Видовище

Коли почалося «зараз»? Цифрова сучасність не має й десяти років у глибину: світлини в Instagram з фільтром «сепія» здаються артефактом стародавньої минувшини. Меблі в стилі «баухаус», утім, виглядають як контемпоральна річ, бо матеріальний побут змінюється повільніше. Західні міста виглядають сучасно років щонайменше 70, а культурне «зараз» триває ще довше: написані 200 років тому романи подекуди читаються як сучасні тексти. Варто лише пошкребти XIX століття, як знайдемо купу аксесуарів сьогодення: масову культуру, маркетинг, публічність і «бунт на продаж». 

Сучасне — це щось достатньо корисне, щоби не здавати його в архів. Проте, підстави для розуміння багатьох теперішніх явищ заховані десь далеко, під наглядом істориків-спеціалістів, а ми змушені вигадувати чудернацькі, анахронічні пояснення замість забутих простих і очевидних. 

Опера як мистецьке явище — річ сучасна й, певно, буде такою надалі. Проте чинники, які її сформували, встигли забутися, а з ними й розуміння, для чого вона була винайдена. Той факт, що звучання романтичної опери закарбоване у колективному несвідомому як есенція позачасової, «елітарної» класичної музики — симптом цього сум’яття. 

В епоху індустріальної революції — тоді опера й набула сучасної форми — вона виконувала функцію кіно: доступного платоспроможному загалу видовища, яке поєднує «вічні» й актуальні теми та створює максимально приголомшливий досвід, залучаючи усі можливі роди мистецтва. Тоді можливими були живопис, художнє слово, пластичні й сценічні мистецтва з архітектурою і, звісно, музика — основний рід мистецтва в опері. Однак, своїм успіхом опера завдячує не лише естетиці акустичної складової. Поки не винайшли телерадіомовлення, підсилений гарною акустикою живий звук був найбільш ефективним способом доносити інформацію публіці. Маскультурне мистецтво позаминулого століття мусило спиратися на звук, бо інших «публічних» інформаційних  медій тоді не було. 

За естетичними інноваціями «золотої доби» опери часто ховаються технологічні чи бізнесові підстави. Вокальна техніка бельканто дозволяє ефективніше наповнювати відрізок сценічного часу людським голосом, а колосальні оперні оркестри, де навіть спеціальних інструментів штибу арфи кілька штук, — результат запиту буржуа на шик і велич. Цим запитом, конвертованим в чималі бюджети на постановки, й скористалися візіонери штибу Верді чи Вагнера. Те, що тоді називалося «Gesamtkunstwerk», зараз найлегше описати як «міждисциплінарне мистецтво». 

Опера — музична подія тому, що вона має бути шоу. Суть цього шоу не зводиться ані до музичності, ані до суми музики, сценографії, акторської гри та літератури. Опера — це особливий тип глядацького бачення. 

Неозорість опери

Література, живопис та інші «жанрові» роди мистецтва потребують активної сфокусованості реципієнта. Сам твір там схожий на пасивний об’єкт, на якому чим більше концентруєшся, тим більше він тобі дасть. З оперною постановкою, втім, усе інакше. Вона нав’язується, щосили атакуючи зір і слух, але не дає на собі сфокусуватися. Об’єднані оперою роди мистецтва працюють на спільну мету, але зберігають певну незалежність, а подекуди конфліктують одне з одним. (Саме тому існують концертні виконання опер, виставки ескізів костюмів і традиція видавати глядачам програмки з лібрето.) Упорядкувати згромадження напівавтономних художніх медій на відрізку кількох годин неможливо. Театри можуть пропонувати квитки з кращим оглядом сцени чи ближче до оркестру, однак не існує місця, з якого можна досвідчити всі деталі й загальну картинку одночасно. Кожен глядач схоплює унікальний і випадковий зліпок постановки, бо опера перевищує «технічні можливості» людського сприйняття. 

Довірлива відкритість неозорому, неохопному — ось тип уваги, якого вимагає романтична опера. Чи, точніше, у відкритості неозорому і полягає суть явища опери. Якщо ми наважимося вийти за межі музикологічного дискурсу, стане очевидно, що для публіки XIX століття опера була насамперед імерсивним досвідом — десь як відеогра для нас. Зводити оперу до акустичної складової — це як аналізувати сюжет відеогри, але ігнорувати геймплей й дизайн рівнів. Чи вхопить літературний аналіз особливості досвіду гравців, для яких відеогра — не художній твір, а яскравіша за життя реальність? Так от, опера теж колись була реальнішою за життя — гіперреальною. Її герої проживають життя яскравіше, закохуються швидше, помирають трагічніше; зло там нестерпне, а добро сліпуче. Така емоційна напруга спопелить кожного, хто ризикне пропустити крізь себе її всю. Краще розділити її на порції, по одній на оксамитове крісло. 

Руїни гіперреальності 

А втім, уміння занурюватися у художній світ залежить не лише від вразливості публіки, а й від соціального тла. Щось, що було вершиною імерсивності колись, зараз викликає ввічливий позіх. Коли з’явилися кіно, відвідуваність оперних театрів стала падати. Зараз ми не тікаємо, пройняті жахом, з кінозали, де показують прибуття поїзду, та й VR-контент вже не дивина. Опера була апогеєм імерсії, поки ми не відкрили грандіозніші вершини, з висоти яких гіперреальність опери здається взірцем штучності. У «реальному житті» люди не співають пісень, помираючи в калюжі крові.