Працює вдома телевізор SAMSUNG. Убога дівчинка, нещасна калічка Божена Чагарова читає Шекспіра та Шиллера, а з телевізора лунають голоси поважних, відомих, розумних і добрих людей, які знають відповіді на всі-всі питання. Через екран вони впевнено говорять до Божени, пояснюють їй, як влаштований цей світ.

Лежить на столі українська періодика. Убога дівчинка, нещасна калічка Божена Чагарова уважно вчитується в мистецтвознавчі коментарі до столичних виставок. Арт-критики зовсім не скупі на мудрі слова, а Божена — аж ніяк не ледача. Шукає значення всіх складних термінів та обдумує контексти. Навіть хоче прочитати книжки, які їй щедро рекомендують розумні люди у своїх колонках — на жаль, не всі знаходить у сільській бібліотеці.

Гуляє убога дівчинка, нещасна калічка Божена Чагарова рідним селом Вчорайше, що на Житомирщині. Дивиться на своїх односельчан і роздумує, що ж у них спільного та відмінного з тими розумними людьми в телевізорі SAMSUNG та журналах «Кореспондент» чи «Новое время». Тим часом сусідка вітається з Боженою: «Доброго дня, каліко!».

Вертається убога дівчинка, нещасна калічка Божена Чагарова до себе додому та сідає вишивати. Вишиває те, що побачила в телевізорі SAMSUNG, що прочитала в журналах «Кореспондент» та «Новое время» і в книгах Шекспіра та Шиллера, що почула від односельчан під час прогулянки. П’ятнадцять років вишиває Божена свої роботи, та лише одне непокоїть убогу дівчинку, нещасну калічку: що ж станеться з нею і її творами, коли помре її батько, Валерій Чагаров?

Їде батько, Валерій Чагаров, до Києва — адже саме там знаходяться ті розумні люди з телевізора SAMSUNG, журналів і газет. Ходить по осередках арт-спільноти: завітав до PinchukArtCentre, до Мистецького Арсеналу, залишив там на рецепціях флешку з фотографіями вишивок Божени. Але не зацікавилися розумні люди. Тоді відправили Чагарови фотографії до журналу «Кореспондент» — але і там їх не опублікували.

Однак не припинив Валерій Чагаров спроб ознайомити світ із вишивками доньки. Поїхав ще до столиці й пішов до арт-центру «Я Галерея». Два рази заходив Валерій до галереї, поки команда не подивилася все ж таки роботи Божени. Три доби ходила команда під враженням від вишивок убогої дівчинки, нещасної калічки і не знаходила мудрих слів, щоб описати побачене.

Пройшов час, і побачила київська арт-спільнота твори Божени Чагарової. Хтось їх знайшов на сайті журналу KORYDOR, у моєму есеї. Хтось відвідав експозицію у «Я Галереї». І почали в арт-спільноти з’являтися питання. Міркували про діагноз Божени — «параноїдальна шизофренія», — та як він пов’язаний із сутністю її творчості. Сперечалися, до якого мистецького напрямку краще Божену віднести — бо без напрямку виявилося важкувато підібрати мудрі слова про художницю. Впадали в екстаз: з’явилася нова сторінка в хаотичному талмуді українського мистецтва! Врешті-решт, наполягали: не може існувати убогої дівчинки, нещасної калічки Божени Чагарової. Не може жінка з параноїдальною шизофренією, яка живе в маленькому селі та користується обмеженою кількістю інформаційних ресурсів (тобто, не має доступу до інтернету) робити такі речі. Такі речі можуть бути створені тільки поважними, відомими, розумними людьми — наприклад, арт-кураторами.

Працює вдома телевізор SAMSUNG. Лежить на столі українська періодика. Убога дівчинка, нещасна калічка Божена Чагарова продовжує слухати й читати розумних людей, а також Шекспіра, Шиллера, Котляревського, Коцюбинського та Іздрика. Розчленовує їх на цитати так само, як і київська арт-спільнота намагається звести Божену до окремих кліше. Голки та ниток достатньо, щоб зафіксувати мудрі слова на білій тканині. Шаблонів вишивок із крамничок для рукоділля вистачає, щоб проілюструвати філософію відомих і видатних. Проте мало цього всього для споглядачів Божениного мистецтва: народжується від нього десь усередині незрозуміле почуття, яке так хочеться пояснити, раціоналізувати та розкласти по поличках – та не виходить. Лише нечіткі сором’язливі питання ширяють у повітрі.

Текст Божени Чагарової

Се бідні нищі, навіжені,

Що дурнями зчисляли їх,

Старці, хромі, сліпорожденні,

З яких був людський глум і сміх;

І. П. Котляревський, «Енеїда»

Задумалась вот над этим ужасным своей нагой правдой четверостишием и своим социальным статусом в нем.

Иду с татом на прогулку. Идет нам навстречу подвыпившая бабушка Зоя. «Доброго дня, бабушко Зоя». Услышала меня, увидела, остановилась и тут, на горе мне, у бабушки Зои возникло затруднение с припоминанием моего имени. Что у трезвого на уме, то у пьяного на языке: «Доброго дня, каліко! Доброго дня, сину!» — «І куди це ви йдете, бабушко Зоя?» — «На обід по Дмитру, дитино». — «То ви ж бо вже вроді і як пообідали?» — «Та це, дитино у куми, а це за покійником буде обід, це святе». Вот с одним статусом и определились.

Но жизнь своим многообразием вносит коррективы в эти статусы и возникает дилемма (как здесь не вспомнить любимое слово художников). Возле дома бабушки Марии на лавочке у колодца соберутся старенькие женщины, что уже на пенсии столько же, сколько и проработали в колхозе «Ленинец». У всех сыновья, дочери, невестки, зятья, внуки и информации о сельском бытии через край. Выслушает все это моя бедная мама, «прибежит» домой и с порога: «А я у тебе, Валерій, нормальніша, ще будь якої нормальної!» — «Я ж тобі, це завжди кажу». — «Боженочка, ось кидай свою вишивку і слухай, що розкажу!» Здесь от мамы уже не увильнуть, так как ее распирает от желания высказать нам услышанное, и мы слушаем о сотворенном нормальными за этот день а бывает, что и ночь.

«Тату, як по твоєму, хто ми тут у Котляревського?» — «“Бідні нищі”, доню, а якщо говорити про тебе і маму, то ви у Котляревського “сліпорожденні”, бо без мене ви загинете, як сліпорожденні кошенята і мені ця думка ні спокійно жити, ні спокійно вмерти не дає». — «А ти тут у Котляревського є?» — «Є, доню, це “Що дурнями зчисляли їх”, бо вивчився в Харкові, забрав маму з Харкова і приїхав у село». — «У Харкові нам би було краще жити?» — «Без сумніву, але є й хороше, що живемо у селі, бо у Харкові я був би сепаром “Хилый”» — «А Сергій Жадан не став же сепаром». — «Він молодший набагато». — «А в наших який би у тебе був позивний?» — «Такий самий, доню, тільки в українському варіанті “Рахіт”». — «Мені так краще, щоб у тебе і в наших солдат був позивний “Хилый”, бо у тебе якраз таке “хилое” здоров’я, що завжди нас з мамою грипом заразиш».

Каждый год учителя проходят медосмотр, и женщина врач, обследуя грудную клетку моего хилого отца, говорит медсестре, ведущей записи в медицинской карточке: «Деформована грудна клітка». — «Пишіть рахіт, бо деформована грудна клітка у мене була б, якби мене в армії танк переїхав, а так мені мама казала, що я родився рахітом, бо вона недоїдала дитиною в Харкові в воєнні і дівчиною в повоєнні роки». Отсюда и проистекает это слово «рахит» в отца.

Вот я и разобралась со всеми статусами и для меня наилучший татов: «убога дівчинка, нещасна калічка», а после знакомства с обожаемой и любимой мной леди Стюарт Фридриха Шиллера: «несчастная леди» (Шиллер, «Мария Стюарт»).

Текст: Полiна Лiмiна

Світлини робіт: Ігор Окунєвський