На початку 2000-х я робила журнал про мистецтво і фестиваль про танець. Відвідувала фестивалі, часом як перформерка, часом навпаки як критик або як professional (так називаються ті, хто на інших фестивалях відшукує учасників для свого фестивалю).  Багатоідентичність, до речі, дуже сприяє розумінню широкої картини культурного життя. В одному з таких тревелювань фестивалями я познайомилася з двома чудовими людьми з Естонії та з Литви. Чому я приділяю увагу саме цим знайомствам серед багатьох інших? Тому що як Естонія, так й Литва на той момент мали справу із подоланням  радянщини у всіх її проявах, особливо в тому, що стосується культури. Культура для ідеологізованих пострадянських суспільств — реальне поле битви. Це битва за реальність, проти благих намірів. Це битва за цінності, але не за values, а за foundations, якщо ви розумієте, про що я. 

Між розмовами про побачене на німецькому фестивалі, я активно запитувала в колег з балтійських країн, як вони взаємодіють із владою та як їм вдається залучати кошти платників податків до так званої неофіційної культури. І отримувала деякі відповіді. Естонцям, наприклад, вже тоді вдавалося зсунути ситуацію в бік вироблення принципів фінансування культури, як то витрачати на неї частину акцизних зборів з табака і алкоголя. Естонці тоді казали: що б не відбувалося, люди завжди будуть пити і палити. Але здебільшого в 2002 році ми скаржилися один одному на радянський спадок в головах очільників пострадянських країн.

Естонський колега тим часом наголошував на необхідності комунікувати із тими очільниками, невтомно вбиваючи в їхні голови ідею, що без сучасного мистецтва, яке сприяє складнішому розумінню світу, неможлива жодна суспільна трансформація. Я, треба сказати, тоді йому заздрила, тому що уявити комунікацію з українським міністерством культури було неможливим. 

Незабаром в Україні сталася «помаранчева революція», до влади прийшли «демократи», які влітку 2005-го звернули увагу на культуру. Серед інших діячів культури, мене було запрошено до дискусії в міністерстві Оксани Білозір. Обговорювалося питання «кому давати гроші?», було запропоновано кожному з присутніх озвучити потреби для здійснення власних проєктів. Практично всіх таке формулювання питання влаштувала. Виключеннями виявилися тільки Клім і я. Я намагалася довести, що треба не роздавати кошти цим прекрасним людям, але виробляти принципи обслуговування культурного процесу, а задля цього — провести інвентаризацію інфраструктури, виявити заклади культури, яким необхідна модернізація, створити нові — експериментальні і тому подібне. З того моменту багато людей, присутніх тоді на «дискусії» мене ненавидять, бо на той момент я зламала їм всю малину. 

Але життя продовжувалося і у 2014-му — сталася ще одна революція. Тепер діячі культури не стали чекати, коли їх буде запрошено до міністра і окупували підвал Міністерства культури. Вони проводили там асамблеї, намагалися знайти спільне — в погляді на деідеологізацію культури, на зміну парадигми від «культура обслуговує ідеологію та чиновників» до «чиновники обслуговують культурний процес». Це була важка праця, бо більшість вважала, що «все одне нічого не вийде і треба просто, щоб влада звернула увагу на культуру, подолала корупцію і дала грошей». Проте, кільком художникам вдалося візуалізувати проблему і можливий спосіб її вирішення (див. картинки). 

Між тим, групу ТанцЛабораторіум було запрошено до участі у фестивалі в Вільнюсі. Ми показували свою роботу, але мій фокус уваги був на культурній політиці. Друзі влаштували мені зустрічі з тими, хто виробляв резолюцію, прийняту сеймом Литви у 2010 році — Resolution on the Approval of the Guidelines on the Lithuanian Cultural Policy Development Rūta Kačkutė, радниця Президента Литви з культури написала мені після нашої з нею зустрічі, що це найбільш важливий документ з культурної політики зараз, тому що після Резолюцією прийняли низку законів, які зобов’язують (sic!) інститути держави будувати свої політики та  координувати розподіл коштів згідно Резолюції сейму. Це називається — демократія. 

Ця Резолюція сприяла появі Lithuanian Council for Culture як institution for implementation of culture policy. Є директиви, вони розроблені, написані, прийняті сеймом і є інституція, яка їх впроваджує. Все на місці, правда? До того ж, експертам, які розглядають проєкти, є на що орієнтуватися при прийнятті рішень. 

В Україні у 2017-му було створено Український культурний фонд і прийнято Верховною радою закон про нього. «Закон про нього» — це ключове. Не принципи/директиви/пріоритети культурної політики, але закон про створення нового розподіляючо-контролюючого органу. В загальних положеннях закону наголошується, що «Діяльність Українського культурного фонду спрямовується та координується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв». Хтось бачив в Україні «центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв»? 

По суті, в 2017 році ми отримали ще одне міністерство культури, яке більш нічим не займається, крім розподілення наших з вами коштів. Наступні питання: як воно це робить? Чим воно керується? У статті 3 Закону йдеться про Основні завдання Українського культурного фонду, серед яких: «сприяння реалізації державної політики у сферах культури та мистецтв». Сприяти реалізації чого саме є завданням Фонду? Якщо хтось бачив «державну політику у сферах культури та мистецтв» у вигляді нормативно-правового акту, резолюції, іншого документу Верховної Ради, покажіть мені (стратегії не пропонувати, це декларації, які ні на що не впливають), я дам тому 20 євро (перепрошую, що так мало, криза).

Власне тут (у відсутності принципів) криється як причина того, що гроші всілякі мінфіни можуть забирати, можуть давати, як заманеться, так й причина того, що УКФ завжди буде осердям скандалів. Повторюся, це ще один мінкульт, з одного боку, і імідж-проєкт президента — олігарха, з іншого. До речі, Наглядова рада імідж-проєкту залишилася без Голови — головного агента з підтримки іміджу. 

Культурне середовище зібрало останні сили і виступило чомусь на захист міністерств культури, а не на захист культурного середовища. Ця віра в те, що є інстанції, здатні захистити митців, мене не на жарт дивує. При тому, що Фонд власне є безправним, він живе в клітці «Закону про нього» без жодних зобов’язань держави виділяти йому кошти.

Сам УКФ, серед іншого, написав: «Передусім, вважаємо за необхідне переспрямувати видатки розвитку, передбачені на культуру або інші цілі в межах бюджетів головних розпорядників, що управляють інституціями культури, на поточну інституційну підтримку. Необхідно зберегти робочі місця і належний безпековий стан інституцій. Для цього дуже важливо відмовитися від потенційного скорочення видатків на оплату праці».

Цим зверненням УКФ (як й Закон про нього) доводить, що йдеться виключно про цю установу (+деякі інші), але не про культуру. І як треба вірити у власну винятковість, щоб підняти культурне середовище на боротьбу за заробітні плати співробітників окремих установ?

Окремішність Українського культурного фонду, мабуть, найпомітніша на прикладі скандалів з експертною оцінкою проєктів. Не буду цитувати красномовні  фрагменти з експертних текстів, якими переповнений ФБ, скажу лишень, що уявити собі самоусунення якоїсь цивілізованої інституції та її відмову від відповідальності за експертну оцінку неможливо (маються на увазі заяви про те, що експерти не є членами команди Фонду, а навпаки — представниками культурного середовища, Фонд — гарний — хоче як краще, експерти — погані — як й культурне середовище).

Якщо все ж таки прочитати коментарі експертів, які оцінюють проєкти, можна побачити, що ці люди отримують справжню насолоду від влади над проєктантами, дозволяють собі знущальну іронію та оцінки, які суперечать той самій процедурі, в яку ніби всі свято вірять. Серед проєктантів тим часом знайшлися люди, які пропрацювали помилки УКФ і виклали поради.

На жаль, ці доволі розумні пропозиції залишаються у рамках процедурних питань. Як на мене, можна безкінечно працювати над процедурою і навіть зробити її ідеальною, а життя все одне не почнеться.

У нас демократія в принципі сприймається як безумовне слідування процедурі. Але процедура — технічна річ, яка встановлюється для того, щоб не відходити від принципів. У відсутності принципів процедура — це чиста бюрократія. Мені зустрівсь дуже розумний коментар в ФБ: люди якимось чином вірять в процедуру, при тому, що явно не довіряють тим, хто цю процедуру створює. У нас навіть гідність є процедурною. Як й права і свободи громадянина. Тому конституцію ми сприймаємо виключно як атрибут державності, а не як фундаментальні принципи суспільного життя. Тому можновладці не опікуються тим, щоб дотримуватися конституційних норм при прийнятті рішень. Наприклад, прямо зараз ми спостерігаємо неконституційні протиправні обмеження громадянських прав і свобод під прикриттям піклування про здоров’я населення. Не знаю, чи ви помітили, що, як влада в ситуації з карантином, так й УКФ на всіх етапах розгляду (і особливо відхилення) заявки розмовляють з реципієнтами тоном вихователя, підтримуючи «вивчену безпомічність» та «презумпцію винуватості» населення (митця). 

Але повернемося до 2014-го. Коли «низова ініціатива» (як це люблять називати елітні «стейкхолдери») — Асамблея діячів культури України впевнилася, що з новітнім керівництвом Мінкульта розмовляти так само неможливо, як і з попередниками, частина з них перекочувала до Реанімаційного пакета реформ, де вони продовжили виробляти принципи культурної політики. Але робочій групі Культура не вдалося переконати Ірину Подоляк (яка була власне єдиною представницею депутатського корпусу, хто брав участь у роботі групи) в необхідності мати державну культурну політику. Депутатка була впевнена, що ситуація вимагає негайних тактичних кроків у вигляді законів про контрактну систему чи про конкурсний відбір на посади і т. п. Наскільки я розумію,  однією з цілей таких кроків було прибрати з посад директорів, які зробили національні театри (та інші заклади культури) своєю феодальною вотчиною, яку не збираються залишати живими. 

Один з прикладів непрацюючих законів — Національний театр російської драми ім. Лесі Українки. Як ви гадаєте, хто там генеральним директором з 1994 року? Правильно! Резнікович Михайло Юрійович — Народний артист України, заслужений діяч мистецтв Росії, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, академік — співзасновник Національної академії мистецтв України, генеральний директор – художній керівник Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, Герой України. Реформа? Закон про конкурсний відбір на посади? Ні, не чули.

В 2013–2019 роках я працювала науковцем в схожому заповіднику вічних керівників. У 2015-му #моя нова поліція (закреслено) Міністерство культури замовило аналітичну записку на тему «НОВІ ФОРМИ І МЕТОДИ ФІНАНСУВАННЯ ДЕРЖАВНИХ МИСТЕЦЬКИХ ІНСТИТУЦІЙ». Я сприйняла це як можливість ознайомити громадськість з власними та інших людей напрацюваннями в виробленні принципів культурної політики (у тексті можна знайти також переклад Резолюції Сейму про директиви литовської культурної політики).

Багато з написаного в 2016 році застаріло чи втратило сенс, але в цілому, як мені здається, зберігає актуальність.

Часто доводиться чути фразу culture matters. Так, культура має значення, тому що є підґрунтям політичного і соціального життя, але цей вислів потрібно сприймати набагато серйозніше, ніж дехто хотів би вважати. Він серед іншого про те, що саме культура (та її діячі) відповідальна за безвідповідальність влади, що культура мала б відповідати за те, що надає підстави сприймати фундаментальні речі як атрибути, що виховує слухняність, видаючи її за гідність, що привчає імітувати мету та бюрократизувати процеси, що терпить ксенофобію та сприяє тотальній недовірі (цей перелік ніколи не стане вичерпним). 

І наскільки скоротять чи не скоротять фінансування УКФ та інших установ цієї ситуації не змінить. Гроші вирішують багато чого, але після головного — цінностей (в сенсі — засад, foundations, не values).