У яку погоду ви б не сіли у київський трамвай №12 (маршрут Контрактова площа — Пуща-Водиця), вид з вікна вражатиме вас. Декілька хвилин трамвай їде серед лісу, і ці пейзажі не можуть не зачаровувати. Цей маршрут — це план втечі з метушливого та галасливого Києва до тихої та спокійної місцевості, де час плине зовсім інакше. Як пишуть автори Енциклопедії архітектури України, «“дачний бум” став своєрідною відповіддю на виклики урбанізації, втечею від міста». 

Енциклопедія архітектури України (ЕАУ) — онлайн-проєкт, який розповідає про архітектуру крізь життя людини, політику, економіку, владу, дозвілля та відпочинок, працю та виснаження. Тут архітектура — це не лише цеглини та балки, фасади, вікна та дахи. У цьому проєкті архітектура є комплексом розповідей, які у своїй основі мають також значну частину історії про саму людину — її звички, вчинки та долю. Такий, з одного боку, широкий, але детальний та сконцентрований погляд, показує різні архітектурні традиції, роблячи розповідь нелінійною та більш складною. А завдяки широкому складу авторів та експертів цей проєкт дійсно стає енциклопедично насиченим та цікавим. Онлайн-формат дозволяє «перегортати» сторінки у тому порядку, у якому забажається. І переходити від однієї теми до іншої, керуючись власним інтересом, а не стрункою структурою паперового видання. 

Формат енциклопедії є демократичним та гнучким, на відміну від, скажімо, формату музею. Хоча є один музей архітектури, дуже близький за духом до ЕАУ.

У 1994 році українські художники Микола Маценко, Олег Тістол, Анатоль Степаненко та Олександр Харченко створили інсталяцію «Ататюркмузей» у спеціально заданому просторі для виставки «Мистецькі імпресії» (куратор — Валерій Сахарук). Інсталяція складалася з електричних ламп, живих рослин, журнального столика, м’яких крісел, олії, паперу, плитки, скла та ін. матеріалів і займала окрему велику частину експозиції. Одна з важливих частин інсталяції — спільна робота Олега Тістола та Миколи Маценка, — велике панно, де зображено вершників. Пізніше цей мотив з’явиться у багатьох творах митців. Це одна з перших їхніх спільних робіт, від якої веде початок колектив «Нацпром», а також розвиваються ідеї націєтворення, осмислення культури та ідентичності українців через розмову в тому числі про архітектуру. За рік до того, у 1993 році, ще у занедбаному корпусі Києво-Могилянської академії відбулась кількаденна акція, де кожен з митців створив власні інсталяції. До прикладу, Микола Маценко відтворив колони за допомогою поліетилену. Архітектурні об’єкти, які ми звикли сприймати як щось надійне та стабільне, як щось, що підтримує архітектуру будівлі, у цьому проєкті були ефемерними, крихкими та легкими. Їх легко можна було порушити та зламати. Сьогодні ця робота відсилає до політичної та економічної нестабільності 1990-х, того перехідного стану, який відчувало суспільство. По суті, вже в цьому проєкті виникла думка про музей архітектури, який був розвинений у багатьох проєктах митців. Серед них, наприклад, робота «Нацпрому» — «Фронтони Баришівки» (1996). Це серія фотографій фасадів Баришівки, що входить до загальної інсталяції «Музей Архітектури» (1996). Але ідея архітектури у «Нацпрому» — це також не про фронтони й не про фасади. Це про культуру, яка формує суспільство. Про панібратство, про хабарі, про мрії, про перемоги та провали. Мистецтвознавець Олександр Соловйов називав музеї Тістола та Маценка «хиткими моделями містифікацій», адже ті дозволяли собі велику долю авторської інтерпретації у розповіді про історію України. Архітектура «Нацпрому» нерозривно пов’язана з людиною, як, власне, і в ЕАУ. Баришівка — це не випадкове місце. Свою розповідь про ЕАУ я розпочала з теми дачі та втечі від урбанізму. Для Олега Тістола таким місцем є будинок у Баришівці. Однак Баришівка — це ще й велике історичне місце, місце у якому розгортались історичні та літературні події. Саме Баришівку згадує у своєму мемуарному есеї «Болотяній Лакрозі» Віктор (Петров) Домонтович. 

Якщо дача — це втеча від урбанізації, то форма музею — це насправді втеча від архітектури, спроба показати її красивою і функціональною. Але не завжди це було так. Якби дійсно створювався музей архітектури України, найімовірніше, виставковий наратив обійшов би стороною і Баришівку, і Пуща-Водицю. Найімовірніше, більшу частину розповіді та об’єктів займали б визначні будівлі та споруди. Однак дачна культура не менш важлива, ніж урбанізація, а типові будинки — ніж українське бароко. Якщо «Нацпром» пропонує утопію з великою долею міфу, ЕАУ показує те, що сталося після цієї утопії. Якось ми говорили з однією з кураторок проєкту Євгенією Губкіною про архітектуру, і вона використала дуже влучне, як на мене, порівняння. Вона говорила про архітектуру як про шрами. Я б трактувала ширше — не лише про «погану» архітектуру, але й про впливи цієї архітектури на людину, її спогади та звички. Місця можуть наносити більші травми через спогади, а не через недоречну архітектуру. А натомість нічим непримітні місцини можуть бути найбільш затишними та дорогими серцю. Для когось сільські пейзажі, перерізані залізничними рейками, — це як хірургічні шви після апендициту, які, можливо, ніколи не загояться. Але знайдуться й ті, хто побачить у цьому поезію та радість дитинства. Все це разом формує розповідь про нас самих.

Мистецький та дослідницький підходи руйнують закостенілі стереотипи про те, як ми розуміємо архітектуру та що намагаємось уберегти (тут додам — від самих себе).

*** Проєкт «Енциклопедія архітектури України» реалізує громадська організація Urban Forms Center у партнерстві з малою культурною столицею України 2020–2021 року – містом Славутич, Славутицька міська рада і Центральний державний науково-технічний архів України за фінансової підтримки Українського культурного фонду та Zagoriy Foundation. Куратори проєкту: Євгенія Губкіна, Ярослав Переходько, Катерина Радченко.