Підтримати

Колонка Лізавети Герман: про підсумки 2020-го

Наприкінці цього непередбачуваного року дуже передбачуваним є писати «підсумки року» в очікуванні тесту на ковід за день до святкової ночі. Домашня самоізоляція та помірна температура змусили радикально відмовитися від дороблювання останніх справ й вирішення усіх на світі питань (у кого як, а мені 2020-й відсипав таких під завісу). Затишний вакуум перебування вдома переносить мене спогадами до початку пандемії. Розгубленість першого локдауну нині видається несерйозною — ми вже ніби все зрозуміли про цей рік і цей стан, і стали якщо не мудрішими, то точно більш цинічними. Натомість два місяці сумлінного весняного локдауну сьогодні асоціюються з першою за багато років можливістю сповільнитися. І, насамперед, з книжками — повільним і різноманітним читанням.

Справ у домашньому «офісі» особисто мені вистачало на повноцінний робочий день, а від нескінчених зумів часом боліла голова. Проте відсічення деяких буденних ритуалів додало до доби пару зайвих годин та загострило увагу для зосередження на тексті, довшому за пост в соціальних мережах. Мій ранок був зазвичай присвячений мистецтвознавчим текстам на свіжу голову. Перечитала окремі розділи про іконологію та композицію класичної картини в Макса Імдаля та Ервіна Панофського. Оновила уявлення про актуальний англомовний дискурс навколо «живописного медіуму» у збірці Painting Beyond Itself (дякую, Катя Бучацька, я скоро поверну книгу). Перечитала дещо з улюбленого — наприклад, біографію легендарного директора Stedelijk Museum Віма Беерена, аби зауважити дивні цікаві деталі, які при першому прочитанні загубилися за розповідями про полювання за картинами Малевича. Наприклад, Беерен переходив на «фрукторіанську дієту» щоразу, коли мав прийняти важливе рішення і потребував ясності розуму для роздумів. Передзамовила «Амадоку» і почала розтягувати в часі задоволення від її поступового опанування. Крізь цю книжку можна плисти, пірнаючи глибше або ковзаючи на поверхні, із зупинками на перепочинок і відновлення дихання. Розділ про Пінзеля перечитала двічі. Вдруге — після знайомства з інтимним життям за лаштунками музею в Костелі Кларисок у Львові, де молода команда Національної галереї творить дива із 3D моделювання дерев’яних святих і розповідає історії знахідок і втрат, карколомніші за сюжети Софії Андрухович.

Сьогодні 2020-й рік інтуїтивно асоціюється радше з падіннями, аніж злетами: секвестр бюджету як чергова ознака девальвації культурної політики країни, владна боротьба проти директора найпопулярнішого сьогодні художнього музею країни, конфліктний розкол в команді іншого важливого музею. Зрештою, жахаюче брутальний напад муніципальної варти на клуби та артпростори Києва. Ігнорувати цю ентропію та лишати її прояви пасивною травмою в році, що минає, неможливо. Натомість нам іще належить опиратися та пропрацювати її в році прийдешньому.

Але жанр підсумків симпатичний мені насамперед обіцянкою терапевтичного ефекту від пригадування речей, за які хочеться чіплятися нейронними зв’язками, а не забути. Мені віриться, що 2020-й може залишитися в пам’яті та історії завдяки книжкам, які були цього року написані, видані, прочитані та відрецензовані. Спогади, як пости у стрічці новин, стають дедалі ефемернішими й нетривкими — їм складно довіряти. Книжки теж мають властивість заводити пам’ять в оману, як підказує «Амадока». Проте книжкам хочеться довіряти більше. Зрештою, не таким вже поганим був цей рік, якщо з друку вийшло декілька десятків дійсно важливих, а часом й абсолютно безпрецедентних для української індустрії видань. 

Про мистецькі видання року, що минає, опубліковано вже чимало оглядів. Але я дозволю собі також присвятити цю колонку-підсумок книгам-подіям. Без рейтингів, за відчуттями. 

Однозначним високим стартом 2020-го було видання «Маусу» Арта Шпігельмана українською. Придбала, але не взялася перечитувати, тому що не так давно поверталася до російського перекладу. Хоча це міг би бути потужний діалог із лінією про Катастрофу в тій-таки «Амадоці». 

Приємно потішили експериментальні жанри, мало розроблені в локальному книговидавництві. Моє персональне головне враження  — графічна новела «У м’яті» (IST Publishing) з текстом Бориса Філоненка та фреймами Данила Штангеєва й Антона Рєзнікова. Пронизливо особистий, ювелірно відрисований комікс рясніє цитатами та ребусами на перевірку загальнокультурної ерудиції — перечитувати й перечитувати.

До категорії експериментів додам також амбіційну заяву на поєднання документалістики та фікшену у купі з «історичною достовірністю, психологізмом і захопливим сюжетом» — роман Катерини Лебедєвої «22: Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві» (Видавництво Олеся Савчука). Книжка про Леся Лозовського, малознаного художника кола щойно заснованої Української академії мистецтв. 

Перманентний брак ґрунтовних монографій не лише про малознаних митців, але також про титанів й титанес українського ХХ сторіччя частково утамували грубі «Тетяна Яблонська. Щоденники, спогади, мемуари» та книга-як-художній-об’єкт «Нарбут» (обидві — Родовід) з неповторними обкладинками у кожного примірника. Ощадливіша за об’ємом, але точно не менше концентрована за змістом — довгоочікувана багатьма добірка есеїв та текстів Тіберія Сільваші (ArtHuss).

ТЕТЯНА ЯБЛОНСЬКА. Щоденники, спогади, роздуми
ТЕТЯНА ЯБЛОНСЬКА. Щоденники, спогади, роздуми

Якщо ви не знали, то найпродуктивніший видавець України — Володимир Мельниченко. Щороку цей великий художник публікує нові книжки, дедалі ширше оприявнуюючи через тексти, спогади, світлини, архівні матеріали та репродукції їхню спільну з Адою Рибачук художню та життєву історію. Цього року Мельниченко за участі Олександра Галинського видав «Крик Птаха IV» з докладною хронологією створення та знищення Стіни Пам’яті. Знайдіть спосіб потрапити до будинку-музею АРВМ та здобути один із примірників з самобутнім дизайном.

Принагідно згадаємо, що у вересні наказом Департаменту охорони культурної спадщини КМДА зали прощання на Байковому кладовищі, спроектовані Адою Рибачук, Володимиром Мельниченком та Авраамом Мілецьким, були внесені у Перелік об’єктів культурної спадщини м. Києва. Малий, але дуже важливий крок. 

Щедрим цей рік був на фотографічні книжки різного формату. Про всі не згадаю, але вже вийшло чимало окремих оглядів (наприклад, тут і тут).

Серед улюблених: Anamnesis Михайла Палінчака (до речі, виданий ним самотужки) та Orthodox Chic (Курмаз, Биков, Бурлака) від дорогих серцю «Основи» — чергова книжка з серії авторських фотопроєктів-досліджень на межі архітектури, візуальної антропології та «східноєвропейського шику». До пари варто придбати книжкову версію проєкту, про який «написали у The Washington Post» (й не дарма) — Railroad Ladies Саші Маслова в ошатній оксамитовій обкладинці. Моїм окремим фаворитом є Lust — домашнє soft porn, дбайливо зібране Сашею Курмазом та видане дуже лімітованим накладом італійським видавництвом 89Books, що ним опікується кураторка Катерина Філюк та фотограф Мауро Д’Агаті.

Саша Курмаз
Саша Курмаз. «Вожделение»

Іще одна новинка з рубрики «наших друкують в європах» — путівник Art For Architecture. Ukraine. Soviet Modernist Mosaics 1960 to 1990 (DOM Publishers) по радянським мозаїкам України. З фотографіями Євгена Нікіфорова і текстами Поліни Байцим — надзвичайної дослідниці, якої нашому мистецтвознавчо-публіцистському простору дуже бракувало. Тут саме час справедливо тицнути мене за спекуляцію родинними зв’язками. Видання від того гіршим не стане.

Окремо варто згадати нову фотокнижку «великого и ужасного» Олександра Чєкменьова зі знаним проєктом «Лілії». Вона видана Музеєм харківської школи фотографії або MOKSOP, який дедалі більше набирає обертів (тут я пригадала, що досі не маю власного примірника «Паспорту» Чекменьова — на мою скромну думку, в принципі одного з головних фотопроєктів часів Незалежності). 

Завдяки MOKSOP і УКФ побачила світ і важлива дослідницька штудія — «Харківська школа фотографії: гра проти apparatus» Надії Бернар-Ковальчук. Це перше монографічне дослідження явища Харківської школи фотографії.

Про викладені думки й висновки можна й варто сперечатися, але важливо інше: з кожною новою книжкою такого ґатунку історія ХШФ дедалі впевненіше переходить з царини усного переказу в площину наукового дискурсу. В аналогічні ворота б’є збірка тез із виступів та текстів до KharkivPhotoForum, який сам собою дещо розчинився в карантинному медіа просторі (втім, ця невдача спіткала переважну більшість заздалегідь спланованих і нашвидкоруч перезібраних під онлайн подій).

Й окремо-окремо, на завершення теми фотографічних книжок, відзначу гросбух «Микола Трох. Enfant Terrible української фотографії», укладений куратором Валерієм Сахаруком, розмову з яким ми мали щастя записати цього року.

Той випадок, коли книжка навіть не продовжує чи доповнює виставку (камерну, досконало калібровану експозицію в StedleyArtFoundation), а сама є виставкою в папері (в інтерв’ю Валерій цікаво пояснює такий підхід).

Микола Трох
Микола Трох. Без назви

Ще одна публікація за мотивами або навіть замість виставки — In Progress. Fashion of Ukraine since 1991 (ArtHuss).

Книжка з дуже авторським (а тому особливо цікавим) поглядом на історію української моди від харизматичної Зої Звиняцьківської, відданої дослідниці теми. Це видання є продовженням і своєрідним каталогом ефектної та дуже дотепної виставки з численними реверансами сучасному мистецтву, яка тривала в «Мистецькому Арсеналі» у 2017 році й, на мій особистий подив, не отримала заслуженого глядацького фурору. Тим більш цінним стала паперова фіксація багаторічної праці авторки.

У переліку книжок-до-виставок не можна оминути «Андрій Сагайдаковський. Декорації. Ласкаво просимо!» — каталог до однойменної виставки в тому-таки «Мистецькому Арсеналі». До речі, першого в інституції великого проєкту нині активного художника і першої книжки про художню практику видатного «діда» в принципі.

І, нарешті, ця новорічна колонка не може природньо відбутися без титульного видання, що його представила редакція YourArt у співпраці з IST Publishing. Не засмучуйтеся, якщо ви не подужали всі тексти і обурилися відсутністю картинок. Не гріх буде просто поставити видання на полицю до вашої колекції та принагідно звертатися до нього, коли є час та натхнення почитати щось корисне, коротке і не з телефону. Ви згадаєте цю книжку та подякуєте видавцеві через декілька років, коли писатимете дисертацію, колонку, статтю або почуєте в черговий раз від знайомого-неофіта: «А що воно таке — це українське сучасне мистецтво, і де про нього можна хоч щось почитати?». Справа в тому, що в нас досі немає, де. Альманах YourArt не те щоб вирішує цю проблему. Добірка рецензій, колонок та розмов вибудовує досить сміливу, строкату, неортодоксальну панораму того, що являє собою актуальна сцена мистецтва (не знаю, хто ще додумався б поставити малюнок Каті Лібкінд на обкладинку). Але ось вам моя ставка: за п’ять років більшість художниць/ів, які дали своє перше велике інтерв’ю для цього видання, матимуть міцну практику та значиме ім’я. Я дуже добре знаю, що це таке — шукати надійне джерело, цілувати сторінку 404 безвідповідально покинутих медіа-ресурсів та безмежно радіти рятувальному колу у вигляді книжок та журналів, — та навіть буклетів! —які хтось з колег не погребував зберегти в 1980-ті…1990-ті…2000-ні… 

А до wishlist’а на рік майбутній я покладу собі паперові альманахи з вибраними текстами, які виходили онлайн на двох улюблених медіа-платформах (колеги, хапайте ідею на 2021 рік): на відродженій з безліччю нових рубрик «Забороні» та у блозі дослідницької ініціятиви «Минуле. Майбутнє. Мистецтво». Обидві платформи наважилися писати — й зуміли знайти влучний формат і мову, — про непопулярне, але гостро нагальне. Про травми і злочини, колективну пам’ять та безпам’ятство, про значення культури як запобіжника та інструменту подолання їхніх наслідків.

Насамкінець я згадую дві чільні роботи останньої «Документи» в Каселі — чого мені точно бракувало у безвиїздному 2020-му році, то це великих музеїв та міжнародних виставок. Інсталяція художниці Марти Мінуїн являла собою модель Парфенону, зведеного в центрі Каселя з книжок, які були заборонені й підлягали знищенню за часів націонал-соціалістичного режиму в Німеччині. Друга робота — багатовекторний проєкт Rose Valland Institute художниці Марії Ейнхорн, присвячений практичним крокам для пошуку та повернення мистецьких колекцій і бібліотек, конфіскованих Третім рейхом у єврейських родин. В обох роботах, очевидно заримованих кураторами, мене тоді вразили жест олюднення творів мистецтва чи літератури, конструювання образу «книжки як жертви», глорифікація їх як survivors катастроф минулого століття. Перенесу цю метафору в наші дні: книжки точно переживуть пандемію, секвестр та вибори до місцевих рад.

Бажаю всім знайти під реальною або умовною ялинкою вашу першу важливу книжку 2021 року. А собі бажаю таки відновити та довести до фіналу роботу над власною і більше не виправдовуватися «складним роком». Бережімо себе. 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: