Особистість між окупацією і свободою: естонський досвід

exc-5e9a2ec439f0f40fc82084dd

Запис у щоденнику: «Я особисто вже не сподіваюся побачити, як імперія розпадеться, але мій свекор так. Ще з семидесятих він не купує проїзні квитки на повний сезон, лише тільки на місяць. Він каже — якщо я куплю сезонний квиток і Радянський Зв’язок розвалиться, хто поверне мені гроші за невикористані місяці?» 

З аудіогіду естонського Музею Окупацій і Свободи

У часи обмежень, пов’язаних з пандемією, все більше музеїв, галерей і інших культурних інституцій роблять он-лайн тури, щоб уможливити відвідини виставкового простору просто з дому. Vabamu, Музей Окупацій і Свободи, що у Таллінні, на разі такої опції не має, тож вважайте цей текст чимось на кшталт текстової екскурсії.

Отож, як говорити про історію своєї країни, особливо якщо вона не була ані простою, ані надто щасливою? Як розповідати про досвід війни і окупації, але не перетворювати цю оповідь у культ власної жертовності і страждання? Ці та інші «як» завжди крутяться у голові під час відвідування інституцій, пов’язаних зі «складним минулим».  Нова постійна експозиція Vabamu, відкрита до сторіччя набуття Естонією незалежності, створює інклюзивну нарацію, де є місце різним досвідам і емоціям. Тут немає героїзації, але є багатоголосся маленьких історій. 

Музей Окупацій і Свободи — це типовий наративний музей, в якому оповідь побудована не так хронологічно, як тематично. Експозиція широко використовує сучасні технології, але робить це в досить делікатний і обережний спосіб. Але якщо в більшості музеїв аудіогід є опціональним додатком для бажаючих дізнатися більше, в Vabamu він є необхідним посередником між відвідувачем і експозицією: абсолютно вся інформація знаходиться у пристрої, що його гості отримують разом із квитком. Гід підлаштовується під темп відвідувача, і при переході до нового залу автоматично вмикається новий підрозділ. Тут також доведеться багато читати — артефакти у виставкових вітринах не мають опису, лише номери. Щоб дізнатися про об’єкт що-небудь, треба знайти його номер і зображення на екрані гіда, і прочитати опис. 

Вид експозиції. Фото Vabamu

Вид експозиції. Фото Vabamu

Експозиція, яка починається на підземному поверсі, зустрічає гостей темрявою і чотирма великими, у рост дорослої людини, екранами. На кожному з них ми бачимо особу старечого віку, що сидить у кріслі і спокійно дивиться просто перед собою. Коли ми заходимо, на екрані з’являється наратор, який по черзі переходить з екрану на екран, і, стоячи за спиною в кожного з героїв, розповідає нам її (чи його) історію, яку ми чуємо в навушниках аудіогіду. Ми дізнаємося, що перед нами сторічні люди, однолітки незалежної Естонії. Кожна з цих доль є однією з численних можливостей, які могли очікувати на звичайну людину під час буремного двадцятого сторіччя: Магда отримала дев’ять років таборів у Сибіру за допомогу Лісовим братам(1); Ісідор — один з небагатьох естонських євреїв, які вижили під час Голокосту; Лінда дивом уникла політичного арешту і виїхала в Канаду, де й залишилася; Лідія все своє довге життя прожила на невеличкому острові у будинку біля моря, ніколи нікуди надовго не виїзжаючи. Одночасно з тим такий вступ пояснює, що очікує відвідувача у залах музею: історія двадцятого сторіччя, викладена через особисті історії. 

Перший зал, «Нелюдяність», присвячений масовим депортаціям естонського населення до Сибіру, які розпочала радянська влада, захопивши Естонію. Ці дії були визнані злочинами проти людства. 

«Нелюдяність». Вид експозиції. Фото Vabamu

«Нелюдяність». Вид експозиції. Фото Vabamu

«Нелюдяність». Вид експозиції. Фото Vabamu

«Нелюдяність». Вид експозиції. Фото Vabamu

Заходячи сюди, глядач опиняється у вагоні для худоби на кшталт тих, в яких вивозили естонців. В навушниках вмикається сумний спів — люди, тижнями зачинені у холоді, голоді і тісноті співали, щоб додати собі сил під час вимушеної подорожі. Бачимо в експозиції малюнок депортованого підлітка, який зобразив умови, що панували у цих вагонах: жахлива тиснява, задуха, для сну двоярусні ліжка, занадто короткі для того, аби випростатися на них у повний зріст; замість туалету — дірка у підлозі, опалення немає або його забезпечує маленька burzhujka, тепла якої недостатньо для того, щоб обігріти весь вагон. 

Сценографія простору і деталі, на яких розставлено акценти, працюють таким чином, щоб викликати емпатію глядача, але не спекулюють його емоціями. Дитячий малюнок зворушить нас з більшою ймовірністю, ніж малюнок дорослого, але його поява у експозиції є історично коректною і дає змогу зрозуміти, кого саме вивозили у вагонах для худоби: 70% депортованих у 1949 році (2) становили жінки з дітьми. Деталізація опису рівня ліжка, закороткі для того, аби випростатися у повний зріст працює через наше власне тіло: ми не в стані уявити собі досвід людини, яка тижнями перебуває у зачиненому вагоні, але ми з певністю можемо зрозуміти як це, коли не можеш розігнути ноги. 

Кожна з речей у вітринах розповідає історію конкретної людини в такий спосіб, що ми розуміємо, що таких людей і історій були тисячі, і маємо змогу скласти враження, що відбувалося з депортованим, де вони жили, що носили і т.д. Є тут уніформа, яку час і важкі умови перетворив на дрантя (в описі вона називається «друга шкіра в’язня»), трудова книжка депортованої працівниці пошти з позначкою «звільнена у зв’язку зі зміною місця перебування», листівка доньці, намальована на березовій корі, бо паперу не було, або ж невеличкий печворк зі 112 фрагментів, в таємниці виконаний з решток шинелей, виготовлення якого, як читаємо, зайняло у автора три роки. Тут можемо погортати репринт родинного альбому родини депортованих, побачимо саморобні голки, інструменти або ж столові прибори —  можливість їсти за допомогою ложки, виделки і ножа означала «різницю між людьми і тваринами» (аудіогід) і допомагала зберегти власну гідність в умовах табору. 

«Нелюдяність» розповідає про злочини окупаційного режиму, але також і про крихітні проблиски нормального, звичайного життя навіть посеред жахіття. І в Гулазі люди продовжували співати, потаємно займалися рукоділлям і хотіли відіслати листівку на день народження дочки — не тому, що вони були особливими, героїчними, а тому, що остаточно прояви людського не міг винищити жоден, навіть найжорстокіший режим, зазначає гід. 

Тут також проблематизується питання ідентичності людини, яка двадцять років провела далеко від власної батьківщини і після звільнення намагається збагнути, ким вона є. Депортовані дітьми та підлітками часто не пам’ятали життя до заслання. «Одного дня тобі говорять — ну все, ти вільний, їдь додому. Але де цей дім? Я був такий русифікований, що ледь говорив естонською і не хотів повертатися» — згадує один з депортованих. Отож, звільнення могло теж означати чергове вигнання і необхідність знову починати життя з нічого.

«Нелюдяність». Вид експозиції. Фото Vabamu

«Нелюдяність». Вид експозиції. Фото Vabamu

В експозиції достатньо горя, але оповідь про страждання і смерть розгортається з особливою турботою по відношенню до своїх героїв і не уречевлює їх. Серед артефактів бачимо, наприклад, саморобний щоденник двадцятирічного Віктора, який кожен день перебування у таборі викреслював хрестиком. З тексту у гіді ми дізнаємося, що останній хрестик у щоденнику з’являється 20-го вересня 1942-го року, а три дні по тому Віктор помирає від туберкульозу. Але ми цього не бачимо — щоденник у екпозиції розгорнуто на попередніх сторінках, червні і липні, що впевнено заповнені хрестиками, немов вишивка. Експозиція приховує від погляду останній знак присутності живої людини, залишає смерть поза нашим оглядом і не перетворює її на шоу. 

Портрет Дейзі. Вид експозиції. Фото Vabamu

Портрет Дейзі. Вид експозиції. Фото Vabamu

Історія Голокосту в експозиції Vabamu займає одну невеличку кімнату і розповідається через історію Дейзі, єврейської дівчинки, яку було вбито у 1941 році. Ми бачимо вітрину зі світлинами і листами, а також великий екран. На екрані неквапом змінюються фотографії і дати: Дейзі, 1930, Дейзі, 1932, і так далі. Ми стежимо, як дівчинка поволі росте, кожна світлина затримується настільки, щоб ми могли як слід розгледіти одяг, запам’ятали вираз її обличчя і оточення. Слайдшоу триває достатньо довго для того, щоб ми встигли захопитися деталями і трохи відволіктися від тематики залу, аж напис «Дейзі 1941» перетворюється на дати життя дівчинки і ми дізнаємося, що її разом з іншими єврейськими дітьми було вбито в синагозі в Пярну. Всі жахіття Голокосту переповідає аудіо гід: окрім фактів, дізнаємося також, що іноді євреїв видавали сусіди і добрі знайомі і що, зі спогадів очевидців, найжахливішим був запах горілої людської плоті, який стояв, коли спалювали тіла вбитих. В цій частині ми бачимо відносно мало особистих історій і об’єктів — це може бути пояснено також надзвичайно малою кількістю вцілілих. Оскільки геноцид відбувався за етнічною ознакою, нарація цієї секції послуговується етнічними категоріями, чого немає в інших місцях експозиції (3).

«Вигнання». Вид експозиції. Фото Vabamu

«Вигнання». Вид експозиції. Фото Vabamu

Другий тематичний зал називається «Вигнання» і розповідає історії естонців, які змушені були тікати від радянської окупації, рятуючи своє життя. Для естонців Червона Армія не була визволителями — це були чергові окупанти. В експозиції бачимо один з двох вцілілих човнів, на яких естонські біженці у 1944-му році переправлялися до Швеції в намаганні втекти від знову встановленого радянського режиму. Пізніше Радянський Зв’язок вимагав від Швеції повернення не лише самих втікачів, але й «вкраденого радянського майна» —  човнів, на яких вони здійснили втечу. 

Спогади про втечу на човнах дають дуже тілесне відчуття того, що відбувалося: «Я пам’ятаю, що в мене постійно були мокрі ноги і що всі навколо блювали», — розповідає одна з респонденток. 

Дізнаємося теж про «паралельну Естонію», естонських емігрантів, які за кордоном продовжували розвивати і підтримувати естонську культуру, і про надскладне завдання, яке чекало на тих, хто виїхав — зберегти естонську ідентичність, але одночасно з тим інтегруватися у нове суспільство. Наратор також підіймає питання «уявленої спільноти», а радше «уявної Естонії».

Експозиція оповідає про те, як досвід втечі у страху може залишити відбиток на все життя: дізнаємося історію естонського подружжя, що після втечі у 1944-му році оселилося у Швеції. Лише після їх смерті стало відомо, що Рейн і Марта усе життя зберігали у квартирі валізу, з якою вони поїхали з Естонії, спаковану і готову на випадок, якщо Радянський Зв’язок знову нападе, і їм знову доведеться тікати. Як виявилося, вони теж в таємниці купили яхту, яка стояла готова до того, щоб у будь-якому моменті можна було відплисти. Щонеділі, не повідомляючи нікому, вони ходили до порту у Гетеборзі перевірити її готовність і поповнити запас продуктів. Вони настільки вдосконалили цей таємний ритуал, що ніхто з їх родини не мав гадки про те, що відбувається, аж до самої їх смерті у 1970-х роках. 

«Радянська Естонія». Вид експозиції. Фото Vabamu

«Радянська Естонія». Вид експозиції. Фото Vabamu

«Радянська Естонія». Вид експозиції. Фото Vabamu

«Радянська Естонія». Вид експозиції. Фото Vabamu

Наступний тематичний зал називається «Радянська Естонія» і розповідає про півсторіччя радянської окупацію. «У людей збереглися суперечливі спогади про радянське минуле: як болісні і похмурі, так і ностальгічні», — зазначає Уку Лембер, куратор цієї секції. Зал зустрічає величезним портретом Йосипа Сталіна, який нависає зі стелі, і інформаційним стендом у кшталті п’ятикінечної зірки, де відвідувач може дізнатися історичні факти. Тут теж є співставлення нацистської і радянської окупації: можемо дізнатися більше про хронологію, злочини і кількість жертв. Портрет, як і кшталт стенду, дещо провокує відвідувача : «Червона зірка не заборонена в Естонії, хоча вона і є символом радянського терору. Чому? Тому що у вільному суспільстві символи не забороняють.» — чуємо в аудіо гіді.

Інтерактивний екран «А що б ти зробив на їх місці?» пропонує примірити на себе різні ситуації, в яких людина ставала заручником існуючого режиму і мала зробити складний життєвий вибір, не маючи жодної хорошої опції.  

Герої не завжди обирають між життям і смертю, але між власними принципами і бажанням режиму — так. Наприклад, Сайма, дочка пастора, страждає він знущань у школі через свою релігіозність і має вирішити, чи вступати їй до комсомолу. Александер, призваний до служби у Червоній Армії, має вирішити, чи присягати на вірність режиму, який він ненавидить, чи відмовитися, розуміючи, що це може означати смерть. Калев одружився з Лаймою, якій вдалося втекти з Сибіру, але НКВД вистежило Лайму і збирається знову депортувати її, отож Калев має вибір — їхати з дружиною в табір чи лишитися в Москві доглядати хвору матір. 

Всі ці історії реальні, і ми дізнаємося теж, який вибір зробив герой історії і до чого це призвело. Сайма вступила до комсомолу і стала журналісткою. Александер прийняв присягу, але написав не своє ім’я, коли підписував її — «я написав правильно лише перші і останні літери, але для росіянина, який стояв наді мною, це було все одно». Калев лишився в Москві з матір’ю, а Лайма майже одразу померла у тюрмі. Звісно, такий емулятор не дає можливості прожити чужий досвід, але принаймні трохи наближає його.

З залу з зіркою можна піти у двох різних напрямках. Один шлях, досить неочевидний, приводить до кімнати-лісу, де розповідається історія Лісових братів, партизанів, що переховувалися в лісах і чинили збройний опір радянській владі. (Впертість і цілеспрямованість Братів вражає — останній з естонський партизан, Аугуст Саббе, провів у лісах майже тридцять років і загинув у вересні 1978-го, трохи не доживши до власного сімдесятиріччя.) Нарація Vabamu не глорифікує антикомуністичне підпілля, і блукаючи між пласких дерев, гості чують не лише про опір і складнощі життя у лісі, але й про грабіж цивільного населення, згвалтування жінок і інші факти, які буває складно проговорити про власну історію. 

«Радянська Естонія». Вид експозиції. Фото: Vabamu

«Радянська Естонія». Вид експозиції. Фото: Vabamu

«Радянська Естонія». Вид експозиції. Фото Vabamu

«Радянська Естонія». Вид експозиції. Фото Vabamu

Другий шлях приводить  у типовий інтер’єр радянської квартири. Тут можна побачити, як жила пересічна радянська родина. Тут також є віртуальна реальність, яка дозволяє опинитися посеред умовної хрущовки, щоб відремонтувати і вмеблювати її на свій смак — звісно, обираючи з обмеженого переліку наявних матеріалів. Радянська кухня показана тут центром суспільного життя, де можна було говорити про те, про що заборонено говорити на вулицях. На стіні, пофарбованій у неприємний зелений колір, можна теж прочитати політичні анекдоти того періоду. Ця частина не навантажена важкими особистими історіями і дає можливість відпочити від попередніх залів, покрутити радіо, відчинити (майже пустий) холодильник і посидіти в кріслі перед телевізором, або ж набрати собі газованої води з автентичного радянського автомату.

«Радянська Естонія». Вид експозиції. Фото Vabamu

«Радянська Естонія». Вид експозиції. Фото Vabamu

«Радянська Естонія». Вид експозиції. Фото Vabamu

«Радянська Естонія». Вид експозиції. Фото Vabamu

До залу «Відновлення», присвяченому отриманню незалежності, з темного підвалу підіймає помаранчевий ліфт, списаний віршами. «Відновлення» розташоване на просторому поверсі, заповненому сонячним світлом, тож відвідувач, який щойно провів годину або більше в напівтемряві, відчуває радість і своєрідне піднесення, але теж почувається трохи приголомшеним. Наратор пояснює: «Уявіть собі, що ви прокидаєтесь у себе вдома, але в кімнаті все виглядає інакше і люди поводяться інакше. Що робити? Все, що було раніше звичним, змінилося, і ніхто не має впевненості, що буде далі.» Отримання незалежності описується як довгоочікувана подія, яка, проте, окрім радості і задоволення пов’язана теж з розгубленістю і невпевненістю.

Остання частина, «Свобода», проблематизує поняття свободи як таке. «Нашою першою думкою було запалити у цьому залі у протиставленні вічному вогню «тимчасовий вогонь». Час від часу його полум’я б згасало, але відвідувачі могли б запалити його знову. Такий вогонь підкреслював би крихкість свободи. Свободу легко втратити, якщо не піклуватися про неї. Але що саме ми запалюємо, коли займається полум’я свободи?» — пише Даніель Ваарік, один з кураторів цього залу. 

В центрі бачимо інсталяцію авторства естонського митця Кайдо Оле, де жінка і чоловік балансують на довгій рейці, що повільно обертається. Якщо один з них втратить рівновагу або почне рухатися без огляду на позицію іншого, обидва впадуть. Метафора проста і зрозуміла — свобода може існувати лише якщо прагнення, бажання і, власне, різні бачення того, чим є свобода, усіх членів суспільства зважені і збалансовані. 

«Свобода», Кайдо Оле. Фото Vabamu.

«Свобода», Кайдо Оле. Фото Vabamu.

[1] Лісові брати — партизанський рух опору радянській владі у країнах Балтії

[2] Rahi-Tamm, Aigi; Kahar, Andres (2009). The Deportation Operation Priboi in 1949

[3] Heiko Pääbo and Eva-Clarita Pettai: A Museum of Memories: The New Vabamu in Tallinn. In: Cultures of History Forum (27.03.2019)

Більше матеріалів