території національного парку в Шотландії). Або Музей природи при університеті Каразіна, де Джоселін МакГрегор відшукала і розвинула цілу історію про зв’язок людських та тваринних тіл навколо одного об’єкту — щелепи тигриці, яку подарував університету російський цар. Про досвід подорожі до іншої місцевої «цікавинки», найбільшого ринку Східної Європи Барабашово Джоселін згадує лапідарно: «Ми безнадійно загубилися!». Не можу не пригадати іронію Віктора Марущенка з приводу українських фотографів, які подорожують світ за очі в пошуках екзотичних сюжетів, тоді як іноземні фотографи знаходять їх на просторах колишнього СРСР: «У нас куди не глянь, усюди готові теми!».

Інсталяція Джоселін МакГрегор і Тараса Ковача (другий план), SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Інсталяція Джоселін МакГрегор і Тараса Ковача (другий план), SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Усі представлені на виставці проєкти резидентів оприявнюють два різні методи роботи, притаманні українським та британським художницям й художникам. Так, при всій індивідуальності творчих практик і досвідів Олександри Кадзевич, Тараса Ковача та Євгена Нікіфорова, у їхніх поглядах на шотландський досвід є дещо спільне. Усі вони розмірковують про сутність приватного й публічного просторів у Великобританії: про дивні конфігурації їхніх ментальних та фізичних кордонів, які проявляються у патернах соціальної поведінки, в архітектурі, у простих побутових речах. Ковача вразив контраст вишуканих квітників і прихованих за ними парканних конструкцій, агресивна естетика яких наводить на думку про середньовічні тортури. Нікіфорова — всюдисущі камери спостереження CCTV, які встановлені «задля безпеки і порядку» навіть на безлюдному схилі над морем, буквально in the middle of nowhere. Кадзевич намагається вловити та передати атмосферу замкненого у власному транквільному ритмі містечка Стромнесс на острові Мейнленд, що на архіпелазі Оркнейських (і від самого каскаду топонімів уже віє відчуженістю та своєрідності).

Фрагмент інсталяції Євгена Нікіфорова, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Фрагмент інсталяції Євгена Нікіфорова, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Спільне враження від цих трьох проєктів: українські художники естетизують та прагнуть оприявнити чуттєвий досвід перебування у новому місці, контроверсійні емоції від пізнання нового світогляду і менталітету. Тоді як британці прагнуть пізнати місце шляхом заглиблення в «матеріал»: історію, архіви, артефакти. Лореаль Приштай відкриває архіви Центру міської історії та монтує гіпнотичне відео з кадрами «робочих рук», які місять тісто та заточують вироби на фабриках радянського Львова. А ще — створює свій власний архів зі світлинами тіней австро-угорських будівель. Алішія Фарнан фотофіксує міський ландшафт Дніпра, від колишніх палаців культури до зупинок жовтих маршруток, та створює нібито візуальну мапу міста. Один з гостей виставки чемно попросив у художниці забрати собі виставковий екземпляр її фотозіну – впізнав в її світлинах своємісто. Кетрін Лозінг переплітає історію місця з історією власної родини: художниця мандрує до села Цибулівка під Одесою, де народився її дідусь, чорноморський німець. У селі не лишилося жодних слідів про минуле, навіть назва інша. Тож у короткому відео вона констатує — це уже зовсім інше місце, і в ньому живуть зовсім інші люди, які нічого не знають про страшну минувшину.

Фрагмент з фільму Лореаль Приштай, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Фрагмент з фільму Лореаль Приштай, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Фрагмент роботи Алішії Фарнан, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Фрагмент роботи Алішії Фарнан, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Жоден з окреслених методів не є актуальнішим чи глибшим за інший. Про ці два підходи до художнього дослідження та, ширше, творення мистецтва цікаво думати саме у їхньому сполученні у спільному просторі виставки. Кураторським надзавданням тут було розповісти історії подорожей, але не затьмарити ними власну цінність експозиції. Заболотному та Хлестовій усе вдалося: виставка ефектна і захоплива, і при цьому зберігає високий інтелектуальний рівень з повагою до дніпровської аудиторії, уникає прямолійності і розжовування. Можу припустити, що деякі із закладених в окремі роботи сенси потребують більшого заглиблення та додаткового коментаря, як от надконцептуальна багатошарова інсталяція Манци Баєц про конспірологію часів Холодної війни.

Фрагмент інсталяції Манци Баєц, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Фрагмент інсталяції Манци Баєц, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Хай там як, у проєкту є іще одна, генеральна наскрізна тема, яку я би хотіла визначити просто, але дещо пафосно. Виставка нагадує про місію художників, яку на них поклало суспільство (навіть якщо його значна частина не здогадується про це): бути медіаторами знання про наше спільне сьогодення. А для цього художники мають бути як мінімум професійно автономними та вільними у пересуванні світом, якщо він вже став безнадійно глобальним.

Але чому «пересічний платник податків» (в даному випадку, британський) має інвестувати у цей персональний і досить герметичний досвід художників, суспільна користь якого не є очевидною? Підтримати добробут художника — означає інвестувати у власний добробут, у рівень освіченості, емпатії та соціальної чутливості суспільства в цілому. Цю закономірність не виміряти кількісними показниками, а якісні показники на перший погляд здаються надто ефемерними. Але довести цю думку можна простим порівнянням кількості осередків культури в двох згаданих країнах. В Україні в іноземних художників не багато варіантів для перебування на резиденції, за виключенням перелічених і ще двох-трьох великих міст. Деінде просто немає де і кому забезпечити професійний прийом і супровід. А вони необхідні для продуктивної роботи, аби перебування в Україні не перетворилося на етнографічну пригоду. В Шотландії мережа інституцій різного штибу сягнула дивовижних точок на мапі. У маленькому містечку Ламсден немає навіть пабу, що є кричущим виключенням у загальнонаціональному масштабі. Але є мистецький центр.

Роздуми про значення художників та потребу піклування про них я хотіла б лірично підсумувати фрагментом роботи Олександри Кадзевич. У її кімнаті декілька відвідувачів роздивляються делікатні об’єкти з паперу, які візуально розчиняються на тлі стін з крихкою штукатуркою. Мушлі, вітрило, ключі від невідомого замку, жалюзі з вікон уособлюють чуттєві спогади про Стромнесс. Розшифрувати ці предмети допомагає крафтовий щоденник зі світлинами й короткими, від руки написаними нотатками. Остання така нотатка видалася мені вдалим епілогом:

«Ніколи за весь час не бачила когось роздратованого або в поганому настрій. Не думаю, що річ у тому, що люди ніколи не дратуються. Просто їм важливо показати, що тобі раді. Невербально я це зрозуміла так: Добре, що ти тут. Ти, напевно, чимось особлива. Хочеться, аби тобі й далі було добре, радій!».

Інсталяція Олександри Кадзевич, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Інсталяція Олександри Кадзевич, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Щоденник, фрагмент інсталяції Олександри Кадзевич, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Щоденник, фрагмент інсталяції Олександри Кадзевич, SWAP 2020. Фотографії надано Британською Радою в Україні. Фото: Олег Самойленко, stage reporting agency

Більше матеріалів