14 травня у NAMU пройшла дискусія «Теоретизуючи руїни», організована МЕТОД Фондом. 8 учасниць та учасників говорили про власні інституційні та самоорганізовані досвіди роботи з дослідження, матеріальної та диґітальної архівації українського мистецтва. Омину переказ усіх цікавих виступів, які вірогідно будуть викладені в публічний доступ організаторами. Натомість, хочу зауважити два аспекти за мотивами озвучених на дискусії думок, які дали мені поштовх до подальших міркування про хиткість й уразливість майбутнього усіх презентованих ініціатив, націлених на осмислення минулого.

Перший аспект виник у зв’язку з питанням «із залу» художника Ярослава Футимського. Воно стосувалося залежності архівів від джерел їхнього фінансування. Ці джерела — інституції або меценати, — можуть із часом привласнити собі інтелектуальні напрацювання дослідників та матеріали архівів. Або скасувати дослідницьку роботу та фізичний доступ до архівів. Це питання змусило подивитися на створювані сьогодні архіви як на предмети минулого самі по собі. Тобто, дослідникам треба вже починати опікуватися збереженням того, що саме по собі покликано зберігати. 

Інший аспект виплив із зауваження Нікіти Кадана про відсутність критичної та аналітичної роботи по осмисленню та описанню важливих явищ. Внаслідок цього неописаними і відсутніми в інтелектуальному життя спільноти лишаються цілі пласти художніх явищ, які минули і ніби то не залишили по собі сліду, головним чином, ґрунтовних опублікованих текстів. Це стосується і більш віддалених у часі подій та тенденцій, як то «криза експозиційності» [1] у виставках 1990-х рр. І також нещодавніх явищ, наприклад, «архівного повороту» у практиках низки художників останніх років. Важко посперечатися: історія мистецтва України доби незалежності пропонує неосяжний об’єм цілком незайманих тем. Матеріалу вистачить, аби кожен другий став дослідником-першовідкривачем. Уявімо, що усі спроможні до осмисленого складання слів у речення візьмуться до описування й аналізу. І дружньо почнуть спільний рух у напрямку минулого, взявши за точку відліку умовне сьогодні. А тим часом ця точка відліку кожен день відсувається назад і сама стає предметом архівації. Кількість подій навіть у порівняно млявому Києві така, що на момент написання чергової колонки я не можу пригадати усього, що було варто уваги в червні.

Чим більше я думаю про потребу перетравити неосяжно-абстрактне минуле, тим більш нагальним мені видається розібратися — а чи спроможні ми дати теперішньому? Тому теперішньому, яке відбувається у мистецтві нині, день у день. Роботі-у-процесі.

Художнє теперішнє вислизає з рук неймовірно швидко. Виставки закриваються й не лишають по собі документації та критичних відгуків. Окремі проекти і роботи мають лише один шанс для публічного експонування — перший показ часто лишається єдиним (не дарма ресурс того таки МЕТОД Фонду має парадоксально назву Creating Ruins). Зрештою, ідуть з життя художники. Гірким співпадінням можна вважати той факт, що за останні два роки померли декілька дуже важливих постатей — Юрій Соколов, Стас Волязловський, Мирослав Ягода, Леонід Войцехов, — які найменше опікувалися власними архівами і усім матеріальним, що лишилося після них. Не можу не зацитувати дорогу колегу Ксенію Малих: «Художники! Архівуйте свою практику!». Адже те, що відбувається навколо доробків, зокрема, Ягоди і Волязловського нагадує бої без правил. І демонструє, ні, не байдужість до минулого — адже усі дійові особи цих «битв за спадок» кожен у свій спосіб прагнуть дати їм раду. Ці ситуації радше показують неспроможність працювати із теперішнім — тобто одне з одним. 

Як боротися з цією ентропією? Виходом може бути прийняття певних правил дбайливого поводження. І не тільки з мистецьким матеріалом. Але насамперед одне з одним — творцями, оберігачами та архіваріусами цього матеріалу. І правила ці мають спиратися на простий принцип взаємоповаги. До (різних) позицій та поглядів, а головне — до діянь, зусиль та роботи. Уже проробленої, і тієї, яка лише зріє в планах. Поважати — не означає полишити конструктивну критику, власну думку, та зрештою обурення непрофесійними вчинками та аргументоване викриття останніх. Мова йде радше про спроможність говорити і чути одне одного перед тим, як переходити на особистості й пристрасно захищати свою позицію, на яку може ніхто й не нападав. Тобто, не варто сприймати кимось побіжно кинутий в соціальній мережі емоційний коментар (і, скажу про всяк випадок, мої слова тут) як адресну образу вам, саме вам.

Взаємні глухота, неповага та знецінення колег зрештою можуть бути не менш суттєвим демотиватором, аніж горезвісна відсутність державної підтримки. Дорогий МЕТОД Фонд та інші прекрасні освітньо-дискусійні ініціативи! Збирайте нас (професійну спільноту, прости господи) наживо частіше. У нас краще виходить не ображати одне одного наживо, аніж у фейсбуці.

[1] Заради справедливості зазначу, що про експозиційні експерименти 1990-х рр. (про термін?) я написала у своїй дисертації. Вона викладена у вільний доступ, проте є невидимою, не в останню чергу за моєю власною волею, у живому дослідницькому полі. Зміст (пласт важливих матеріалів та думок) нівелюється у моїх власних очах формою (бюрократичністю викладення, структурою), стандартною для дисертаційного рукопису. І нехай зауваження Нікіти Кадана буде для мене гарним стимулом переосмислити власні напрацювання і відновити роботу.