ТЕКСТ ПОЛІНИ ЛІМІНОЇ

Складно сказати, скільки Божені років, якщо просто стояти поряд і дивитися на неї. Не зазирати в документи, не питати прямо, не вираховувати в думках відомі дати та числа — лише дивитися. На її обличчі майже немає зморшок, очі кришталево чисті та надзвичайно молоді. Розмовляє Божена трохи наївно, дуже по-доброму, із захопленням та деяким хвилюванням. На стіні в будинку Чагарових висить фотографія в рамці: на ній у художниці заплетені дві юнацькі косички, а обличчя — таке саме, як і сьогодні.

Напередодні нового року, 29 грудня 2018-го, Божені виповнилося тридцять п’ять. Чомусь мені важко в це повірити. До Божени взагалі складно прикріплювати якісь вікові штампи. Вона залишається поза типовими процесами переходу до «дорослого» життя, перебуваючи в своєму світі. Це обумовлено й тривалим батьківським (та подеколи лікарським) доглядом, сильною залежністю від родини, особливостями психіки. З іншого боку, на мистецтво це впливає в «позитивний» спосіб: художниця зберігає здатність майже по-дитячому дивуватися, постійно відкривати для себе нове та ставити до всього навколо питання «чому?».

Водночас, це не робить її дитиною в тілі дорослого. Радше дозволяє дивитися на інших як на дітей, котрі несамовито прагнуть видаватися старшими.

У вишивок Божени Чагарової є ще одна сторона — вони стали щоденником її побуту, життєвими замальовками. Художниця не надто любить писати тексти, говорить, що вони складно їй даються й вона витрачає надто багато часу на них (хоча, на мою думку, вони геніальні й самодостатні). Очевидно, Божена тяжіє до візуального способу мислення. Вона тонко вхоплює атмосферу та настрої, а перекладати їх у текстову мову не так ефективно, як використовувати власну знакову семантику. Твори часто «шифрують» події з біографії Чагарової, ховають особисті історії під шаром цитат і кліше.

Вишивки відповідають темпу життя Божени — це розмірений, повільний і кропіткий процес створення. Якраз такий, щоб мати змогу все осмислити. Вони не лише передають міцність поглядів художниці, але водночас й сприяють цьому. Вишита композиція змушує повертатися до себе й нагадує про межі власної особистості, про тяглість розвитку внутрішнього Я. Інколи в людей може з’являтися відчуття, що моменти та думки з минулого не належать їм, наче відбувалися в іншому житті. Утім, творча фіксація може допомогти не втрачати зв’язок із собою крізь роки.

Чагарови прагнули знайти інституції чи людей, які б прийняли роботи їхньої доньки на зберігання. Божена дуже боїться, що коли батько помре, її можуть закрити у психіатричному диспансері, а твори — викинути наче сміття. Для неї це рівноцінно позбавленню від індивідуальності, яку вона старанно виражала за допомогою мистецтва. Віддати роботи іншим значить не тільки зберегти себе, але й мати змогу повноцінно спілкуватися з широким колом людей завдяки своїм вишивкам і думкам, що в них закладені. 

Хтось проходить довший шлях, ніж інші, щоб знайти придатні способи комунікації. Окремі люди в своїх пошуках утворюють прецеденти, відкривають нові можливості для самореалізації.

Поки що мистецтво Божени вільне, але так буде не завжди. Вона народжує власну систему мови, не переобтяжену зовнішніми інтерпретаціями та інституціональними впливами. Зараз ми можемо спостерігати той блискавичний момент, коли вишивки художниці перебувають у просторі «незрозумілого» та ще не стали «продуктом» чи «паттерном». Моє порівняння ікони та текстових вишивок у попередньому розділі буде прикладом і тут. Текстові доповнення цікаві тим, що є суперечливими, а отже утворюють слово й імпульси. Але сплине час, і, можливо, хтось дистанційовано зможе сказати: «відповіді вже не на часі, неузгодженості вирішені». Тоді критичні вишиті картини одразу ж перейдуть для мистецтвознавців, критиків і глядачів у розряд наївних ікон. Можливо, хіба що, з підвищеною цінністю.

Актуальність мистецтва Божени — тут і зараз, коли в нас до нього є питання. Надалі будуть вже процеси реактуалізації: так само, як Чагарова використовує цитати Шекспіра, Шиллера, Котляревського чи Рильського в якості універсальних описів проблем людства, так і майбутні художники зможуть (сподіваюсь) брати образи з вишивок за нові відсилки до минулого — тобто, нашої плинної сучасності.

І ще важливий момент: зрозуміти потрібно питання, а не відповідь. Відповіді мінливі, надто залежать від контексту й швидко втрачають своє первинне значення. Питання створюють імпульси. Та роблять мистецтво можливим попри всі обмеження.  

ТЕКСТ БОЖЕНИ ЧАГАРОВОЇ

Приложив свою руку наравне с Виктором Пинчуком к формированию и воспитанию «по-современному образованного и креативного» (Виктор Пинчук) подрастающего поколения на уроках трудового обучения, поделюсь своим наблюдением о тех, «которых в школах научили читать. Но, как выяснилось, не проводить досуг с книгой» (Андрей Кокотюха).

С обнищанием государственной казны программы по трудовому обучению формировались таким образом, чтобы без затрат на материальную базу учебных мастерских иметь в итоге «и волки сыты, и овцы целы». Пишу со знанием дела, так как в течении десяти лет была в отца на всех уроках трудового обучения, знаю многих учителей трудового обучения и обучила совершенно бесплатно в силу своего «безбожия» вышивке крестиком всех девчонок школы, покупая за свои деньги канву, нить и иголки. Я своих учениц безмерно любила и с выходом отца на пенсию мне недоставало их до слез. Урок трудового обучения. Мальчиков не оторвать от токарных станков по обработке древесины, а девчонки вместе со мной вышивают.

«Валерій Олександрович, відпустіть мене в магазин. Я туди і назад», — каже дівчинка Таня. Тато їй і каже: «Можу відпустити тебе в туалет, а в магазин ні». «Я не хочу в туалет, я хочу в магазин». — «Не можу тебе, сонечко, відпустити в магазин, а в туалет іди». — «Я не хочу в туалет, я хочу в магазин».

«Танька, замовкни вже», — кажуть їй дівчатка. «А я хочу в магазин!» — вона їм. Цей діалог нескінченний, бо дитині приспічило в магазин, то вже хлопчики і дівчатка їй і кричать: «Танька, яка ти дура! Валерій Олександрович вже тобі сто раз сказав, щоб ти йшла з класу в туалет, а як вийдеш надвір, то підеш собі в свій магазин». Господи, вона їм знову: «А я не хочу в туалет, я хочу в магазин». Тут уже весь клас: «Тьху тобі!»

Надулась Танюша і мовчить, а я на неї очима кидаю, що дитина щось там собі розмірковує і от їй доходить: «Валерій Олександрович, я хочу в туалет». Весь клас: «Слава богу, Танька, дійшло на треті сутки!» Тато: «Біжи вже, сонечко, в туалет». Всі до вікна: «Фу-у, насилу поперла Танька в магазин».

 Поліна Ліміна