Підтримати

Копія та оригінал. Про мистецький осередок на СРЗ№2

Історія мистецького осередку на СРЗ№2 типова та послідовна. Колись на території судноремонтного заводу, що не функціонує, з’явилися одеські художники і художниці, облаштували тут майстерні та студії. Згодом до них долучилися київські представники сучасної електронної сцени. Так утворилася унікальна творча екосистема, щедра на цікаві виставки, гучні вечірки та морські купання. Докладно про це можна прочитати у минулорічному репортажі Світлани Лібет.

Фото: Жанна Кадирова
Фото: Жанна Кадирова
Фото Жани Кадирової
Фото: Жанна Кадирова

Самоорганізовані мистецькі простори ваблять своєю вітальністю та самобутністю. Про такі нерідко кажуть: «Тут є дух свободи». Відомі мистецькі центри чи арткластери часто ґрунтуються на самоорганізації: митці та мисткині знаходять приміщення, які не функціонують, і самотужки перетворюють їх на творчі майстерні. Поступово до них долучаються друзі та подруги, приходять гості, організовуються публічні події (концерти, виставки, кінопокази тощо). Згодом з’являється інфраструктура у вигляді барів та хостелів. Такими місцями цікавляться туристи, численні відвідувачі спонукають процеси джентрифікації, що є бажаними для сучасного, особливо постіндустріального міста. Зрештою, такі простори комерціалізуються, щоб деінде самоорганізувалися нові.

Фото: Оксана Усачова
Фото: Оксана Усачова

Віднедавна на СРЗ№2 відчувається початок кінця, оскільки територію заводу викупили під будівництво. Здавалося б, усе зрозуміло — місто зацікавлене у новій комерційній забудові і не потребує мистецьких осередків, але, як виявляється, потребує і навіть сприяє! Водночас в Одесі відбувається запуск проєкту «Одеський дом художника», який передбачає, що на території ще одного зі заводів, що не функціонують, створять творчі майстерні. Туди можна буде приходити для споглядання мистецтва і спілкування з авторами й авторками. Міська влада виділяє для цього приміщення фінансування, а російський галерист Марат Гельман розроблює новітню концепцію, котра цілковито збігається із описом СРЗ№2.

Отже, для порівняння: сьогодні в Одесі існує унікальний та органічний мистецький осередок — СРЗ№2, який не вимагає ніяких втручань та концепцій. Потребує хіба відтермінування забудови, та, можливо, більшої лояльності охоронців до відвідувачів. Водночас впроваджується ресурсозатратний проєкт «Одеський дом художника» для штучного створення подібного мистецького осередку. Кому сприятиме міська влада? Чи зрозуміє, що не можна спроєктувати «творчу атмосферу»? Усвідомить, що навряд чи вдасться імітувати спільнотворення, а стильний ремонт у студіях не забезпечить синергію їхніх мешканців?

Варто зазначити, що самоорганізовані простори та сквоти є визначальними для українського мистецтва кінця ХХ — початку ХХІ століть: «Паризька комуна» у Києві, галерея «Детенпула» у Львові, «Автономія» у Харкові та низка інших. Протягом останніх 10 років в Одесі можна було спостерігати за однією з найбільш успішних низових ініціатив у царині сучасного мистецтва — діяльністю галереї «Ночь». Прикметно, що діяла вона в новобудові, у приміщенні, що є комерційною нерухомістю. Звісно, таке сусідство могло бути не надто комфортним — гучні відкриття та вечірки, що уособлюють «дух свободи», котрий зазвичай заважає спати. Та водночас це було місце, де репрезентували дійсно актуальні мистецькі явища. 

Важливо пам’ятати, що справжнє багатство міста — його різноманітна спадщина. І тут слід розуміти, що «совковий» завод на березі моря — це теж частина історії Одеси, а берегова лінія, забудована типовими готелями, — буде одноманітною і навряд чи привабливою для численних туристів. Індустріальна естетика заводу хоч і не всім до вподоби, проте вона створює різноманіття й строкатість міста у хорошому сенсі цього слова. Захоплива прогулянка на СРЗ№2 — це не тільки сучасне мистецтво та електронна музика, а можливість розглядати вишукані шрифти на оголошеннях та вивісках. Опинитися в гігантському цеху, споглядаючи за мінливістю світла крізь масиви склоблоків. Тут розташована унікальна дерев’яна споруда рятувальної станції 1903 року архітектора Льва Влодека, до збереження якої докладають зусилля художники та художниці, які працюють на заводі. І очевидно, що в разі забудови території заводу, ця перлина дерев’яного зодчества буде знищена «випадковою» пожежею, як це зазвичай трапляється із незручними пам’ятками.

Інтер’єр та дерев’яна вежа рятувальної станції. Фото: Жанна Кадирова
Інтер’єр та дерев’яна вежа рятувальної станції. Фото: Жанна Кадирова
Інтер’єр та дерев’яна вежа рятувальної станції. Фото: Жанна Кадирова
Інтер’єр та дерев’яна вежа рятувальної станції. Фото: Жанна Кадирова

Поки що незрозуміло, чи остаточно вже прийняте рішення про забудову СРЗ №2, і чи є ще шанси зберегти цей простір. Утім, своєчасною буде масштабна виставка резидентів та резиденток СРЗ№2, що відбудеться 23 вересня у київському центрі сучасного мистецтва М17.

Художні роботи Жені Вольно, Васі Дмитрика, Максима Зацарінного, Жанни Кадирової, Павла Клименка, Commercialpublicart, Наталі Кушнір, Наталі Мариненко, МНПЛ, Дениса Рубана, Ereh Saw, Микити Тищенка, Дарії Чечушкової, Ксенії Щербакової — покликані розкрити феномен цієї самоорганізованої спільноти. І варто сподіватися, що виставка «На акваторії заводу купатися було заборонено» спонукатиме до розуміння цінності СРЗ№2 для Одеси, України і для сучасного мистецтва загалом, а резидентів і резиденток заводу — надихне на боротьбу за свій творчий простір.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Зберегти

Більше матеріалів

«Життя мало мене чи зламати, чи зробити художником — зробило художником». Про роботу з архівами Віктора Зарецького
586

«Життя мало мене чи зламати, чи зробити художником — зробило художником». Про роботу з архівами Віктора Зарецького

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: