17 листопада Львівська національна галерея мистецтв імені Б. Г. Возницького в партнерстві з Bereznitsky Art Foundation презентували новий проєкт «Enfant Terrible» київського художника Юрія Сивирина.
Юрій Сивирин — талановитий художник із впізнаваним почерком, особливою ідеологією і концепцією. Його твори є прикладом протидії фрагментарного мислення, що віддзеркалює заміну живої реальності на цифрову. Свій голос він проявляє через живопис. Протагоністами його творів стають виокремлені з безлічі контекстів герої і сюжети.
Образи-мутанти, образи-гібриди Юрія Сивирина природним чином присвячуються одній темі — мутаціям сучасної свідомості. Який світ, така і свідомість — гібридна. Тут все тече, все змінюється з надзвичайною швидкістю, все зростається з усім: старі ікони стилю, нові ікони стилю і те, що до статусу «ікони» поки не доросло, але вже наче претендує на це…
Варіації на тему пап та інфант Веласкеса не випадкові. Веласкес — бог живопису, і Сивирин ставиться до нього з явним пієтетом, намагається вибудувати лінію спадкоємності, дивну, але… З пієтетом enfant terrible, нестерпної дитини, яка із задоволенням руйнує те, що було створено художниками, які серйозно трактували завдання живопису. Він не тужить за «золотим віком живопису», але дивиться в його невизначене майбутнє з великим оптимізмом. Доросла дитина зі своєю сильною і негативною харизмою «бавиться в Лего», деконструює — розбирає і збирає образи заново. Вперше подібним жестом прославився Дюшан, домалювавши вуса Джоконді…
Веласкес був потрібен як максимально високо виставлена планка, яку не страшно опустити на той рівень, який сьогодні заведено називати «брендом». Не було в історії мистецтва художника, який настільки ж віртуозно відтворив би чарівливу ілюзію реальності. І в матеріальному, і в психологічному аспекті. Його пензлю було підвладне все — золото волосся, ніжність шкіри, лагідність шовку, м’які покрови світла і повітря. Приречена втома від важкого тягаря влади в очах спадкоємиці іспанського трону… Побачивши свій портрет, жадібний і підозріливий папа Інокентій Х вигукнув: «Занадто правдиво!», чим сьогодні нікого не здивуєш. Ілюзія реальності — надзавдання старого живопису, сучасне ж мистецтво вважає за краще грати в ілюзію ілюзії. Ефектне нагромадження симулякрів, розбирання / збирання смислів, нескінченна гра в бісер… Папа Інокентій для еnfant terrible вже не просто папа, а, цитуючи рекламний прикол, «папа всіх пап», те, у що він перетворився сьогодні — живописне суперего. А багатоголові клони інфанти Маргарити — символи шизофренічного роздвоєння сучасного суб’єкта. Доступна йому реальність — це вже не видимий світ, але власний мозок.
«Живи у своїй голові», — проголосив колись Гаральд Зееман. І це єдиний можливий варіант виживання сучасного художника, але завдання не з легких, бо там, у голові, панує повний хаос. Розібратися в собі, у своєму сприйманні, яке «штормить» від безперервної інтенсивності інформаційного потоку, складно… Та й з пріоритетністю вічних і швидкоплинних цінностей розібратися непросто. Що важливіше — сукня Balenciaga з останньої колекції «Осінь 2020» чи власне інфанта Маргарита, яка в неї зодягнена? Питання ідентичне з шекспірівським «бути чи не бути» — риторичне. І те, й інше однаково прекрасне. Або страшне — залежить від вашої суто суб’єктивної точки зору…
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: