Постіндустріальна історія: про ДСК-3

exc-5ed54a7502fba55bd5f959a9

ДСК-3 — це постіндустріальна історія одного з типових містобудівних підприємств минулого століття, викладена мовою вуличного мистецтва

Засадничою ознакою публічного простору Ханна Арендт називає його відмінність від приватного. Вона протиставляє простір полісу, котрому притаманна свобода, домашньому господарству, де життя підкорене задоволенню спільних побутових потреб. У радянський час поняття публічного простору було дуже своєрідним та специфічним. Відповідно до ідеї «обобществления быта» мінімізувався приватний простір, немовби, на користь публічного. Проте публічний простір в радянський час не мав необхідних свобод, і скоріше був квазі-публічним, тобто таким, що виглядає, як публічний простір, і називається відповідно, однак не є ним. Директивне нав’язування спільного в рамках комуністичної ідеології призвело до того, що спільне стало ототожнюватися з «нічиїм» і «чужим». Кордони між приватним і публічним стали примарними, наявними лишилися тільки фізичні межі приватних помешкань.

Фото надане Євгенією Моляр

Фото надане Євгенією Моляр

Фото надане Євгенією Моляр

Фото надане Євгенією Моляр

У середині ХХ століття ці кордони — стіни приватних просторів зазнали кардинальних змін. Стрімка урбанізація спонукала до створення нових містобудівних та архітектурних канонів. До середини ХХ століття житлове будівництво велося з урахуванням культурних особливостей регіону та нашаруванням архітектурного досвіду різних епох, а поява панельного будівництва ознаменувала, так званий, інтернаціональний стиль. Архітектура набула уніфікованого вигляду, будівництво стало швидким та дешевим. А боротьба з архітектурними надлишками («Об устранении излишеств в проектировании и строительстве» — Постановление № 1871 ЦК КПСС и СМ СССР от 4 ноября 1955) призвела до максимального спрощення форм.

У другій половині ХХ століття на всій території СРСР почали з’являтися ДСК — «домостроительные комбинаты» — підприємства, котрі виготовляли компоненти панельних будинків. У травні 1965 року в Кременчуці було засновано ДСК-3 з метою будівництва багатоквартирних житлових будинків, гаражних комплексів та виготовлення виробів із бетону для використання у будівництві. Свого часу Кременчуцький ДСК-3 вважався одним з кращих в Україні. Його будівельниками був створений сучасний вигляд міста: 3,108 млн. кв.м. житла за більш ніж 40 років роботи (1,814 млн кв.м. — в Кременчуці, 292 тис.м.кв. — в Полтаві, 386 тис.м.кв. — в Горішніх Плавнях, 200 тис.м.кв. — в різних районах Полтавщини. 400 тис.м.кв. — в будинках серії 94-БАМ — в Тюменскій області).

У травні 2011 року ДСК-3 був визнаний банкрутом, і розпочалася процедура ліквідації.

ДСК, 2018. Фото: Наталка Дяченко

ДСК, 2018. Фото: Наталка Дяченко

В інтер’єрі ДСК. Фото надане Євгенією Моляр

В інтер’єрі ДСК. Фото надане Євгенією Моляр

Відтоді, як ДСК-3 перестав функціонувати, він став творчим осередком трьох місцевих художників: CXCVIII, O.K. та EAS — колись графіті-райтери, сьогодні — сповідують власну унікальну живописну естетику. Досліджуючи публічний простір та мистецтво в ньому вони обрали своєю основною локацією ДСК-3 — місце, де створювалися матеріальні оболонки приватного простору. На величезній території ДСК-3, котра перетворилася на руїни та заросла бур’янами залишилися серійні панелі — предмети з яких конструювався публічний простір радянських міст. Саме вони стали об’єктами переосмислення для художників. 

Likeness Of Delusion  by O.K., 2016

Likeness Of Delusion by O.K., 2016

Long Delay Echo  by O.K., 2019

Long Delay Echo by O.K., 2019

CXCVIII, 2016

CXCVIII, 2016

CXCVIII, 2017

CXCVIII, 2017

EAS, 2020

EAS, 2020

EAS&CXCVIII, 2020

EAS&CXCVIII, 2020

В 2016 році CXCVIII, O.K. та EAS випадково потрапили на домобудівельний комбінат, у пошуках нового «споту» для графіті. Тоді ще підприємство здавалося живим, немов співробітники щойно покинули його, закінчивши робочу зміну. Елементи майбутніх багатоквартирних будинків рівними рядами стояли поблизу цехів, в адміністративному відділі на столах — стоси паперів та пластикові дискові телефони. З року в рік підприємство поступово занепадало, залізобетонні конструкції подрібнювалися важкою технікою для вилучення звідти металу на продаж. Заручившись підтримкою місцевих охоронців художники перетворили величезну промзону на власний мистецький простір.

CXCVIII і O.K. майже не відомі у мистецькій спільноті, рідко вони з’являються і серед графіті райтерів. Проте ті, кому пощастило ознайомитися з доробком художників, відгукуються більш ніж схвально.

EAS, CXCVIII, O.K.,  K-Town All Stars , 2020

EAS, CXCVIII, O.K., K-Town All Stars, 2020

CXCVIII & O.K.

CXCVIII & O.K.

Станіслав Туріна, художник

Вони стали воістину стрибком по відношенню до так називаємого «українського мрак стайлу». Так і хочеться назвати їх новими аборигенами. Їх унікальні роботи, майже позбавлені позірної експресії, з одного боку продовжують традицію «внутрішнього стилю», інтроверсійності, з іншого — привносять до нього те,  чого там не було раніше — часу. Роботи, створювані по 24 години і більше, стають певними картами, маршрутами думки та образу. Кінцевий результат тут, як на мене, — лише один із варіантів можливого випадку, а палімпсест — просто спосіб творення.  Медитативність і транслятивність, часами автоматичний, але не машинальний рух письма в поєднанні з процесом творенням під інтерв’ю Іллі Киви і препаратами — це подія. А роботи — це не  мереживо, а решето. Крупне решето космосу з Кременчука. Крупно-кременчуцьке решето космосу в дії, наприклад. Ну і стиль, да.

Дана Брєжнєва, кураторка

ДСК-3 надважлива, недооцінена точка на культурній мапі України. В цьому місці відбувається тотальна криза раціонального сприйняття реальності — ти знаходишся на руїнах цивілізації один на один з унікальними живописними творами, які як в квестах потрібно збирати щоб знайти шлях на інший рівень, але від тебе приховано, що виходу не існує. Тут масштабується, як на плюс так і на мінус, місце людини в звичному нам контексті та нівелюється, як у вакуумі, його сенс. 

Вражає стилістика виконання робіт та їх деталізація, і техніка виконання — художники використовують не тільки сучасні аерозолі, а і раритетні колекційні, проводячи археологічну роботу з пошуку, інколи роками збираючи гроші на одну стіну.

Наталка Дяченко, фотографка

Хто пам’ятає кадри з ігрової музичної комедії 1962 р. Герберта Раппапорта «Черьомушки», той неодмінно облюбує постапокаліптичні величні пейзажі зараз уже закинутого ДСК-3. Законсервована територія має всі дані, щоб перетворитися в гігантський урбаністичний музей, якого ми не маємо, і який доводиться втрачати через безжалісне руйнування, а не проводити там екскурсії, досліджувати, архівувати. CXCVIII та  O.K., ніби герої комп’ютерної гри, які не добираючи віртуальних балів, програють і їх мистецтво розчиняється і зникає під зловіщий сміх антигероя, яким зараз може бути будь-хто — не зацікавлені у збереженні культурної спадщини своєї країни нові власники, культурні дослідни(ці)ки та інституції, любителі відмовки «не на часі».

CXCVIII та O.K. на ДСК. Фото авторів

CXCVIII та O.K. на ДСК. Фото авторів

Самі ж художники із  притаманним їм гумором та іронією розмірковують про свою творчість:

О.К.

Рисую граффити с 2007 года. Никогда особо не интересовался им, пока не увидел, как красят калитку спреем на кладбище и тоже купил. Был поражен данным методом нанесения краски. Писал: секс, хуй, ххх… сначала. Про культуру ничего не слышал из-за жизни в отдаленном районе города, где проявлений граффити как таковых не было и отсутствия у меня интернета, практически, до совершеннолетия. Катализатором в развитии наносимых на стены изображений стал компьютерный  диск, который в купе с «гуляющими» по району музыкальными и кино дисками, который, содержал в себе около нескольких сотен фотографий граффити со всего мира, а затем и одноклассник, который уже тегал, находясь под впечатлением от тематических видеоигр. Всегда пытался эксперементировать с кусками.

In Pool Century  by O.K., 2018

In Pool Century by O.K., 2018

Eden Cola  by O.K., 2019

Eden Cola by O.K., 2019

CXCVIII

Граффити начал рисовать около 2005 года. Начинал со стикеров, трафаретов. Я разное рисовал, пробовал, мучался. Мне граффити не заходило до 2011 пока я полностью не изменил к нему подход и начал рисовать абстрактные рисунки фристайлом по началу имитируя то что называют в граффити «дикий стиль». Я тогда еще сомневался в этой идее но потом запустился конвейер. Я нарисовал за это время несколько сотен рисунков. Со временем стиль развивался и становился сложнее затем в моих работах появились «кереки». Керек (обличчя — прим. авт.) своего рода оберег или тотем часто с маркировкой на лбу.

У меня отношение к граффити теплое, хоть я не самый яркий его представитель, и вообще многие меня к нему не относят. Но это моя школа.

Мои рисунки были почти на каждой заброшке города. Весь пригород Кременчуга в моих «кусках». Даже как-то раз на заброшке встретил пацанов малых и они сказали что специально лазят ищут мои рисунки. Мои работы не публичные, я в закрытых локациях рисую где никто их не увидит. Навязывать что-то кому-то в городской среде, как многие это делают, нет желания. Мне вообще не интересен уличный зритель…  крутой спот, фотоаппарат и все.

Сейчас у меня период в творчестве когда я ностальгирую за детством и эстетикой 90-х  и нулевых, поэтому у меня много дурацких детских элементов в работе. Я пытаюсь показать граффити так, как видел его сам будучи ребенком: ничего не понятно и много абстрактных образов. Я пытаюсь рисовать так чтобы это была не просто абстрактная композиция, а чтобы она вызывала у людей разного рода ассоциации благодаря  цветам и формам. 

CXCVIII, 2016

CXCVIII, 2016

CXCVIII, 2019

CXCVIII, 2019

Я побувала на ДСК-3 два роки тому і була вражена — це грандіозна руїна (територія підприємства близько 8 гектарів) всипана подрібненими шматками бетону. Це ті, з яких вже вийняли цінний метал. Де-не-де — вцілілі плити — котрі колись мали стати стінами малогабаритних квартир, або цілі блоки для кухні чи санвузла. А поміж ними — яскраві «куски» CXCVIII, O.K. та EAS — дрібні кольорові патерни, що покривають всю площину бетонної плити, немовби ошатні килими на стіні непобудованої оселі. 

За словами Вальтера Беньяміна для того, щоб представити минуле це не значить відтворити його в точності, бо повне відтворення — це контроль пам’яті. CXCVIII і O.K. викладають історію ДСК-3 мовою вуличного мистецтва. Крім продукції комбінату вони використовували різноманітні предмети знайдені на території: плакати, стенди, фрагменти меблів тощо. Там же їм трапився архів фотографій підприємства: типові постановочні кадри із щасливими усміхненими робітниками та робітницями. Все це художники символічно вилучили з середовища промислового виробництва і перемістили в мистецьке. 

CXCVIII & O.K.,  The Drop Dead Odyssey , 2019

CXCVIII & O.K., The Drop Dead Odyssey, 2019

ДСК-3 — це візуальний літопис одного радянського підприємства що уособлює в собі масштабну містобудівну видозміну усього пострадянського простору, на виробничих руїнах якого зародилося мистецтво.

У 2018 році на територію ДСК-3 внадилися пошуковці металобрухту, поступово розбиваючи на друзки твори мистецтва створені на залізобетонних панелях задля отримання вторсировини. Наразі із майже сотні «кусків» CXCVIII,  O.K. та EAS майже всі знищені. Вціліла «Зелена Стіна», яку художники дуже хотіли зберегти, проте вивезти з території так і не змогли. Я вважаю, що її варто було б встановити у середмісті Кременчуга, поруч із краєзнавчим музеєм, наприклад.

O.K. та CXCVIII,  Green Wall (Зелена стіна) , 2017

O.K. та CXCVIII, Green Wall (Зелена стіна), 2017

Нещодавно O.K. створив фільм «The Epoch Death» у якому зібрані відеоматеріали з  ДСК-3 2016 — 2020 років. Це 40-хвилинне меланхолійне блукання поміж руїн, немов тихе прощання з місцем, котре поступово зникає. Наприкінці фільму є епізод, де будівельна техніка розбиває розмальовану художниками панель. «Поведінка» трактора мені нагадала робота з проекту «Can’t Help Myself» китайських художників Sun Yuan and Peng Yu на Венеційській бієнале минулого року. «Can’t Help Myself» піднімає питання про конкуренцію між людиною та штучним інтелектом, про відстоювання власних кордонів та про можливості їх розширення. Робот розгублено згрібає кров (рідину схожу на кров), що розтікається навколо, і час від часу безпорадно смикається. Таким же спантеличеним здається трактор з ДСК у фільмі «The Epoch Death», що у своїй рутині несподівано опиняється на межі мистецтва і немистецтва. Він немов набуває свідомості, вагається, намагаючись зрозуміти із чим він зіткнувся. І зрештою, спочатку несміливо, та все ж руйнує це «щось»: кольорову залізобетонну панель — серійний виріб містобудівного комбінату — нездійснену межу приватного та публічного — художній твір. 

Більше матеріалів