«Для Франції ми недостатньо екзотичні і водночас недостатньо близькі»: Ірена Карпа про культурну дипломатію у Франції

Бургундія. 2020 рік. Піднімаючись з-за столу у винному льосі, переробленому під сільську ресторацію, я питаю в кельнерки моє тестове: «На вашу думку, мадам, із якої ми країни?». Пані оглядає нашу галасливу компанію закордонних українців: хтось живе у Відні, хтось у Мюнхені, хтось у Парижі. В сирі і вині сяк-так петраємо, залишили звичні для Європи чайові, але все ж… «Із Росії?!» — радісно вигукує кельнерка, певна, що це «бінго». І вже після мого риторичного зітхання заходиться перебирати інші далекі східноєвропейські країни, які однаково мало з чим у неї асоціюються.

Гаразд, нехай цей вокс популі — просто сільська жінка, яка не особливо переймається тим, що виходить за рамки Франції, а то і її регіону (як і більшість французів, до речі). Але ж навіть моя свекруха, людина освічена, лікар-психіатр із багатим життєвим і мандрівним досвідом, до знайомства зі мною, наприклад, не знала, хто такий Малевич, і чому мені так важливо донести їй, що він народився в Києві. Звісно ж, вона знала Прокоф’єва і була до цього от дипломатичного «О, правда?» здивована, що він народився в Донецьку. Знала Сержа Лифаря (і поняття не мала до нашої розмови, що він українець), не знала ні Олександри Екстер, ні Марії Башкірцевої, і звісно ж, як всі французи, ледь не плескала в долоні, коли я вже в якості правдивого анекдоту кажу, що у їхнього «ісконного» Сержа Ґензбура мама з Одеси. Моя свекруха читала Алексієвич (після Нобелівської премії) і ще не читала Токарчук. Про стосунок обидвох до України я вже заявляю досить мляво, більше для годиться, а не для того, щоби тягти на наш бік чужу чесно зароблену славу. 

Звісно ж, є чимало інших вишуканих інтелектуалів, які знатимуть Жадана, Сільвестрова, Забужко, Скорика, Леонтовича. Трохи більше читатимуть Куркова і ходитимуть на концерти Дах Дотерз. Просунуті хіпстери знатимуть електронну музику Zavoloka чи стріт-арт Interesni Kazky. Але так чи інакше, весь цей український контекст наразі лишається нішевим. Для обраних. Для тих, хто готовий заглянути за рамки звичного. Чи, як то найчастіше буває у випадку стихійної культурної дипломатії, через родинні зв’язки. (Мій чоловік, наприклад, розбирається в історії України вже краще за мене — скупивши і прочитавши всі можливі книги на тему: від енциклопедій до коміксів. Так само він щиро переконаний, що борщ — це не просто кухня виживання, як сміюся я, а якась супер-страва, що з кожним додатковим днем стояння в холодильнику стає лише кращою).

А взагалі-то Франція — звичайна собі ексімперія з усіма відповідними гордощами і відчуттям провини за колишню колоніальну діяльність. Зрештою, тут їй далеко до Німеччини: у школі дітям особливо не розказують про віроломство того ж де Ґолля у Другій Світовій щодо сенегальских та інших вояків, що билися за названу Батьківщину. І документалка «Деколонізація: кров і сльози», що вийшла на France 3 в жовтні 2020, стала ударом і справжнім гірким відкриттям для більшості французів. (Мій чоловік, принаймні, дивився її зі сльозами на очах).

Але спільна історія, яка би гірка вона не була, дає спільні наслідки. Тож коли, приміром, у французького видавця постане вибір — видати книгу алжирського письменника чи українського, і у видавця немає спеціальної серії «східна Європа», він вибере алжирського. Чи іншого африканського, особливо, якщо його країна була колись французькою колонією. Такий собі ефект репарації, віддачі боргу, який насправді не віддати у французькому випадку ніколи. Ймовірно, десь по тих же причинах українці мають більше шансів, наприклад, у Австрії чи на Німецькому культурному ринку. Більше зв’язків, більше провини, більше цікавості «іншим» по сусідству. 

Для Франції ми недостатньо екзотичні, і водночас недостатньо близькі. Бо ми від них не через кордон і не маємо очевидних посполитому громадянину історичних зав’язків. Ну от скажімо Австрія асоціюватиметься у пересічного француза з Марією Антуанеттою (сосисками і цукерками «моцарт»), Німеччина – з Другою Світовою (в якій, на думку школярів, перемогли саме французи, хе-хе) ну і просто з якістю всього і відсутністю смаку у всьому, а Україна?.. 

З Фемен? (Ні, навіть у просунутої письменниці Вірджині Депант вони «фій рюс», росіянки). З Чорнобилем? (Так, але це далеко не найприємніший контекст, у якому б ми хотіли з’являтися). З футболом? (Давно вже ні). 

«То що ж ти там робила весь час своєї дипломатичної каденції?» — із праведним обуренням спитаєте ви. «Кидала каміння у воду» — зітхнувши, чесно відповім я. Кидала каміння культурної дипломатії в безкрайній інформаційний океан французького паблік опіньйону, із надією коли-небудь таки насипати в ньому острів «Україна». Розуміючи, що мого життя на це точно не вистачить, але я, як і десятки чи й сотні інших таких самих як я, будемо битися за lost cause. (В ідеалі, кидаючи те каміння в одне й те ж місце, а не кожен у своє).

Проєкт Маши Реви. Фото надане Іреною Карпою

За три з половиною роки моєї офіційної діяльності як культурної дипломатки каменів цих зібралося чимало (але далеко недостатньо), щоби помітно змінити ситуацію на нашу користь. Нагадаю, інші народи сипали свої острови століттями і більш згуртовано, чи то пак, із більшим ресурсом, вкладаючись у культурне промо своєї країни серйозно й надовго. Імперія завжди зрозуміє іншу імперію, навіть якщо вони колишні. Так само як той, кого ніколи не колонізували, не зрозуміє того, хто радіє незалежності й можливості дихати на повні груди й говорити своєю мовою без ризику для життя і здоров’я. Тож звісно що Франція завжди захоплюватиметься Китаєм, Росією, Великобританією. Будуть оці всі розмови про великі культури і, прости господи, «особливості душі». Не дивлячись на весь скептицизм щодо стилю життя, Трампа і «жахливої неосвіченості школярів, нездатних на карті показати Францію», так само омріяною залишиться Америка. І повірте, десь так само невідомими лишаються Словаччина (більшість французів досі назве її Чехословаччина), Македонія, Молдова чи навіть Фінляндія. Чи багато вони зможуть назвати Норвезьких письменників? Польських художників? Люксембурзьких вчених? Небагато. Бо в різних країн — різний ресурс, і не в кожній народився свій Дягілев, що мав достатньо грошей і стратегічного мислення, аби вставити в прошивку французів це «о-ля-ля» щодо Большого театру й російського балету. Я вже мовчу про ті бюджети, які виділяє Росія на своє культурне промо сьогодні: це і телеканали, що видають маніпулятивну інформацію, і вкладення в кіно, і обширна реклама будь-якої хохломи й виступів ансамблю пісні-пляски у Парижі й (особливо) на Півдні Франції. Добра новина для нас — посольська кон’юнктура культурних подій куди більш дрімуча, відстала і радянська, ніж у нас.

Але тепер про наші «камені». Про те, що вдалося продерти крізь усі терні і липкий скотч бюрократії й видати на-гора в Парижі та інших містах. Звісно ж, все тут не поміститься, та й немає у мене завдання робити детальний звіт, але кілька цікавих подій та пов’язаних із ними живих анекдотів я тут опишу.

Фестиваль Week End à l’Est. Точніше, його випуск, присвячений Києву. Він був наймасштабнішою центрально-паризькою подією, де в фокусі була Україна. Коли словом «KYIV» забрендований центр Парижа. Вперше за всю історію Україна інвестувала помітну суму у власне адекватне промо — 50 000 доларів. В колаборації з однойменною французькою організацією нам вдалося створити дуже різнопланову програму. У знакових локаціях кварталу Сен Жермен, від Beaux Arts до театру Одеон, відбувалися українські події: виступи кураторів сучасного мистецтва і директорів музеїв, концерти, літературні читання, проєкції фільмів. Влад Троїцький, Оксана Забужко, Дмитро Горбачов, Сергій Жадан, Андрій Курков, Тетяна Філевська, Олег Соснов, Олеся Островська-Люта та інші. Концерт Дах Дотерз, проєкція «Землі» Довженка під живий виступ Мар’яни Садовської, дискусія з французькими інтелектуалами штибу Крістіана Тобіра, Мішеля Ельчанінова, Сандрін Тренер довкола свободи слова і тодішнього ув’язнення Олега Сенцова й показ фільму «Процес» Аскольда Курова, фотовиставки, лекторій про Малевича та про стріт-арт в умовах війни на звільнених територіях для студентів Beaux Arts, феміністичні дискусії та багато інших подій. Коли слова «Україна» та «Київ» з’явилися у всіх головних національних медіа нарешті поза суто новинним контекстом. Телеефіри й радіоінтерв’ю, блоги й соцмережі — той час буквально вибухнув крутим українським контентом. Інструментарій, спитаєте ви? Потужна івент-агенція, професійна прес-команда, політична воля, прямі зв’язки з митцями і бажання працювати. Все. Такий івент робити раз на рік з дедалі більшим залученням масової культури — і вже крізь воду можна було б роздивитися бодай якийсь насип нашого острова.

Презентація Drag&Drop. Фото надане Іреною Карпою

Я відразу ж «вивалила» вам серйозну цифру бюджету, бо отримання будь-якого бюджету на культурну дипломатію було серйозною перемогою, за яку я завжди буду вдячна Олі Жук, що боролася «по той бік барикад» — із Міністерства на рівні всіх можливих парламентських комітетів і різнокаліберних клерків. Бо перший рік моєї каденції взагалі довелося працювати з нульовим бюджетом. Я десь досі бережу ту «службову записку» на ім’я Посла України Шамшура: «Просимо видати три пляшки горілки для проведення вернісажу виставки сучасних українських художників «Crimea — Lviv Enjoy». Ну бо власне горілка — це все, що було у запасниках посольства на забезпечення культурних подій. Все інше — рамки, підвісні системи, паспарту для робіт були або за мої власні кошти, або за кошти паризької галереї, з якою вдалося домовитися. Виставка, до речі, видалась на славу: повний аншлаг у богемному Маре, чимало куплених робіт Перфецького, Кравцова, Kinder Album. 

Важливим «каменем» стала окрема зала, присвячена Україні, в Музеї Армії, найбільшому військовому музеї Франції, відомому в народі як Dôme d’Invalides та могила Наполеона. Це був чистий випадок. Я супроводжувала двох українських директорок музеїв на зустріч із французькими музейними консерваторами (чудова ініціатива Французького Інституту для обміну досвідом). Взнавши від кураторки Карін Ляшевр, що готується виставка «A l’Est: la guerre sans fin, 1918-1923” про Східну Європу у Першій Світовій Війні, я просто в лоба спитала: «А Україна ж буде?» І тут дирекція музею зробила круглі очі: про Україну-то якось і забули… Так от добре, що вчасно згадали. І неймовірно якісно все зробили: на звичному собі рівні світового музею. 

До речі, потрапити в національний музей, та ще й в Парижі, карколомно важко. Для прикладу: Джесіка Кастекс, кураторка музею Задкіна й Модерного Мистецтва, навіть будучи доброю подругою французької архітекторки Надін Кобилко, що вболіває за Україну, так і не знайшла часу приїхати до Києва на 2 дні оглянути музейні фонди. Це при тому, що наша сторона брала на себе всі витрати… А по-іншому виставку тут і не продаш: все базується або на інтересі французького куратора до конкретних митців, або це «кохання з першого погляду» і випадок, або ви — російський олігарх, що дарує музею Помпіду величезну колекцію радянського арту просто так…

Щорічним «каменем» був Paris Fashion Week і шоу-руми українських дизайнерів в культурному центрі. А також логістика, супровід  та інші малопомітні речі, коли йдеться про фронтальний бік фешна. В принципі, чимало українських фешн-зірок і так вже продаються в знакових місцях Парижа та Нью Йорка, в сукні від Фролова одягається Бійонсе, не кажучи вже про Японію й південну Корею, що сходить з розуму від робіт Белінського. Але так чи інакше, підтримка кріейторам потрібна, особливо молодим і не надто розкрученим, для кого поїздка в Париж на найголовніший професійний івент року — неймовірно складна і затратна подія. Найменше, що може зробити держава — це відкрити їм двері вже наявного в Парижі українського простору для показів, репетицій та шоу-румів. (Із коротких анекдотів, від яких не ясно, сміятися чи плакати, було раптове вимкнення струму під час фешн-перформансу… комендантом посольства. Мовляв, голосна музика заважає йому дивитися телевізор і відпочивати. (Квартири комендантів чиїмось геніальним рішенням було перенесено в культурний центр, що раніше був домом Алена Делона… Так само, як голосна музика, заважало котромусь із пра-комендантів оригінальне джакузі Делона: дуже ймовірно, арт-об’єкт, як і камін на другому поверсі, який на щастя, вижив. А от джакузі розбили, бо, за легендою, не поміщався бойлер. Зазвичай вдень у центрі не бувало подій, тож коменданти після праведних сидінь на вахті відсипалися, поки не прийшла на посаду зла демониця Карпа з її фешн-івентами в 15:00). На події була публіка і журналісти, нахабна витівка коменданта не залишилась непоміченою, і сталося безпрецедентне: його звільнили й відправили в Україну. А мені ще довго дорогі колеги шепотіли вслід, що «поламала людині життя»… Дизайнерів, доречі, посольська верхівка не любила особливо. То їм ввижалося, що вчиняються антидержавні дії (модель ходила на відео з державним прапором перед дверима посольства), то взагалі, що «вони всі, мабуть, наркомани». Стукали послові традиційні еманації гебешників — дружини дрібних співробітників і завгосп. Останній, за словами дизайнерів, для правдоподібності ще й докидав порожніх пляшок за дивани культурного центру: менше активності проклятої культурної секретарки (мене) та її підопічних — менше йому роботи.

Маша Рева. Фото надане Іреною Карпою

Файн-крафт бієнале Revelations був першим івентом у Ґранд Пале (вочевидь, найпрестижніший виставковий простір у Франції), де Україна була представлена окремим стендом. Вироби високого дизайну —  доволі перспективний напрямок українського експорту, як на мене. Доказано багаторазовим успіхом української команди дизайнерів на виставках Paris Design Week. Роботи наших предметних дизайнерів часто потрапляли в добірку найцікавіших (відзнака red dot). Оксана Левченя, Інна Педан, Дарья Альошкіна, Гордій Старух, Валерій Кузнецов, Крістіна Гайдамака, Юрій Ринтовт, Катерина Соколова та багато інших учасників як згаданих подій, так і масштабної Maison et Objet, викликали захват як посполитих глядачів, так і професійної й загальної французької преси. Я щаслива була працювати з динамічними кураторками Білецькою й Шевченко: люди, що стоять за прозаїчними лаштунками організації, часто і є тими, хто рухає культуру вперед. Ну, і хто би з нас не пишався, відкриваючи цілий український розворот журналу Madame Figaro?..

Annecy International Festival. Найбільший у Європі фестиваль анімації та креативних технологій. Кодове слово в міністерстві — «Мультики». А там і розробки, і сценарії, і комікси, є де розвернутися і є що Україні показати. Бюджет отримали ми з мультиплікаторами в останні дні перед фестом, піднявши на вуха всі сили добра і зла в українському політикумі. 

Чудові персонажі, прекрасні ідеї, я ходжу зі щасливою усмішкою на відкритті українського стенду, не вірячи, що все в нас вийшло. І тут один приємний сивочолий мультиплікатор, чиї мультики я дивилася в дитинстві,  у відповідь на моє «дуже приємно», каже: «О, привезли ще одну чиновницю. Ліпше би ще двох мультиплікаторів на її місце привезли!» Я ввічливо зітхаю і згадую старий анекдот про працівників пошти, діда-мороза й «украдену шапочку». Що ж, принаймні, тепер я точно знаю, як воно — бути по інший бік у шкурі того самого чиновника (спойлер: не дуже приємно).

Ну і звісно ж, мій улюблений «камінь», бо кому що, а курці просо — Паризький Книжковий Салон. Це не просто найбільший книжковий фестиваль Франції, орієнтований на читача. Для нас це був майданчик мульти-культурної презентації. Від власне літератури й перекладу до дизайну й кулінарії: бо український стенд завдяки оригінальному архітекторському задуму Надін Кобилко та гігантським витинанкам Дарії Альошкіної було видно здалеку. Програма, укладена відомою культуртрегеркою Іриною Дмитришин, тримала інтерес публіки на кожній події — стенд був весь час людний, на відміну від переважної більшості сусідніх. Ну і на самому відкритті нам вдалося зробити цілий кулінарний перформанс з дегустацією української кухні різних регіонів — від Криму до Карпат. Той перший Салон запам’ятався ще й аферою у стилі ґонзо-дипломатії: коли продершись через натовп і ввівши в оману секюріті, мені вдалося вручити книжку оповідань Сенцова президенту Макрону. (На моє щастя, у його делегації йшла тодішня міністерка культури, що була нашою гостею на Week End à l’Est: вона й запевнила, що я не терористка, а культурна (хоч і відчайдушна) дипломатка. 

Ірена Карпа та Емманюель Макрон. Фото надане Іреною Карпою

Наступного року до організації Салону вже серйозно включився тоді новостворений Інститут Книги: масштаби зросли, дихалося легше, Україна була в складі почесних гостей у Квадраті Європи. Наші пабліки відбувалися не лише на стенді, але й на основних сценах. 

Фестиваль молодої соціальної фотографії Circulations, техно-вечірка BENTEGA з андерграундними перформансами в клубі Девіда Лінча, Опера«Йов», окремі фотовиставки, українські перформери на тижні закордонних культур, фестивалі електронної музики, презентації книг та поетичні читання, юридичні семінари для закордонних українців, виставки живопису і графіки, паблік-токи та дискусійні семінари…  Усіх цих «каменів» не полічити. Так само як не полічити меценатів, кураторів, митців, закордонних партнерів окремих притомних політиків, окремих співробітників Міністерства і колег, кому би я хотіла подякувати за те, що допомагали make it happen. 

Це надзвичайно важко — розвернути неповоротку машину родом із Радянського Союзу так, щоби вона рухалася в новий бік. Система налаштована на бюрократичні відписки, звіти, акти, зайняття посади культурних радників і радниць людьми, які, скажімо, ще вчора працювали в юридичному чи економічному департаменті МЗС, і яким за великим рахунком байдуже, чим займатися, аби лише бути закордоном і «йшов стаж».

Важко, але можна. Бажано, звісно, інституційно (і за роки попередньої влади одним із найважливіших кроків культурного поступу стало створення Українського інституту, Інституту Книги, Культурного Фонду). Але можна і варто пробувати й one by one. Ідеально — коли є політична воля на вищих щаблях ієрархії. Важко, але реально — коли є особиста воля твоя. Тоді дивним чином працює ланцюгова реакція: знаходяться цілком притомні інтелігентні й не ліниві люди на всіх щаблях як виконавчої, так і законодавчої влади. Не кажучи вже про лояльних бухгалтерів чи юристів міністерства й посольств, без яких «кіна не буде».

Бо ж бюрократи нічого так не люблять, як перевіряти і пере-провіряти речі, в яких нічогісінько не петрають. Архітектурні розробки, виставки сучасного мистецтва (чи не запхали ви туди чогось непристойного?.. А чого ваш художник нормальні пейзажі не намалював, як всі?!), теми для літературних дискусій. Я не можу порахувати разів, коли мені доводилося слугувати адвокатом конкретних авторів, їхніх творів чи концепцій. Моя пам’ять радо витісняє ці травматичні контексти метання бісеру перед… некомпетентними посадовцями. Але майже завжди мені вдавалося: підписати той клятий папірець, узгодити бюджет, пришвидшити виплати, виправити акти і таблиці та ще сотні абсолютно марудних і геть не мистецьких дій, які завжди залишаються за кадром. Я рада, що цей досвід був у моєму житті — я стала, як не дивно, краще розуміти бюрократичну Кафкіану і знаю, що в її лабетах часто ховаються справжні живі люди, які радо допоможуть тому, хто вірить у свою справу. Я рада, що вийшло накидати того всього каміння, про яке я писала. І я рада, що ця сторінка мого життя закінчилася — принаймні, на офіційному рівні, бо кожен із нас, закордонних українців, де-факто є культурним дипломатом. Але тепер я можу ще й безпосередньо витрачати свій час на творчість, а значить, на збагачення цієї самої української культури, про яку так вболіваю. І ті, хто будуть офіційними дипломатами після мене — ех, хотілося б вірити — скористаються тим, що встигла зробити на посольській роботі я.

Олег Сенцов. Фото надане Іреною Карпою

Будь ласка, не думайте, що я тут страшно узагальнюю. Це просто мій внутрішній досвід роботи в дипструктурі в певний час із конкретними людьми в ієрархії. Я знаю чимало винятків і прикладів просунутості й людяності керівників дипустанов: посольства у Відні й Брюсселі, консульства у Ґданську й Барселоні  та багато інших роблять дуже потрібні речі. Кажу це і як мисткиня-учасниця їхніх подій, і просто як громадянка України, що сплачує податки. Людський фактор і рівень культури кожного окремого дипломата ніхто не відміняв. Особисто я дуже вірю в нового міністра МЗС та в Український Інститут, що в рамках цього ж міністерства працює на підсилення soft power — культурної дипломатії. 

Звісно ж, бюрократія розтягуватиме будь-яке задоволення і може перетворити найкращі наміри у гарбуз, але нововведення, які Український інститут запроваджує у налагодженні міжкультурних зв’язків, вже тепер задають стандарт культурної дипломатії для всіх закордонних представництв. Знов нагадаю, що в Україні на культурну дипломатію виділяються мізерні гроші, навіть порівняно з невеликими країнами штибу Литви. І однозначно потрібні нові кроки на законодавчому рівні, які дозволять ефективно використовувати хоча б ті кошти, що є. Я знаю по собі, як це боляче — продиратися через бюрократичний колючий дріт совкового зразку. Прибрати його зі шляху нових культурних інституцій — і ми зможемо робити краще й більше.

P. S.: Гм. Здається, новий посол у Франції знайшов спосіб переселити комендантів із колишнього дому Алена Делона у звичайні квартири. Хто зна, може років і не через сто у звільнених піддашшях вдасться влаштувати мистецькі резиденції, про які я свого часу мріяла…

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: