Як у вас складаються справи з культурою в Німеччині?

Лізавета Герман

Лізавета Герман

Днями в галереї The Naked Room завершилася виставка «Ател’є Нормально». Виставка стала першою «звітною» презентацією діяльності незалежної художньої студії, у якій працюють художники з і без синдрому Дауна. Ця виставка також стала черговим етапом ширшої співпраці, розпочатої іще в травні 2018 року. Тоді на запрошення Гете Інституту в Україні Марія Ланько і я долучилися до проекту, спрямованого на дослідження теми життя людей із СД в Україні та соціалізацію цієї спільноти. За популярним, але дещо спекулятивним словом «інклюзія» стояла дуже правильна задача — створити, «модну і молодіжну» художню виставку, таку, яка привертала б увагу свої професійним рівнем, а не благодійним аспектом. Не суто про людей із синдромом Дауна, їхню «нормальність» чи «винятковість». Але про всіх людей, з різними можливостями і особливостями, нормальностями і винятковостями. Так постав проект «Що важливо», який складався із серії зустрічей, воркшопів та виставки, експонованої в Києві («Ізоляція») та Одесі (МСІО). Знайомство запрошених кураторками до участі в воркшопах Катерини Лібкінд та Станіслава Туріни із учасниками вилилося у самостійно ініційовані заняття поза основним проектом, який «офіційно» завершився у травні 2019 року. Цей живий інтерес один до одного та до можливостей, які відкрила спільна робота, власне і став програмною основою нової художньої студії, до якої згодом приєдналися Валерія Тарасенко і Олена Васик. За декілька місяців роботи у учасників накопичилася дуже багато нового матеріалу, тож запропонувати простір, організаційну та промо підтримку було найменшим, що ми могли зробити уже в якості кураторок галереї. 

Експозиція виставки «Ател'є нормально» у The Naked Room. Світлина: Євген Нікіфоров

Експозиція виставки «Ател'є нормально» у The Naked Room. Світлина: Євген Нікіфоров

Зробити таку виставку для нас було природнім і дуже простим кроком. Є цікаві роботи, і бачення експозиції — все як завжди. І лише на відкритті, почувши багато відгуків і, ми збагнули, що це чи не перша виставка подібного штибу, виставка професійних художників у професійній галереї (про зміст поняття професійності можна звісно дискутувати, але менше з тим).

Такий формат, який у Києві став проривом, у світі є нормою. Подібних «інклюзивних» (за браком кращого слова) проектів існує безліч. А чимало візуальних художників із СД мають інституційний та комерційний успіх. На підтримку діяльності студії та її майбутніх проектів пропонуємо стислий огляд ініціатив за участі професійних культурних акторів із синдромом Дауна.

Touchdown21 — базована в Бонні (Німеччина) дослідницька інституція, метою якої є всебічне вивчення усіх аспектів життя людей з синдромом Дауна. Важливо, що переважна більшість дослідницької команди — це саме люди з синдромом Дауна, які повноцінно працюють пліч-о-пліч із іншими колегами. Освітній веб-ресурс та журнал Ohrenkuss («поцілунок у вушко», ідіоматичний вираз) регулярно презентують. Якісний сучасний дизайн та контент, «який чіпляє» — обов’язкові складові усього, що команда публічно презентує.

Євген Голубєнце на виставці Валерії Тарасенко в Києві

Євген Голубєнце на виставці Валерії Тарасенко в Києві

У 2017–18 рр. Touchdown21 також організували велику мистецьку виставку, яка була експонована у Bundeskunsthalle у Бонні, а потім поїхала туром до центру KulturAmbulanz в Бремені та Zentrum Paul Klee у Берні. Виставка стала програмною презентацією практики художників із СД з різних країн, серед яких, до прикладу, Бірґіт Зіґерт та Джудіт Скотт (про неї мова піде далі), роботи яких можна часто побачити на великих бієнале та музейних виставках.

Очільниці інституції, Анне Ляйхтфус та Катя де Браганца, були запрошені Гете Інститутом до модерації дослідницьких й комунікативних воркшопів у Києві, націлених на побудову міцної команди для спільної роботи над проектом «Що важливо».

Акторка та активістка Сара Горді — перша жінка із синдромом Дауна, яка отримала найвищу нагороду Великобританії — Орден Британської Імперії, за служіння мистецтву й людям з особливостями розвитку. На рахунку Сари — безліч ролей в театральних поставновках, теле серіалах та ігрових фільмах. В 2014 вона отримала роль у постановці «Крокодили» відомого театру Rpyal Exchange Theatre в Манчестері. Її героїня — дівчини без синдрому Дауна. Один з останніх художніх проектів за участі Сари був реалізований в березні 2019 року. Театральний перформанс «Обряд» став переосмисленням культового балету «Весна священна» Ігоря Стравінського і був приурочений до 106-річчя постановки.

Вистава була поставлена поставлений компанією Culture Device Dance Project — компанією, яка працює з професійними танцівниками з СД. Прем’єра відбулася на сцені Royal Opera House в Лондоні за участі 23 танцівників з та без синдрому Дауна, із Сарою Горді в головній ролі. Костюми до вистави було створено київською художницею і дизайнеркою Машою Ревою. Участь однієї з найбільш затребуваних імен української молодої моди нагадав про розмову, яку   

Серед інших проектів за участі Горді, яка нині є однією з головних спікерок та медійних обличь руху за посилення інклюзивності в мистецтві та масовій культурі — Radical Beauty Project та Dragsyndrome. Ці проекти об’єднані антидискримінаційним посилом, закликом на повалення стандартів та упереджень, за право на власну унікальну ідентичність.

Виступ Сари Горді. Світлина: Richard Kaby,  джерело

Виступ Сари Горді. Світлина: Richard Kaby, джерело

The Guardian розповідають про проект Radical Beauty, створений fashion та арт-фотографкою Зазією Завадою та хореографом Culture Device Даніелем Вайсом. Жодних жалісливих фото, лише висока мода, вишуканість, новий погляд на фото-мистецтво та гордість за власну особливість. «Це хардкорне мистецтво, нічого милого чи благодійного. Ми не граємо на таких почуттях. Лише авангард та фешн», — коментує Даніель Вайс. Усі задіяні фотографи, моделі, гримери, стилісти та менеджери працювали на безкоштовній основі. За задумкою команди, Radical Beauty Project — про ефемерність, умовність канонів краси та єдиного сприйняття цього явища.

Подібних до Culture Device Dance Project інституцій, як працюють із професіоналами із синдромом Дауна в різних галузях культури, сьогодні функціонує досить багато. Колектив Heart & Sold під кураторством Сари Мофатт об’єднує художниць і художників, які працюють із живописом, фотографією та коміксом. Роботи одного з авторів, Лестера Амгугана експонувалися на виставці Out Of Time The New Millennium In Pictures іще в Tate Modern в 2003 році. 

Дана Андерсонхудожниця із синдромом Дауна та аутизмом, яка живе та працює в США. Дівчина не може доглядати за собою сама, писати, читати і говорити. Однак, вона упевнено працює з олійним живописом. Мистецька практика стала її головним інструментом комунікації. Дана регулярно виставляється в галереях у різних штатах країни і отримує відгуки місцевої преси.

Світлина з проєкту Radical Beauty

Світлина з проєкту Radical Beauty

Мабуть, найвідоміша сьогодні візуальна художниця із СД — американка Джудіт Скотт. В 2017 році її монументальні об’єкти з вовняних ниток експонувалися в Арсенале, в основному проекті Венеційської бієнале кураторки Крістін Марсел. Роботи Скотт знаходяться у багатьох великих музейних зібраннях і циркулюють на арт-ринку. Історія життя Скотт та становлення її художньої практики є досить показовою та ілюструє характерні в минулому хибні підходи до роботи з людьми. В дитинстві у Скотт не була вчасно діагностовано вроджену глухоту, через що її помилково як розумово відсталу та нездатну до навчання. Позбавлена можливості початкової освіти, Джудіт уже в дорослому віці потрапила до центру художньої освіти Creative Growth Art Center в Окленді Оукленд по ініціативі сестрі-близнючці та опікунці Джойс Скотт. Упродовж серії занять в різних класах Джудіт не проявила інтересу та хисту до роботи з традиційними художніми матеріалами та техніками, та була за крок до того, аби полишити заняття в центрі. Аж поки вона не познайомилася з технікою файбер-арту, роботи з вовняним волокном, яка стала знаковою для неї. Джудіт вийшла за межі декоративності, характерної для плетіння з ниток як ужиткового хобі, та створила великий корпус брутальних та експресивних скульптур.  

З останніх виставок за участі робіт Скотт та інших авторок з СД та іншими особливими можливостями — велика групова виставка Flying High: Women Artists of Art Brut у віденському Kunstforum Wien. Проект досліджує становлення художнього напрямку «арт брют» на прикладі творчої практики жінок-художниць починаючи від кінця 19 сторіччя й по сьогодні.  


Фраза, винесена в заголовок цього тексту — це питання, яке задав російською мовою Олександр Стешенко у перші хвилин знайомства к командою Touchdown21. Лише напередодні ввечері ми говорили з колегами з Німеччини про те, що люди із синдромом Дауна самі майже не задають питань, але охоче відповідають на поставлені їм питання. Тож ініціативна готовність Олександра перейти одразу до важливих тем перевернула не лише наші уявлення та очікування від роботи на воркшопах, але й звичні очікування досвідчених європейських колег.

Фільм «На пам’ять Антоніна Миколаївна На втрачене кохання», знятий в рамках проекту за сценарієм Олександра (про те, що він активно пише сценарії, Катя Лібкінд довідалася в процесі роботи) був показаний на обох виставках «Що важливо», в рамках львівського фестивалю Wizz Art та на фінісажі виставки «Ател’є Нормально». Спільна робота Саші та режисерської групи у складі Каті Лібкінд, Павла Юрова, Яреми Малащука та Романа Хімея отримала за цей час багато цікавих відгуків від професійної кіно- та художньої спільноти.  

Далі буде.   

 

Авторка висловлює подяку Олександрі В’язовській за допомогу у дослідженні для підготовки цього матеріалу.

 Лізавета Герман

Nastya Kalita