«До крові обійняв шию він мою, я іще жива, але вже в раю», — можливо, що ці рядки з нової пісні гурту Курган і Агрегат «Талісман» не писались як натяк на фізичне насилля. Однак, у сьогоднішньому світі ця інтерпретація продирається поміж інших слів. Відео до цієї пісні побудовано навколо талісману (кулону), який належить Даші Астаф’євій, і який почергово знаходять учасники гурту. Символічно Астаф’єва одягнена у одяг, стилізований під 1970-ті роки. Символізм полягає у тому, що саме у той час розгорталась активна боротьба за рівні права, яка триває до сьогодні. Фраза «до сьогодні» не є випадковою — гостра дискусія щодо прав темношкірого населення, дискусія навколо сурогатного материнства/батьківства, абортів, тема насилля у родині, питання можливості жінкам будувати кар’єру в армії. Півстоліття минуло, але теми пов’язані з необхідністю рівних прав у кожній країні виступають своїм наріжним каменем. 

Українській контекст перепрошила історія про Анастасію Лугову, яку жорстоко побили з метою згвалтування у потязі Маріуполь-Київ. «В купе я була з сином. Прокинулася від ударів по голові. Невідомий пробрався до нашого купе, одягнений був дише в труси, заблокував двері і почав бити. Притиснув до ліжка. Тримав за горло і бив багато разів. Я кричала…», — пише вона. Ніхто з сусідів по вагону, у тому числі провідниця не відреагували на цей злочин. Провідниця іншого вагону захистила жінку. 

Здавалось, що у світі пост #Metoo та #Янебоюсьсказати говорити про насилля стали більш відкрито. Однак, і досі наприклад насилля у родині чи сексуальне насилля стереотипно вважається справою закритих дверей, «самі розберуться».

Чому цей текст знаходиться у виданні про культуру? Тому що насилля є частиною нашої культури, яку ми щораз відтворюємо, часто навіть не помічаючи це. Згадайте, твори Тараса Шевченка, де типовою є історію про згвалтування. Або ж тексти Івана Нечуя-Левицького з його побутовим насиллям. Я вже не кажу Василя Стефаника, чиї прозові твори не можна читати без сліз. Вся українська література побудована на шрамах і це не тільки поетична метафора. Тут доцільно згадати дослідницький текст Соломії Павличко «Насильство як метафора», у якому вона наголошує що це насильство часто не має за собою причин, особливо такі дії здійснені щодо жінок. У її тексті — величезний огляд української літератури зі знятими окулярами. Авторка пише про різні аспекти вчинків героїв — соціальні і політичні, про «чоловічий погляд» та нав’язану суспільством нормативність, порушення якої викликає інші форми тиску та насилля. У кіно, наприклад, такий відхід від «норми» часто зображують у вигляді сцен шаленства або гарячки (дивіться, наприклад, фільм Георгія Тасіна «Ордер на арешт», 1927), мовляв, це не суспільство хворе, а лише одна конкретна особа.

Усе те, за що ви її так любили та ненавиди в літературі є слідством історій про насильство та репрезентації цього насильства. Шкільна програма не побудована на тому, аби розповідати про літературу крізь час з позиції часу нового. У школі ми сприймаємо ці тексти, як щось що сталось колись. Навдяд ці тексти обговорюються у школі саме з позиції критики насильства, скоріше за все цей аспект лишається непроговореним. Але насправді, це «щось» стається щодня. Прикладом є історія Анастасії Лугової, але й не тільки.  

Ще 2011 року Україна підписала конвенцію Ради Європи по боротьбі з насильством проти жінок, однак так і не ратифікувала. Навесні 2020 на сайті Президента України з’явилась петиція «Закликаємо ратифікувати Стамбульську конвенцію (Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами)», яка закликала до її ретифікації. У середині травня вона набрала набрала необхідні голоси, її підписало більше 25 тисяч осіб. У своїй відповіді на це президент Зеленський пообіцяв, що висуне законопроект на розгяд у Парламент, однак поки документ все ще залишається не ратифікованим. А поки Україна чекає на ратифікацію Польща заявила про вихід зі Стамбульської конвенції, що призвело до протестів проти цього рішення уряду. 

Не випадково свій текст я почала з символічної згадки про 1970-ті. У цей час варто поглянути хоча б тому, що це історія про солідарність. У часи гучних дебатів щодо поправки за рівні права існувало багато перепон на шляху до об’єднання — найбільшою була відсутність консенсусу. Рівні права рамували права темношкірого населення, права жінок, права на аборти і т.д. Серед більшості організацій були свої внутрішні дискусії та розбіжності. Але в цілому рух 1960-1970-х не міг обійтися без солідарності та загального розуміння цілі. 

50 років тому був опублікований есей Глорії Стайнем What It Would Be Like If Women Win, у якому вона розмірковує про майбутнє, у якому переможе ліберальна жінка. Зробивши републікацію у 2020-му з авторським коментарем для журналу Time, вона наголошує на актуальності тих дискусії, зауважуючи, що завжди є ризик втратити здобутки, навіть коли на твоєму боці більшість. У інтерв’ю 2016 року вона говорила, що в сучасному світі для жінок найбільшою проблемою є насильство, яке скорочує її час (тут важлива ще одна ремарка Стайнем — про роботу, яка у сьогоднішньому світі перетворилась на постійну «Коли люди дивляться на екрани більше, ніж один на одного, відбувається зворотне: робочий день ніколи не закінчується»). Йдеться про різні форми насильства — від сексуального до такого, яке пов’язане з медициною — операції на статевих органах, насильницькі пологи та ін. У 2020-му вона підсумовує, що боротьба з насиллям щодо жінок має стати міжнародним вектором політики США. «Найбільшим показником стабільності, багатства та безпеки у світі є статус жінок», — говорить Стайнем, коментуючи серіал «Жінка».

Здоров’я, про яке так часто пише Стайнем, — найважливіша цінність сучасного суспільства. Думаю, ця теза точно не викличе ні в кого заперечень. Але тут слід знов повторити думку американської журналістки, завжди є ризик втратити здобутки, навіть коли на твоєму боці більшість. 

Життя новини швидкоплинне. Часто вони помирають одразу після публікації. Деякі новини живуть добу, тиждень чи два. Я сподіваюсь, що дискусія навколо справи Анастасії Лугової не стане однією з таких, які впишуться у ці традиції і спричинить нову дискусію навколо необхідності захищати права жінок, і головне призведе до позитивних змін.