Інституційне непрояснене. Частина 1

Лада Наконечна

Лада Наконечна

Термін «інституція» складний етимологічно, у сучасній мові він отримує різні конотації, залежно від сфери наукового уживання: соціології, економіки, юриспруденції тощо. Певну проблему в розуміння сутності терміну привносить безсистемне використання понять «інституція» та «інститут». Інституції — це не лише установи чи заклади, але й суспільні системи, в яких вони існують, та загальні принципи, яким вони підкоряються. Інституції покликані не лише втілювати на практиці певні «правила гри» або впорядковувати та робити спільними сукупність ідей, звичаїв, способів мовлення, але й творити їх, – отже мають бути чутливими до культурного поступу та відкритими до змін. Ця специфіка одночасної роботи не дає щойно напрацьованим правилам чи навіть стандартам цементуватися. «Інституція» є скоріше встановленням на противагу «інституту» — вже встановленому, й відрізняється процесуальним характером.

В Україні у сфері культури наразі поняття інституції почасти вживається просто з метою відокремлення від старих назв «установа» чи «заклад», які мають тісну асоціацію з бюрократичними структурами пострадянського часу. Недарма у Вікіпедії зазначається, що термін «інституція культури» використовується переважно громадськими та благодійними організаціями. Правове ж визначення терміну «культурна інституція» з’явилося в 2016 роцi на сайті Верховної Ради при затвердженні «Положення про Експертну раду Міністерства культури України з питань сучасного мистецтва». Тож гадаємо, що саме для сфери сучасного мистецтва в Україні, яка формується передусім громадськими організаціями, благодійними або волонтерськими ініціативами, термін виявився важливим, і хотілося б думати — саме завдяки розумінню процесуальності — основної характеристики, закладеної в основу визначення інституції.

Після розпаду Радянського союзу постала проблема інституалізації сучасних мистецьких практик, самовизначення культурного поля. Домінуючі форми державних культурних установ у сучасній Україні у великій мірі не задовольняють культурні потреби різних верств суспільства, адже існують переважно за інерцією, втілюючи традиційні для пострадянського простору принципи — керувати культурою, притримуватися жорсткої вертикалі підпорядкування, що проявляється через цензурні та самоцензурні прояви, а також, як результат процесу приватизації 1990-х — привласнювати ресурси установ. Вибір нових моделей організацій недержавного сектору продиктовано переважно економічними чинниками. Іншим, за браком інфраструктурної підтримки, залишається участь бути ситуативними тимчасовими ініціативами, групами, зібраними під проєкт, існувати на грані виживання. (Читай, наприклад, про проблеми інституалізації «Уха» в інтерв’ю із Сашею Андрусик).

Можна згадати інститут критики, який зберіг свою інструментальну функцію ­— від прямого підпорядкування ідеологічним засадам у Радянській системі до служби на новому пострадянському етапі ринковим запитам. Недивно, що незалежна експертна думка, яку наразі потребують нові програми розподілення фінансування у сфері культури, не викликає довіри.

Реформування сфери культури в Україні з 90-х відбувається за західними моделями, за якими зазвичай трансформуються лише фасади, що стає зовнішнім прикриттям (іноді зумисним) пострадянських організаційних структур і габітусу. Або ці моделі як привнесені та чужорідні відторгаються. Приведемо приклади: відмова в 2008 р. Києво-Могилянської академії в приміщенні Центру сучасного мистецтва (ЦСМ) при НаУКМА* (*Центр сучасного мистецтва при Національній Києво-Могилянській академії, благодійна організація, заснована в 1993 р. в Україні Джорджом Соросом для підтримки та розвитку сучасного візуального мистецтва) або супротив Національної академії образотворчного мистецтва та архітектури проявам сучасного мистецтва, що сприймається як страх захоплення.

Про колоніальну експансію західної інституційної моделі говорить художниця Інга Цімпріх, згадуючи роботу першої інституції сучасного мистецтва в Україні — ЦСМ при НаУКМА, та дає оцінку такій експансії: «... це жадібний конкурентний ринок із високим економічним інтересом, що відмовляється від тих, хто не окупається. ... міжнародний ринок по-колоніальному продовжує “відкривати нові території” та ринки відповідно до міжнародних економічних інтересів». На цій же «новій території» встановлюється «парадигма нестачі», постійної потреби наздоганяти. І продовжує про український контекст: «Щоб кинути виклик, потрібно все переварити, викинути те, що не підходить, а решту перетворити на інші, більш органічні форми» (Інституційна медитація для Інги Цімпріх, Передмова, 2016, с. 90). Це нагадало мені «Антропофагічний маніфест» бразильського модернізму, що виник як визнання неможливості боротися з панівною західною культурою і в якому канібалізм стає метафорою поглинання та перетворення чужорідних культур.

Інституції могли би бути місцями захисту та підтримки автономного висловлювання та напрацювання стратегій супротиву інструменталізації сфери мистецтва. Але установи й організації, що позиціонують себе як нові сучасні інституції культури в Україні, переважно зайняті поширенням та популяризацією мистецтва, натомість явною є нестача таких, які сприяють його створенню. Так процес інституалізації, який відбувається як експлуатація репрезентативних механізмів, створює викривлене розуміння й самого сучасного мистецтва, яке в українському культурному полі асоціюється з поняттями ринкової економіки (культурним капіталом, здатним створити додаткову вартість продукції, конкуренцією виробників, їх скандальністю як засобом привернення уваги до продукту) та розвитком технологій (новими медіа та матеріалами). Критична та експериментальна традиції сучасного мистецтва з їх запитом до пошуку нових способів сприйняття реальності (які корелюються розвитком тих самих нових медіа), випробовування різних типів комунікації чи спільної роботи, створення нових суспільних неконкурентних спільнот часто стають маргіналізованими.

Формування мистецької інституційної системи у пострадянській Україні пов’язане з потребою інших соціальних і політичних відносин. Яких — це вже друге питання. Інституції не постають швидко, їх утворення вимагає напрацювання знань і нових законів, комунікаційних і трудових відносин, нового етосу — як форм досвіду. Найскладнішим є утримання живого організму інституцій від перетворення його в догмати та інструменти влади. Чи може процесуальність як ціннісна властивість інституції бути запобіжником примусовому встановленню правил тоталізуючої чи колонізуючої стратегій?

Лада Наконечна

Nastya Kalita