Одного разу Соломон сидів на троні

та до нього підійшли дві жінки.

В одної було мертве, а в другої — живе дитя.

 Цар сказав, щоб дитину розрубали

на дві частини та віддали їм.

Перша сказала: «Рубайте, щоб не дісталося

 ні їй, ні мені», а друга сказала, щоб

віддали дитину першій жінці.

Соломон віддав дитину другій жінці.

  З Першої книги царів: 3-16:28

Розуміючи, що наразі майже всіх хвилює зовсім не проблема медіації в ПАЦ, відразу скажу, що про вірус теж буде. У свій час.

Спочатку про театр. У 1990-х роках я потрапила на показ експериментальної вистави невідомого широкому загалу, але вже скандального, Андрія Жолдака. Я була в шоці, не від шокуючих сцен чи насилля над сприйняттям, але від того, що таке можливо в Києві. Це був закритий показ вже не пам’ятаю чого саме, але атмосфера явно нагадувала ту, що була на  закритих показах Школи драматичного театру у Москві. Жолдак вчився в Анатолія Васильєва, але в ігровий театр схоже не повірив і став робити театр насильства. Треба зауважити, що підпільна українська театральна сцена на початку 1990-х була досить жвавою та цікавою, з двома, як на мене, поштовхами — від Анатолія Васильєва та від Романа Віктюка (відповідно, до експериментального та бульварного театрів).

Жолдак, схоже, чинив опір вчителю і намагався знайти свою театральну мову. І знайшов — його мовою стала провокація, одне із найбільш відомих його висловлювань — «Україні потрібна “культурна Аль-Каїда”». У 2002-му році Жолдака було призначено художнім керівником Харківського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Так почалося коротке життя сучасного театру в Україні. У 2005-му році Жолдак ставив «Ромео і Джульєтту», але на етапі генеральної репетиції виставу було заборонено, типу тому, що громадськість обурена. Окрім інших великих і величних діячів української культури, проти Жолдака писали листи Михайло Резнікович і Віталій Малахов. Вони звинувачували режисера в тому, що він «развалил театр. Жолдак идет за модой и понимает, что сейчас необходимо на рынке сбыта. Но уровень скандальности превысил уровень его таланта».

Губернатор Харківської області запрошує його не зустріч і повідомляє, що режисеру дозволено показати «Ромео і Джульєтту» на Берлінському фестивалі, але натомість він має написати заяву про звільнення з театру за власним бажанням. Жолдак погоджується. Так починається його кар’єра митця в екзилі. 

(Тут дозволимо собі трохи моралі — якби Жолдак тоді не пішов на договірняк із губернатором, то може ми б наразі не мали величезної проблеми, ім’я якій — Аваков)

Оце мистецтво на експорт, яке жило в голові очільника області, живе в голові всіх без виключення українських функціонерів та менеджеристів. Чого вартує тільки нещодавнє обговорення неіснуючого Музею сучасного мистецтва, головною тезою якого було — «про державу судять по тому, яке в неї сучасне мистецтво». (Про всяк випадок: сучасне мистецтво — необхідна річ насамперед в локальному контексті, інакше воно не може бути представником цього контексту на міжнародній сцені).

Існує в Україні ще імпортне мистецтво (навіть якщо його створено українськими митцями, які виступають агентами просвітництва). Тут пальма першості в імідж-проєкта Віктора Пінчука. PinchukArtCentre (далі — ПАЦ, прим. ред.) добре знає про себе, чим саме він займається — іміджем олігарха, з одного боку і тлумаченням сучасного мистецтва для дикого українського глядача — з іншого. З імпортним мистецтвом дикуни мають ознайомлюватися, дотримуючись правила social distancing, для цього в ПАЦ передбачена служба охорони, охоронці про мистецтво не в курсі, натомість знають, що то все — власність хазяїна, а вона — недоторкана.

З якогось моменту в ПАЦ з’явився ще один тип охоронців — охоронці сенсів. Це в якомусь сенсі кумедно, бо сенси в цьому закладі вихолощуються із найбільш навіть сенсо-створюючих мистецьких робіт. ПАЦ починався як інновативний цирк — туди привозили атрактивне імпортне мистецтво і дикуни ходили дивуватися диковинками.

Потім, не знаю чому (може в Пінчука зникло зацікавлення в дивуванні співвітчизників і гроші перестали в звичному обсязі надходити до імідж-проекту), ПАЦ перемикнувся до українського мистецтва. По-перше, українським митцям можна не платити, а вони настільки обділені увагою, що згодні добувати її безкоштовно, але сподіваючись на чудо-премію. По-друге, ПАЦ таким чином проявляє свою шляхетність — мовляв, ми опікуємося українською культурою, чи швидше культурою як просвітництвом. (Тут можна довго говорити про колоніальність, але про це іншим разом)

Забула сказати, сенсо-охоронців ПАЦ назвав «медіатори». 

В якийсь момент (нещодавно) людство вигадало нову професію — медіатор, щоб залагоджувати конфлікти меншою кров’ю, і тому що судове право себе дискредитувало — стало вимороченим до запаморочення.  

Вікіпедія каже, що «медіація» (англ. mediation — посередництво) — вид альтернативного врегулювання спорів, метод вирішення спорів із залученням посередника (медіатора), який допомагає сторонам конфлікту налагодити процес комунікації і проаналізувати конфліктну ситуацію таким чином, щоб вони самі змогли обрати той варіант рішення, який би задовольняв інтереси і потреби усіх учасників конфлікту.

Чому ця людина, яку наймають пояснювати твори сучасного мистецтва називається «медіатор»? Слово красиве та незвичне? Чи твір та глядач за думкою ПАЦ є сторонами конфлікту? Чи митець та глядач апріорі сперечаються?

Відповім як глядач: ніт, між мною і творами сучасного мистецтва немає конфлікту, але в мене є конфлікт з окремими особистостями, які не хочуть думати про значення слів і несуть «лютий брєд», але навряд чи тут можлива медіація.

Крім того, «медіатор» — це інструмент для гри на гітарі. Тут вже цікавіше: можна собі уявити, що ПАЦ медіаторами збирався «грати на струнах душі» глядача. Але глядач схоже не погодився. Судячи з усього, проблема виникла на виставці Бориса Михайлова. Імпортований з Берліна українець своїми концептуально-провокативними роботами деконструював лагідність вихолощених сенсів в ПАЦ, але одночасно створив проблему для молодих людей, які працювали медіаторами (чому вони туди йдуть? Напевно тому, що в Україні немає де працювати всіляким культурологам та мистецтвознавцям).

«… Особливо складною, наприклад, була виставка Бориса Михайлова, яка виявилася справжнім випробуванням для нашої команди медіаторок, медіаторів, гідок та гідів. Їм було важко пояснювати деякі провокативні роботи. Наші гідки та гіди не могли залучити аудиторію до діалогу, і ми, як інституція, побачили обмеженість цієї моделі», — пожалівся на своїх співробітників пан Бйорн Гельдхоф на своїй сторінці у фейсбуці.

Імпортний будівничий моделей не договорює про те, що хотів би обеззброїти Михайлова за допомогою медіаторів, тобто пояснити глядачу, що це — мистецтво, а воно — поза скандальне явище. 

Шановні функціонери! Сучасне мистецтво — якраз суперскандальне, в значенні «скандалу» як «каміння спотикання» — такої штуки, яка здатна зупинити активність і створити GAP (прогалину — прим. ред.) у сприйнятті.

Багатьом людям здається, що можна щось пояснити — показати щось — як воно є. Але скажу таке: щоб показати те, що є, потрібно бути Хайдеггером.

(Хайдеггер у відомому листі до Ясперса сподобляє себе музейному служителю — тому, хто відкриває перед відвідувачами портьєри і показує сховані за ними картини. Не намагається сказати нове, але показати те, що є).

Я не відвідую ПАЦ. Ні, я його не бойкотую, як наприклад Мистецький Арсенал. ПАЦ бойкотувати немає сенсу. Він нічого такого виключного не робить. Крім, звісно, монополії на сучасне мистецтво. І якщо ви схильні називати ПАЦ інституцією, то це — інституція з дресування мистецтва.

З іншого боку, якщо інституція — це закон, то олігархат існуванням ПАЦ ніби нам повідомляє — інших законів у мене для вас немає. 

І закон цей називається Patronal Politics.

Patronal Politics — це компаративістська концепція опису пострадянських суспільств (дуже рекомендую почитати книжку, яка так і називається).

У таких суспільствах люди не керуються принципами (як роблять в суспільствах цивілізованих), але існують в системі «нагород і покарань», всі зв’язки у такій системі є міжперсональними.

Між патронами і клієнтами медіація неможлива, так само як й між клієнтами. Всі конфлікти вирішуються через Патрона. Навіть ті митці, що протестували проти звільнення медіаторів, зверталися до нього.

У випадку ПАЦ патрон повчає/виховує клієнта (глядача) за допомогою іншого клієнта — художника, і додаткового — «медіатора». Клієнти-медіатори із таким завданням не впоралися, але нічого страшного, клієнти-художники завжди знайдуться.

Тепер про вірус, бо чума є двійником театру, як сказав Антонен Арто (французький письменник, поет та драматург. Розробив «театр жорстокості», про його концепцію можна прочитати в збірці статей Арто «Театр та його Двійник» — прим. ред.). 

Вірус — справжній медіатор, він влаштовує нам зустріч зі світом, з яким в людини давно назрівав конфлікт. Світ за посередництвом вірусу зупинив людство і надав йому шанс подумати, переосмислити цінності, вказав на легковажність. Чи ми використаємо цей шанс? 

P. S. За Арто, двійником театру є також алхімія.