«Мирный атом в каждый дом!»

Лариса Венедіктова

Лариса Венедіктова

What else is left but to abandon

even the hope of truth,

and content ourselves

instead...

with stories.

(зі сценарію 1 епізоду серіалу «Чорнобиль») 

Задовольнятися історіями — це по-нашому. Всі знають десятки історій про Чорнобиль, але жодної рефлексії на цю катастрофу я не зустрічала. Так само, як практично відсутня рефлексія радянського минулого в принципі. Серіал HBO «Чорнобиль» пропонує не те щоб супер-рефлексивну, але позицію, що є адекватною, як для людей, які у радянському союзі не жили, пам’ятати події не можуть, але вирішили, що вплив нашої історії на світ може бути ключем до розуміння проблем сучасності.

Почну з власної історії.

В 1986 я жила в Москві, вчилася в ВНЗ і на травневі свята збиралася відвідати Київ, в мене вже був квиток на кінець квітня. Як й всі радянські люди, я тоді не розуміла що сталося в ніч на 26 квітня. Тотальна брехня, у якій ми звично жили, створювала атмосферу тривожно-цинічного спокою, коли за новинами про великі аварії пікрадалася думка — хай би воно все вже вибухнуло до бісової матері.  Мене не відпустили у поїздку, викладачка кафедри фізичної культури навіть вигадала якійсь посилений режим тренувань, але, як з’ясувалося згодом, вона була  трохи в курсі подій. Влітку того року я, порушуючи власну традицію, теж до Києва не поїхала. Деякий час московські люди попереживали за Чорнобиль та Зону, але доволі швидко забули.

Пізніш, опинившись в Києві за розподіленням, і відпрацювавши в нікому не потрібному на прикінці 80-х НДІ заводу Більшовик один рік з обов’язкових трьох, я звільнилася і пішла у фріланс, як то зараз кажуть.  Коли мені запропонували роботу з хіманалізу проб грунту з різних частин уражених та неуражених територій, я подумала — о, привіт Чорнобиль, ти мене таки наздогнав.

В лабораторію, що була влаштована на хімфакі КНУ та в гідрометцентрі, привозили зразки грунту з закодованими числовими маркерами, так що ніхто з нас не знав, чи «стронцій», який ти виділив в процесі, приїхав з-під станції, чи він в тебе під ногами в Києві. Але був спирт, якого вистачало не тільки на обробку лабораторії і були гонорари (фінансувалося все це звісно отнюдь не радянською владою) і всі причетні були цинічні хіміки, які весело знущалися один з одного — «давайте запомнім, что товаріщ уже прішел корічневим»,  «Венедіктова, у тебя ресніц нет, ти уверена, что так і било?», а  на прощання кожного дня жартували — «мірний атом в каждий дом!». Всі ці люди були вже в курсі того, що насправді сталося на станції і це приблизно співпадало з правдою, що її наразі озвучив серіал HBO.

Чого серіал не зробив? Він не повідомив, що керована ланцюгова реакція можлива тільки за щасливим збігом обставин, коли люди, що пишуть інструкції цілком свідомі того, до чого може призвести їхнє (не)виконання і що мирного атому не буває.  Себто ніхто не може гарантувати, що збіднений уран в якійсь момент не поведе себе як збагачений.  Особливо звісно це стосується атомних станцій на (пост)радянському просторі, де все ще  панує думка, що керівник не просто завжди правий, а його накази є сакральними. До речі, ликвідація наслідків Чорнобильської катастрофи теж звичним чином сакралізована.

(Доволі смішно, як на мене, що творці серіалу теж повелися на таку сакралізацію — героїзацію подій і сцену з дайверами схоже побудували на статті з радянської преси).

Я думаю, наша людська проблема в тому, що ми недооцінюємо небезпечність заходів безпеки, безпеки заради безпеки, заради виживання у збиток свободі. 

Можливо, радіація — не головна біда або, як написав у ФБ Міхаїл Зятін — є речі погірше ніж радіація:

«Наприклад, коли людина не здатна свідчити про самого себе» 

Проблема свідчення, як така, вперше постала у зв’язку з неможливістю свідчити про німецькі концентраційні табори. Ті, що вижили, стикнулися з цьєю проблемою. Прімо Леві у книжці про Освенцім «Чи це людина»  каже, що свідчити соромно. Свідчення не існує в раціональній зоні, в зоні ясності розуму. Свідчення завжди включає в себе етичний збиток. Олег Аронсон в лекції «Свидетельство versus наблюдение» зауважує, що свідок існує в  «афективному полі співпричетності до події» і наголошує на неможливості свідчити і залишатися хорошою людиною.

Тут ще одна властивість радянської людини — що б вона не робила, вона знайде докази, що все правильно, що «так треба», що вона була змушена саме так робити в кінці кінців.

Крім того, я думаю, радянську людину сильно здивувало б словосполучення «самого себе», ніякого «самого себе» в нас бути не могло (при чому, минулий час дієслова, як на мене, недоречний). Весь хід радянської історії привчив людину, що її нема, поки вона не отримала санкції на існування від інстанцій влади.

Самозречення в ім’я високої мети було для радянської людини  тим, що в кінці кінців надає її життю хоч якійсь сенс. Але здебільшого радянські люди жертвували тільки свободою. За те, що ти відмовляєшся від свободи тобі дають деякі блага і ти завдяки ним отримуєш моливість виживання.  

Одною з претензій до серіалу є так би мовити екзистенційна невідповідність людей — ліквідаторів та персонажів фільму.

Олексій Бреус, інженер управління 4 блоку, каже, що є недоліки в зображенні працівників ЧАЕС. Їх у багатьох епізодах зображують боягузами, у яких підкошуються ноги від страху, коли з’являється керівництво.

«Насправді це не так. Це були сміливі та рішучі люди. Після вибуху жоден з операторів не побіг, не втік навпаки вони приїжджали замінити тих, хто працював вночі. Я теж приїхав зранку. Але було б добре, якби цей серіал з’явився роками раніше, і правду дізналися раніше».

Тут, як мені здається, йдеться про різні види сміливості. Одна справа жертвувати собою заради спасіння людей (можливо, вони врятували всю Європу від радіоактивного забруднення), інша — протистояти тотальному ідеологічному монстру без будь-якої надії, не те, що на успіх, але  на те, що тебе не знищать. Демонстрацією такого дискурсу є в серіалі сцена (напевно, вигадана) з Лєгасовим, якого відводять до кімнати із жахливими шпалерами, де з ним проводить бесіду співробітник КДБ. Така кімнатка чекала на будь-кого, хто необережно вирішив підняти голову.

Останнім часом я все частіш думаю про те, що людина, що не здатна підняти голову, неспроможна й любити себе.

Якщо ти не любиш себе, ти не будеш любити іншого, якщо ти себе не поважаєш, іншому теж зась чекати від тебе поваги, якщо ти не дивишся, в тебе немає погляду — на себе, на події, на світ, погляд іншого на тебе буде видаватися тобі неадекватним.

Мені цей серіал цiкавий саме поглядом — їхним поглядом на нас, на мене, if you want. Я звісно не маю стосунку до ліквідації наслідків катастрофи, яку відносять до 26 квітня 1986 року (як на мене, вибух реактору був закономірним наслідком всієї історії СРСР), але дуже добре відчуваю причетність до радянських нерозсудливості та недбальства, які весь час вимагають героїзму задля вирішення створюваних ними проблем. Це замкнене коло — від недбалості та виконання будь-яких, у тому числі злочинних, наказів, — до потреби в героїчному, часто смертельному вчинку.

Взагалі, багато кому на (пост)радянському просторі серіал не подобається. Невдоволені пояснюють це тим, що з нашої трагедії «вони» зробили інтертейнмент. Серіал звинувачують в неточності деталей: наприклад,  в місті Прип’ять в 1986 році не могло бути пластикових вікон. Або в вигадках — шахтарі не працювали голі.

Але «той, хто бачить тільки факти, ризикує не помітити законів».

Більш помірковані кажуть, що не розуміють глядацького захвату, мовляв, «у житті все було набагато складніше і цікавіше!». Тут, як на мене сакралізація зустрічається із інтимізацією подій. У той час, як західні люди намагаються зрозуміти і відчути ту катастрофу, розмовляючи з глядачем про смерть, правду та свободу, в нас домінує дискурс жалоби та любові («Они умирают, но их никто по-настоящему не расспросил. О том, что мы пережили... Что видели... О смерти люди не хотят слушать.»):

«Нас тут много. Целая улица, ее так и называют - чернобыльская. Всю свою жизнь эти люди на станции проработали. Многие до сих пор ездят туда на вахту, теперь станцию обслуживают вахтовым методом. Никто там не живет. У них тяжелые заболевания, инвалидности, но работу свою не бросают, боятся даже подумать о том, что реактор остановят. Где и кому они сегодня нужны в другом месте? Часто умирают. Умирают мгновенно. Они умирают на ходу - шел и упал, уснул и не проснулся. Нес медсестре цветы и остановилось сердце. Они умирают, но их никто по-настоящему не расспросил. О том, что мы пережили... Что видели... О смерти люди не хотят слушать. О страшном...

Но я вам рассказывала о любви... Как я любила...»

(Людмила Ігнатенко, дружина пожежного Василя Ігнатенко, що загинув одним з перших)

Можна ще багато писати про елементарні речі, що їх озвучує серіал: як то — виводити людей в зону радіоактивності, не сумісної з життям, довелося тому, що навіть тоді, коли велична радянська держава зійшла до прохання допомоги в буржуїв, дані дозіметрії для німецького роботу — «джокеру» були суттєво занижені і «джокер» згорів від радіації, або про те, що шахтарі весь час наштовхувалися під землею на комунікації, яких не було у робочих кресленнях проекту станції і таке інше. Все наше життя складалося з таких «п’ятирічок за три роки».

чернобыбль-01.png

Всіх хвилює безпека, але в мене є таке питання — наскільки ми захищені від дій людей, які впевнені у своїй компетентності та використовують її щоб ті чи інші накази віддавати, але коли стається катастрофа, кажуть — не було всієї інформації.

Я думаю, інформація ніколи не буває вичерпною, не є виходом знайти когось, «хто знає краще», тому що з його наукової чи аналітичної статті завжди можна знищити пару сторінок, де йдеться про неправильність конструкції реактора або стержнів. Переробляти конструкцію невірно зпроектованих реакторів дуже дорого, а за здешевлення, виконання п’ятирічного плану за три роки, брехливі звіти, отримуються премії, звання, посади. Крім того, у ситуації ЧАЕС плановість одного радянського відомства увійшла в протиріччя з перевиконанням плану іншого відомства. 25 квітня 1986 року, коли в Чорнобилі почали експеримент зі зниження потужності реактора, київськи енергомережі виявилися більш номенклатурно впливовими і керівництву атомної станції заборонили продовжувати експеримент, саме ця затримка була ймовірною причиною вибуху.

Здавалося б, персонал станції мав зупинити експеримент і повернути реактор до штатного режиму. Але такі нормальні міркування неможливі для радянської людини. Гнів керивництва та неотримання посади для неї набагато більш значущі, ніж ризики, пов’язані з нікому насправді не відомою поведінкою «мирного атому».

«Если хочешь что-то делать, то надо знать что-то», — каже у своїх спогадах колишній заступник головного інженера ЧАЕС А. С. Дятлов, один з тих, хто був звинувачений «у злочинної халатності» — «По приборам картина представлялась совершенно ужасной, но информамции к тому, что делать, она не давала».

Можливо, розгубленість — наш найкращий вчитель? Можливо, вона зможе позбавити нас звички до сакралізації? 

Коли людина вчергове відкрила скриню пандори — змусила ядро ділитися, а пізніш радянська людина поставилася до цього як до простого інструменту видобутку привілеїв, вона остаточно втратила будь-яку святість.

Моє головне відчуття від «Чорнобилю» (нова для мене думка): радянський союз — така собі апокалептична величезна секта, у якій ми досі живемо. У якій в.о. директора державної установи заявляє, що «історії на відповідних етапах, потрібні сакралізовані зони, які утримують стабільність саме фундаментальних цінностей національних культур, а культура поступово, в процесі саморегуляції м'яко нейтралізує зайве суспільними оцінками, в тому числі в сакралізації» (читай — зони недоторканості, а якщо торкнешся — ми тебе по стінці розмажено).

Американці грають у серіалі радянських людей, розповідаючи нам правду про нас самих і наши відношення з владою. Успіх серіалу не в тому, що він відкриває істину і не в тому, що він дуже ретельно працює з епохою, а в тому, що він повідомляє нам про існування невідомого нам дискурсу справедливості.

Ми — «мусульманин» (табірний термін, який використовує Джорджо Агамбен в книзі «HOMO SACER. Що залишається після Освенцима»), а справедливості для нього не існує.

Постраждалий, приречений суспільством (якщо не людством) на невидимість його, ні, не проблеми, — катастрофи, на непокарання реального кривдника, мімікрує під нормальну людину, залишаючись при цьому вічним «мусульманином», що втратив не людську подобу, але сутність, у якого до того ж немає Прімо Леві, про нього нікому свідчити. Всі мертві. 

Як й у випадку з нацизмом, за справу денацифікації та осмислення минулого, взялися американці. Можливо, не віддаючи собі звіт, вони відкрили для нас перспективу рефлексії. Цікаво, що ми будемо із нею робити?

Німці свого часу скористалися такою можливістю.

«Нацизм... сприяв ствердженню колективного нарцисизму, марнославства. Не отримавши самоствердження на особистому рівні, людина отримує сурогат задоволення в ідентифікації з цілим», — пише Теодор Адорно у своїй статті «Що значить “пророблювання минулого”». 

(Чи вам не здається, що це про нас теж?)

Але навіть цей «сурогат задоволення» нам не світить, тому що наше минуле без переосмислення не може минути, але може стати загальнолюдським майбутнім – це написала я, пару років тому у тексті «Диктатура жертви».

Cценарист Крейг Мазин та режисер Йохан Ренк ніби мене почули і створили «не стільки художнє осмислення tragic accident, скільки судовий процес над злочинним режимом». І так, будемо сподіватися, що «этот интерес к советскому в мире вызван не ностальгией, а попыткой понять, что с нами не так сегодня, откуда это коллективное “влечение к смерти”» .

А зараз буде можливо несподіваний (і такий, що мало кому сподобається) висновок: ця недовіра, «повна і незворотня втрата довіри» до влади («Це ціна брехні, яку платить сама влада — повна і незворотня втрата довіри до себе») — є нашою справжньою цінністю, нашим досвідом, тим, чого більш ні в кого нема. Залишилося навчитися не впадати від цього у паніку і починати виробляти власний погляд на власне минуле, «свідчити про самого себе». А ще нам потрібний ідеологічний дозіметр, який би вимірював краплі того чеховського раба, якого ми видавлюємо з себе. І головне — чи щось після цього процесу залишається?

P.S. Про ймовірність проблем на ЧАЕС було відомо від час її будівництва. Тут зібрано чудові секретні матеріали, які мали б слугувати здійсненню реального судового процесу над радянським режимом.

Лариса Венедiктова

Nastya Kalita