Параноїдальна шизофренія — це діагноз не тільки в медичному сенсі. Це той фактор, який із високою ймовірністю буде муляти перед нашими очима. Призма, через яку нам захочеться пояснити все незрозуміле, складне та екстраординарне, що з’являється в мистецтві. Навіть якщо зізнаватися в цьому дуже не хочеться. Психічний розлад для сторонніх людей є зручною коморою, у якій уміщуються речі, недоречні в вітальні чи спальній кімнаті.

Параноїдальна шизофренія — це діагноз, який записаний у амбулаторній картці Божени Чагарової. Її ідентичність, як і творча діяльність, містить цю хворобу, однак не завершується на ній. І це певний виклик для тих, хто хоче розібратися в мистецтві Божени: не ігнорувати особливості психіки людини, однак і не зводити їх до абсолюту.

Я розпочинаю саме з питання психіки тому, що інколи воно може затьмарити й поглинути інші складові — не менш важливі. Отже, варто якнайшвидше зазирнути в цю темну комору, позбавитися від остраху невідомого.

Я не лікар, тож маю недостатні знання про психічні хвороби з наукової точки зору. Однак і для професіоналів психіка досі є суперечливою цариною: та сама шизофренія по-різному проявляється, причини її виникнення не доведені, а діагностування може мати відмінності не тільки в масштабах країн, але й у межах лікарень одного міста. У моїй компетенції залишається розмова щодо сприйняття цього діагнозу в соціумі та смислів, котрими він наділяється. Чи часто ви натрапляли на ототожнення розладів психіки та мистецького процесу? Я — так. Для цього мені було достатньо відкрити біографії Ван Гога чи, якщо захочеться бути більш оригінальною, Річарда Дадда. Класичні поняття музи чи вищого осяяння підмінюють божевіллям — однак все одно виходить так, що творчість з’являється незалежно від людини, часто й усупереч власній волі.

Те, що для хворих на шизофренію є частиною клінічної картини чи погіршенням загального стану, для спостерігачів може набувати вигляду чогось величного або екзотичного. Чи завжди ми зможемо відрізнити розлади особистості від пошуків себе в світі, а порушення в емоційному стані — з унікальним сприйняттям довкілля? Один із офіційних симптомів шизофренії згідно з ВОЗ звучить як «стійкі хибні переконання чи підозри, що не поділяються іншими людьми в культурі, до якої належить пацієнт, і непохитно зберігаються навіть за наявністю фактів, що свідчать про зворотне». Очевидно, що культурна вимога «нового погляду» від митця дуже співзвучна такому клінічному стану.

Загалом, відхилення від норми — хитка стежка для умовиводів через одну просту причину: поняття соціально нормального неможливо об’єктивно описати. 

Влітку 2018-го року я вперше поїхала до Божени. Це відбулося приблизно через місяць після того, як я побачила її роботи в арт-центрі, де працювала на той час, і куди фотографії вишивок приніс батько художниці. Досвід був новим для мене, однак уже тоді я усвідомлювала: безглуздо оцінювати Чагарову виключно за діагнозом, який, згідно зі статистикою, ставиться кожній сотій людині в світі. Але як відділити індивідуальність від хвороби і чи варто це робити? Наприклад, я помічала як Божена говорить: чітко й ясно, трохи монотонно, начебто вона вже підготувала заздалегідь промову. Якщо спробувати перехопити розмову, Чагарова все одно продовжить свою попередню думку, ніби побоюючись її втратити. У реченнях Божени немає води, однак вони довгі та деталізовані — у історії не повинно лишитися сліпих плям. Чи є це особливістю людини? Так. Чи є це проявом шизофренії? Можливо. Я не можу з упевненістю сказати, де закінчується характер особистості та починається хвороба. Їхня зв’язка надто тісна та цілісна, щоб бути безапеляційною.

Божена розпочала вишивати, коли перебувала в Житомирській психіатричній лікарні №1 на початку 2000-х. Курс лікування передбачав зокрема й заняття арт-терапією: чоловіки вирізали з дерева ложки, а жінки — вишивали хрестиком. Відверто кажучи, доволі далеко від ознайомлення з різними видами мистецтва, добровільним вибором техніки та загалом свободою самовираження, чи не так? І це теж потрібно враховувати.

У естетичному сенсі остаточні результати арт-терапії не надто відрізняються від занять творчістю людей без психіатричного діагнозу. Так само, як і переважна кількість студентів художніх інститутів залишається на рівні ремісників різної якості, так і більша частина учасників арт-терапевтичних занять працюють на суто побутовому рівні, не наближуючись до сфери мистецтва. Тобто, арт-терапія аж ніяк не є вирішальною у формуванні «творчого генію» людини. Шизофренія не дорівнює мистецькому баченню. Божена Чагарова є художницею не через свій діагноз, а через сукупність факторів, що формують унікальність її мислення. Проте, що цілком реально, психічні особливості сприяють інтенсивності та концентрованості мистецьких висловів.

Звернення до психічних хвороб — це окремий жанр у глобальній культурі. Чому людей цікавлять Форрести Гампи, механічні апельсини, Ганнібали Лектори, гнізда зозуль або будинки, побудовані Джеком? Через те, що в межових станах людська сутність проявляється в своїй універсальності. Через те, що гіперболізація поведінки, яка зазвичай вкладається в діапазон умовної «нормальності», проявляє ті наші сторони, котрі поглинаються буденністю. Знову «мистецтво» та «божевілля» виступають двома антонімами ординарності. А їхній синтез ще більше підсилює полярність феноменів. У максимальній і безальтернативній повноті висловлюються ідеї, що до цього миготіли в своїй сірості та неозначеності. Темна комора перетворюється в блискучу вітрину, на яку автори виставляють свій внутрішній світ, а глядачі з задоволенням споглядають його.

Якщо дивитися в такому розрізі, то чим цінні вишивки Божени для інших? Вони грають роль «перекладача»: деякі думки могли балансувати на кінчику язика, однак залишалися несформульованими. Інколи через брак слів, але часто через небажання говорити прямолінійно, без непотрібних нашарувань і ускладнень. Це найбільш яскраво помітно в роботах на політичні теми. Тут дуже проситься аналогія із «суспільною шизофренією»: багато речей у політиці виглядають настільки абсурдними та дурними, що й розмова про них теж видається абсурдною та дурною. Для уникнення такої ситуації доводиться вдаватися до описів, форма яких звучить краще за наявний сенс. Однак у результаті, через ці громіздкі надбудови, абсурд і дурість нікуди не зникають, а лише маскуються під осадом псевдоінтелектуальності.

Вишивки та супутні до них тексти Божени Чагарової повертають побутово-політичні теми до їхнього первинного стану — а саме безглуздості. І це, з одного боку, захоплює сміливістю художниці (адже вона не боїться виглядати нісенітно), а з іншого — заспокоює: ми не самотні у відчутті недолугості того, що відбувається.

ТЕКСТ БОЖЕНИ ЧАГАРОВОЇ

«Жена у меня сейчас зарабатывает, работает в государственной поликлинике. Она психоаналитик, психолог», — рассказывает экс-премьер Украины Арсений Петрович Яценюк. «Нам всем к ней нужно», — умозаключает Виталий Сыч. («Новое Время», №43 от 22 ноября 2018).

Соглашусь и я с вердиктом многоуважаемого Виталия Сыча и шекспировским: «Себя мы до горячки довели, И нужно кровь пустить нам». В мировой истории кровопусканием занимались небеса:

Война! Дочь ада, небеса порой

Тебя орудьем гнева избирают.

Уильям Шекспир, «Генрих VI»

Если я про себя могу сказать, что я «умудренная опытом так называемых “маленьких людей”» (Иосиф Сталин), то мудрый изначально Виталий Портников и говорит мне: «Маленький ты человечек, Боженочка! “Жизнь в условиях войны, глобального террора и глобальных вызовов — это цена за появление на карте мира”» («Новое Время», №28 от 5 августа 2016).

Но у меня есть одно наблюдение. Римский полководец Кай Марций, за завоевание города Кориолы в 493 г. до н. э. прозванный Кориоланом, сказал: «Я рад: война очистит Рим от гнили…» (Уильям Шекспир, «Кориолан»). В наше же время вся гниль оседает в Риме и наша же несравненная принцесса Катя Осадчая в своей передаче «Світське життя» голосом, полным удивления, вопрошает:

Как! Это ты хотел стать королем?

Ты ль бушевал в парламенте у нас,

Превознося свой знатный род сто раз?

Где кучка сыновей, твоя защита, –

Эдвард распутный и веселый Джордж?

Уильям Шекспир, «Генрих VI»

И созерцая с экрана телевизора SAMSUNG «Эдварда распутного и веселого Джорджа», когда «Ці Гриці, ці Гаврили, ці Науми» (Максим Рильський, «Марина») воюют в окопах, то так и задаешься вопросом: «В уме ли я?» (Уильям Шекспир, «Цимбелин»).  

Продовження тексту Поліни Ліміної

Арт-терапія Божени Чагарової — це багатосторонній процес. Не тільки вона лікується за допомогою мистецтва, але й її глядачі «зцілюються» від суспільних психозів через відвертість і прозорість вишивок. Хоча можуть бути й побічні ефекти: наприклад, якщо щира однозначність думок надто суперечить власному світогляду. Тоді, звісно, теж захочеться відмахнутися від позиції Божени і прикритися діагнозом мисткині.

І все ж таки, наскільки опис хвороби відповідає життю реальної людини? Класична клінічна картина перебігу шизофренії, яку можна знайти в перших-ліпших книжках на цю тему [1], передбачає три фази розвитку хвороби.

Перша – очікування. Згідно з нею, це зараз ми знаходимося в стані невизначеності, боїмося майбутнього та не розуміємо, де наше місце в цьому світі. Але скоро щось точно має відбутися. Щось, що змінить нас, наше життя, поверне все на краще або, навпаки, погіршить. Це відчуття живить, дає надію чи тривогу, та водночас заважає оцінити теперішній момент і здобути внутрішній спокій.

Друга — просвітлення. Ми довго шукали відповідь і (нарешті!) знайшли її. Незрозуміло, як така очевидна, прекрасна чи навпаки жахлива ідея досі була схована. Однак ми вхопили її, і це вартує довгих років темряви та невігластва. Із цього часу все наше життя осмислюється по-новому, через призму довгоочікуваного, але раптового відкриття. Старі умовиводи мерхнуть і здаються жалюгідними.

Третя — упорядкування. Як тільки нова система була віднайдена, думки юрбилися в голові. З’явилося відчуття наближення до чогось геніального й величного, однак описати й структурувати це видавалося неможливим. Та сплинув час, і поступово свіжі ідеї прийшли в гармонію одна з одною й утворили чіткі зв’язки. Здається, цю сітку можна накинути на цілий світ — усьому знайдеться пояснення й місце. Автор, у свою чергу, теж ясно бачить власну позицію: стражденної й пригніченої жертви, яка пручається непереборним силам системи, або ж всемогутнього героя, котрий здатен змінити все навколо та має надважливу місію. Ролі можуть змінюватися та співіснувати.

Є у мене підозра, що ці фази переживали (чи, щонайменше, так вважали) всі ми в різних ступенях інтенсивності. Саме від сили контролю станів над діями, думками й самовідчуттям залежить хворобливість чи відносна нормальність людини.

Мені легко уявити, як три фази накладаються на біографію Божени. Як спочатку, у підлітковому віці, її охоплює почуття, що скоро життя повернеться в інший бік. Як трохи пізніше, споживаючи інформацію з телебачення та журналів, Чагарова досягає розуміння різних «загадок» комунікації: метафоричність і епатажність висловлювань митців, показові виблискування розумом, вдачею чи статком різних українських і світових діячів, алогічність поглядів одних і тих самих особистостей. Спілкування між людьми, тобто головна умова існування спільноти й людства загалом, відкривається Божені з різних сторін, пізнається нею у якійсь універсальності та, імовірно, зачаровує. Але щоб говорити про глобальну мову комунікацій, потрібно вийти за її межі, віднайти власний спосіб, як це робити. Стадія упорядкування для мисткині — це утворення індивідуальної знакової й семантичної системи, із особливими формами передачі смислу. Вишивки мають чітку структуру: текстові кліше з інформаційних каналів (цитати), візуальні штампи (схеми для вишивання) та власні інтерпретації й спостереження. Мова Божени призначена для рефлексії над мовою людства. Мета мови Божени — упорядкувати світ.

Так, це цілком вкладається в класичний опис параноїдальної шизофренії, коли на нього дивиться профан (як я). Мабуть, для когось це є навіть підтвердженням його правильності. Однак буду відвертою: я б змогла підігнати під цей трьохфазний шаблон мистецтво будь-якого художника. Оцінювати чиюсь творчість за допомогою книжкової теорії про шизофренію — це як ставити собі діагноз по інтернету.

Проте, подібна розумова вправа (прив’язати набір характеристик до конкретної особистості) дозволяє мені підійти до наступної думки, без якої подальший огляд творчості Божени Чагарової був би недоречним. Сутність мистецтва не може бути вичерпаною тільки її наближеністю до психічних розладів, незважаючи на ряд спільних рис.

В усьому цьому я вбачаю одну моральну дилему: коли ми розглядаємо творчість людей із психіатричними діагнозами, ми завжди «привласнюємо» їхню історію хвороби собі задля задоволення особистих інтересів. Щоб відкрити нові грані мистецтва, щоб зазирнути в глибини свідомості та розуму, щоб краще зрозуміти суспільство — неважливо. Ми все одно ховаємо щось непотрібне чи неприємне з їхнього досвіду (фізіологічне, гігієнічне, сексуальне) у темну комору, а цікаве (творче, духовне) — виставляємо на яскраву вітрину.

Тому я б хотіла зараз і до кінця мого тексту окреслити випадки, у яких я звертатимуся до хвороби Божени. По-перше, це важливий факт її соціалізації, умов життя та сприйняття самої себе. По-друге, параноїдальна шизофренія пов’язана з мисленням і творчою діяльністю Чагарової, однак природа та характер цих сполучень наразі є надто тонкими й невизначеними — тож варто говорити не про домінанту одного над іншим, а про їхню більш-менш однорідну консистенцію.

Врешті-решт, саме хвороба тримає Божену в маленькому селі без можливості подорожувати, навчатися, знайомитися з новими людьми. Але не тільки якір відіграє роль — те, де він закинутий, теж важливо. Тож, надалі пропоную наступну розумову гру: що в житті вирішальне — діагноз чи прописка?

[1] Кемпінські А. Шизофренія. – Львів: Мс, 2004; Ясперс К. Общая психопатия. — Москва: Практика, 1997.  

Текст: Поліна Ліміна

Світлини робіт: Ігор Окуневський