Образи-мутанти, образи-гібриди Юрія Сивирина природним чином присвячуються одній темі — мутаціям сучасної свідомості. Який світ, така і свідомість — гібридна. Тут все тече, все змінюється з надзвичайною швидкістю, все зростається з усім: старі ікони стилю, нові ікони стилю і те, що до статусу «ікони» поки не доросло, але вже наче претендує на це…

Варіації на тему пап та інфант Веласкеса не випадкові. Веласкес — бог живопису, і Сивирин ставиться до нього з явним пієтетом, намагається вибудувати лінію спадкоємності, дивну, але… З пієтетом enfant terrible, нестерпної дитини, яка із задоволенням руйнує те, що було створено художниками, які серйозно трактували завдання живопису. Він не тужить за «золотим віком живопису», але дивиться в його невизначене майбутнє з великим оптимізмом. Доросла дитина зі своєю сильною і негативною харизмою «бавиться в Лего», деконструює — розбирає і збирає образи заново. Вперше подібним жестом прославився Дюшан, домалювавши вуса Джоконді…

Веласкес був потрібен як максимально високо виставлена ​​планка, яку не страшно опустити на той рівень, який сьогодні заведено називати «брендом». Не було в історії мистецтва художника, який настільки ж віртуозно відтворив би чарівливу ілюзію реальності. І в матеріальному, і в психологічному аспекті. Його пензлю було підвладне все — золото волосся, ніжність шкіри, лагідність шовку, м’які покрови світла і повітря. Приречена втома від важкого тягаря влади в очах спадкоємиці іспанського трону… Побачивши свій портрет, жадібний і підозріливий папа Інокентій Х вигукнув: «Занадто правдиво!», чим сьогодні нікого не здивуєш. Ілюзія реальності — надзавдання старого живопису, сучасне ж мистецтво вважає за краще грати в ілюзію ілюзії. Ефектне нагромадження симулякрів, розбирання / збирання смислів, нескінченна гра в бісер… Папа Інокентій для еnfant terrible вже не просто папа, а, цитуючи рекламний прикол, «папа всіх пап», те, у що він перетворився сьогодні — живописне суперего. А багатоголові клони інфанти Маргарити — символи шизофренічного роздвоєння сучасного суб’єкта. Доступна йому реальність — це вже не видимий світ, але власний мозок.

«Живи у своїй голові», — проголосив колись Гаральд Зееман. І це єдиний можливий варіант виживання сучасного художника, але завдання не з легких, бо там, у голові, панує повний хаос. Розібратися в собі, у своєму сприйманні, яке «штормить» від безперервної інтенсивності інформаційного потоку, складно… Та й з пріоритетністю вічних і швидкоплинних цінностей розібратися непросто. Що важливіше — сукня Balenciaga з останньої колекції «Осінь 2020» чи власне інфанта Маргарита, яка в неї зодягнена? Питання ідентичне з шекспірівським «бути чи не бути» — риторичне. І те, й інше однаково прекрасне. Або страшне — залежить від вашої суто суб’єктивної точки зору…