«Під станом (state) війни я маю на увазі стан у тому ж сенсі, в якому у фізиці або ж хімії йдеться про стани матерії. Кожен стан матерії — це порядок, але окрім цього порядку у кожному стані матерії присутні елементи інших станів», — політичний теоретик, філософ Джайрус Ґроув. «Світ», «життя», «дійсність», «земля» та «тіло» — категорії, між якими воєнний стан порушив усталені зв’язки.

Вбивче застереження

У 2022 році, після століть линяння, Гоббсів Левіафан огорнутий такою лускою, яку не могли уявити ані автори середньовічних гравюр, ані політичні філософи ХVII століття. Величезна та моторошна оболонка цього страховиська вкрита мільйонами екранів і радарів — його бронею та зброєю, маскуванням та засобом залякування. Сьогодні, в становищі війни, безліч тіл буквально бояться, сподіваються, тремтять, шукають можливості для переміщення у тимчасово більш безпечне місце, прямують на роботу або ж у призовний пункт — словом, вібрують перед екранами, (сфабрикованими) фактами, щирістю, сподіваннями та страхом. Також сирени, які сьогодні регулюють наші тілесні ритми: сон, переміщення, напруження м’язів та виділення шлункового соку від нажаханості. Усе це вміщається в кілька міліметрів зовнішнього покриву цього величезного чудовиська.

Кожен порух його кінцівок — терабайти паніки, спазмів і сотні смертей. Напевно, саме про цю істоту писав ще у 1990-х політичний теоретик і дослідник сучасних воєн Мануель Де Ланда, відзначаючи переміщення (transferring) контролю від людини до софтвер-систем, тобто не просто цифрових технологій, а людино-машинних мереж, систем, операторами яких є як люди, так і машини. На думку іншого автора, канадського філософа Брайяна Массумі, сучасні устрої як ніколи раніше залежать від такого роду сплавів, зокрема між процедурами представницької демократії, інформаційними технологіями (медіа) та воєнною галуззю. Массумі стверджує, що достатньо високого градусу для плавлення суспільна напруга сягнула у зв’язку з подіями 11 вересня 2001 року («9/11») — вибухом веж-близнюків на Мангеттені, Нью-Йорк, спричиненим членами організації «Аль-Каїда».

Ця подія стала поштовхом до розробки адміністрацією президента США Джорджа Буша засобів «застереження» (preemption) небажаних подій, значна частина яких об’єднані під добре знайомою, але малозрозумілою назвою «тероризм». Малозрозумілою, адже, як вдало роз’яснює Массумі, нестабільність змісту слова «тероризм» зумовлена тим, що воно позначає не так дійсні, як потенційні явища та події, які стали предметом управління сьогодні. Медіа-повідомлення, укупі з усім іншим, є надважливими засобами такого застереження — шляхом «унаочнення» нововинайденої загрози, акумуляції страху, який є потужним політичним інструментом. Вони буквально вкорінюються у вир політичних і соціальних подій, в афективні стани населення та його поведінку, хоч як такі свідчать лише про ймовірне.

Втім, те, як уряд Російської Федерації обґрунтовує посилення військової інтервенції на території України, та ширше — найбільш помітні постулати путінського режиму про «екстремізм» та загрозу з боку НАТО, — ці обставини свідчать, що доктрина застереження або ж якась аналогічна їй вбудована в логіку політичних рішень не лише США, але й РФ. Саме застереження сконструйованих загроз («підтримання миру») та кроки наввипередки інших акторів геополітичних процесів визначають перебіг десятків мільйонів дійсних доль. Массумі писав про онтовладу, сьогодні ж варто казати про «онтовійну» — нищення живого з метою оминути можливе. Як інакше зрозуміти те, що «підтримання миру» передбачає застосування зброї, включно з планомірним вбивствам цивільного населення? Причаївшись у бомбосховищах, ми спостерігаємо за цією фатальною партією в покер, стаючи «інструментами» та водночас жертвами цього «блефу» Російської Федерації. Однак попри всі маніпуляції та хитрощі, правила гри — це «кінетична» мережа застережень, де кожен крок — лише жест приязні чи погроза. Гра з потенційним, що ведеться ціною тисяч життів.

Ця війна розпочалась, аби її побачили

Чи можна уявити гру між дійсним і ймовірним, окрім як танок лускатого чудовиська — кривавого «менеджера» суспільних страхів і геополітичних рішень? Ймовірно, є сенс звернути увагу на деякі спроби це зробити, що мали місце ще до ескалації війни в Україні — у її витоках під час проведення воєнних дій ще лише на Донбасі у 2014–2022 роках. Одна з найяскравіших таких спроб — «смотреть войну (фильм, найденный в интернете)» (2018). Цей твір виконано 443 анонімними операторами, які розмістили власні аматорські зйомки на мобільні пристрої у соціальних мережах, а також так само анонімним монтажером (або ж колективом). Усі ці відеодокументації війни на Сході України, створені її безпосередніми свідками з 2014 до 2018 року. Тут немає ані телевізійних ракурсів, ані сенсацій, ані пророцтв експертів. Лише п‘ять з чвертю годин сирих відеодокументів війни. У деяких фрагментах фільму присутні титри з лаконічними коментарями. Один із таких супровідних текстів повідомляє: «війна розпочалась, аби її побачили». У час війни «на застереження», яку РФ легітимує телевізійним відеоконтентом, та виправданого комендантського візуального режиму в Україні, це твердження як ніколи доречне.

Дещо між штучним інтелектом та ядерними потужностями

Якийсь час тому співавторка книги «Кібервійна і революція» Світлана Матвієнко написала: «Ця війна коливається між двома полюсами цих сім днів [війни] – Штучним Інтелектом та ядерними потужностями». Інтернет-мережа, діпфейки, автоматизовані системи сповіщення (сирени), захоплені АЕС — нові атрибути війни. Втім, ще кілька тижнів тому було просто неможливо уявити, як же багато всього поміщається між цими полюсами: вбивство, артилерійські обстріли, блокада Маріуполя, обстріли житлових кварталів, ніч у метро, сирени, сирени, сирени, сирени, подруга, з якою вже тиждень немає зв’язку, крилата ракета, яка розтрощує улюблений чехословацький сервіз від бабусі разом з іще п’ятьма поверхами будинку, бомбардування дитячих садків, інтернатів і пологових будинків, зелені коридори — червоні кімнати, сирени та бомбардування, 16 день — проспані сирени та здійснені бомбардування, пожежа на найбільшій в Європі АЕС, холодно — де взяти теплий одяг?, зґвалтування та викрадення жінок, неконтрольований страх за життя коханої людини, тиша про загиблих — від неспроможності, недоречності чи невміння вести розмови про це?

Це якраз той випадок, коли свідчення є значно промовистішими за будь-яке їх тлумачення. Вони оприявнюють, чому війна мусить бути припинена та ніколи не відбуватися, підриваючи цинічну медійну балаканину про стратегії та застереження.

Мій друг, анархіст і мистецтвознавець за освітою, який зараз у територіальній обороні:

«Как дела у меня: ночное дежурство, это очень особенное состояние ума. Все вокруг превращается в медитацию. Каждый всхлип воды, каждое движение деревьев. Ты постоянно пытаешься быть на выкупе и все твои воспоминания, мысли, идентификации будто расплываются в расфокусе — есть ты, есть ствол, есть пацаны и местность. Один командос говорит, что самое хуевые мероприятия выкупного характера осенью, когда с деревьев опадают листья — звучит так, будто вокруг тебя кто-то ходит. Представлять себе это интересно, но переживать такое не хотелось бы. 

В небольших перерывах мы грелись в блиндаже и перекидывались фразами. Видеть, как между швами  крутого маскулинного командоса проглядывается плачущий ребенок — это будто миксером в желудке водят. После такого очень долго залипается в траву. Внезапный автобус на большой скорости в комендатский час, команда “увага”, рубеж, приклад, прицел. Автобус оказывается развозкой работяг на утренюю смену. Курим дальше.

На рассвете говорили с Димой про кино. Дима считает, что кинематограф проигрывает литературе как выразительному средству, потому что книга намного дольше с тобой во времени, чем фильм. Очень интересная позиция, можно в ней копаться и находить. Я учился на факультете теории и истории искусств и никогда об этом не думал. Дима после школы отслужил в армии, всю жизнь работал на заводе. Он слушает репчик, курит банки и пытается хорошо проводить свое время. Ему 38, год назад у него родился ребенок. Он котирует Вонга Карвая и вообще фанат азитского кинематографа. Дима общается цитатами Омара Хаяма, Конфуция и прочих охуительных ребят.

Когда смеркало, мент заговорил о Майдане. Мой взводный внезапно оказался бывшим ментом. Разговоры о государственном перевороте, о власти, о воровстве. Рыбаки, работники заводов, бывшие патрульные, пенсионеры, джанкис, алкоголики, контрактники родом из пгт и областных центров. Ощущение, будто берешь интервью у людей, на которых свободно можно клеить ярлык “соль земли”, но дежурство заканчивается, гражданская жизнь очень быстро врывается обратно и “здравый рассудок” напоминает о том, что все не так однозначно и не стоит разбивать на черное и белое. В магазинах нет сигарет, на улицах километровые очереди за бесплатной курицей от пункта раздачи гуманитарной помощи. Я докуриваю последний напас и погружаюсь в сон. Скоро должны быть новости с другого города, возможно, ребята смогут забрать меня в новый взвод своего отряда. Просыпаюсь поздним вечером в ожидании момента, пока заснут родители. Сижу теперь, пишу вот этот импровизированный репортаж. Жизнь есть и это прекрасно».

Моя подруга, дослідниця та учасниця колективу Geocinema Ася Баздирєва у нотатках з війни: 

«Я уже не могла говорить, просто ревела. Но реветь не как “плакать”, а как животное. Случился разлом между миром и реальностью, а меня отбросило на эту сторону». 

Ревіння та злам, «міксер у шлунку» — це дещо більше за «я», окрему особистість та її переживання.

«Автономна зброя» та геосоматоцид

«Автономна зброя» (безекіпажні танки, крилаті ракети, ракети протиповітряних систем оборони, протиракетні супутники) та кібератаки виявились аж ніяк не засобами більш гуманних воєн — операцій з мінімальними втратами. Зовсім навпаки, укупі з військово-поліцейським утворенням путінізму вони перетворили тіла цивільних на «засоби» завдання «функціональної шкоди». Художниця Дана Кавеліна, авторка фільму «Лист горлиці», якось вказувала на те, що тіла, зокрема та насамперед жіночі — медіум повідомлень, які надсилає агресор. Знову: ця «війна розпочалась, аби її побачили».

Так, окрім гучних метафор й аналогій, підставою називати путінізм фашизмом може бути ще й те, що як перший, так і другий є практичними втіленнями найрішучіших марень футуристів. Технології, нищення, ненависть до тіла та ще дещо, чого футуристам не вистачало: неоліберальний капіталізм як умова корумпованості міжнародних організацій, що мусили б гарантувати мир.

Водночас це дає можливість виокремити те, що з’єднує Штучний Інтелект і ядерні потужності — тіло, але не організм окремої людини. Тіло як мережа «моїх» відносин і взаємодій, тіло як напруга між одиничністю та її довкіллям. У цьому сенсі нагромадження самостей, об’єднаних спільною територією, формують об’єднане, однак множинне тіло — спільну мембрану, де страх, біль але також надія розносяться від Маріуполя, Харкова та Херсона до Львова та Ужгорода, а нині й до Варшави, Кракова, Берліна та Бухареста — і назад. Однак важливою обставиною є і те, що українські тіла в політичних і геополітичних рішеннях і РФ, і міжнародних організацій, покликаних стерегти мир «людства» як специфічного предмету клопоту, артикулюються як не сповна людські (human). Ми перш за все — кількісні показники, тобто живий щит для Європи та мішені для функціонального ураження з боку РФ, адже права людини — це, ясна річ, лише права людини Заходу. Українське тіло — це в кращому випадку предмет гуманітарної допомоги, але не ius humanitatis.

«Гео» в термінах «геополітика» та «географія» знову набуло буквального значення. З грецької «гео» — це те саме, що й земля. Сьогодні в Україні немає нічого більш нестабільного за територію, але також не існує нічого більш відчутного, ніж земля. Геосоматична спільність. Війна в Україні — це геосоматоцид. Нищення тіл, винищення землі, ядерна загроза, що нависла над Європою. Військова агресія як відповідь на те, що могло б статись, просочується в тіла із повітрям і водою та вростає у зелені зони, руйнує житлові квартали та забирає сотні життів щоденно. Згадую цитату з книги філософа Джайруса Ґроува: стан війни є станом у тому ж значенні, в якому мовами хімії та фізики говорять про «стан матерії». Схиблені епістемічні софти капіталістичного Заходу та патріархально-екстрактивістського путінського режиму не здатні помічати цей рівень втрат: землю, абстракцією якої є територія, та тіла, абстракціями яких є кількісний показник чисельності населення.

За схибленою капіталістичною логікою втрати для гравців і спостерігачів зовсім різні. Хтось ризикує цифрами на банківських рахунках, хоч ці цифри вже настільки великі, що їх неможливо конвертувати у жодну охопну окремою людиною цінність. По інший бік, окрім «загрози» на радарах й арифметичних значень, ця гра означає випалену землю, знищені домівки, обірване майбутнє, втрачених близьких і життя. Воєнні процеси, дійсні та потенційні, вкарбовуються у тіла та ландшафти: як фізичні та хімічні реакції, спровоковані високотехнологізованою зброєю, як масові переміщення тіл планетою, як хмари пилу, що не встигають осісти між вибухами та обстрілами, як понівечені тіла та обірвані долі. І ця ситуація виглядала б зовсім безнадійною, якби глобальний Захід вже не зіштовхнувся з організованим політичним бунтом земель та тіл — деколоніальних й екофеміністичних груп, лівих проти екстрактивістських апетитів капіталізму та згуртованих переселенських рухів, яким остогидла «квантифікація» їхніх життів.

Усе ж складно знайти відповідь на питання про те, як ціла сусідня країна перетворилася на зброю масового ураження, що діє не лише супроти власного населення, але й супроти логіки накопичення капіталу? Саме це є підставою пригадувати персонажа оповідей з політичної теології — Левіафана.

Проміжні підсумки

Втім, останні 16 днів засвідчили дещо важливе. Ще у ХVII столітті філософ Бенедикт Спіноза у власному незавершеному «Політичному трактаті» (1677) запропонував розрізняти potestas, тобто владу в юридичному сенсі, та potentia multitudinis — міць множинності людей, об’єднаних спільною політичною справою. Зараз ми спостерігаємо, як у тисячах волонтерських зусиль та військових операціях potentia multitudinis концентрується у своїй найпотужнішій зброї — солідарності та надії, які хоч і не гарантують безпеки, але дають можливість підтримувати незгасним і навіть розпалювати мир — одну з найкрихкіших речей у світі. І що вони змушують цифрового Левіафана з його ядерним хвостом змінювати свої плани.