Якби потрібно було скласти підсумки року для українського мистецтва, то, певно, найперше явище, яке слід було б згадати — це плутанина навколо слова «квір», що сягнула надзвичайних масштабів за 2021 рік. 

Одним із крайніх випадків цієї плутанини є «Головний критичний текст за рік», написаний спонтанним колективом авторок й авторів (Костянтин Дорошенко, Гаррі Краєвець, Настя Калита та Ксенія Малих). Ймовірно, було б незайвим розглянути й чимало інших питань, які провокує ця публікація. Скажімо, чому виставка «Швидко. Зручно. Небезпечно» (кураторка — Ганна Циба), присвячена одній з найактуальніших, зокрема і для художнього виробництва, тем — стану прекарності, згадується лише у зв’язку з її «візуальністю, іноді прямолінійною до інфографіки», а мистецтво неодноразово без будь-яких обмовок та уточнень характеризують як реальну особу — клієнта психоаналітика (наприклад, виведення «українського мистецтва в дорослішання», щоб це не означало, проголошується чи не найбільшим досягненням 2021 року). Усе ж, хоча й «квір» та «гендер» є далеко не центральними проблемами тексту, попри його невеликий обсяг ці два слова вжито чи не в кожному абзаці, тож складно не скористатися таким приводом поміркувати про давно наболілу тему.

«Спрямування до квірності», приписуване цьогорічним роботам художника Нікіти Кадана описується тут як спосіб «отримати правдивого себе, своє місце». Щойно визначивши з непохитною впевненістю, що скеровує спрямування до квірності, автори та авторки доволі однозначно доповнюють, що «ідея квіру» — це «усеприйняття», щоб це не означало, якого бракує павільйону «Джерело». Дуже дотепно, що водночас особливістю безперечно цікавого художнього проєкту «Нове єврейське мистецтво», до якого належить один із співавторів тексту, у «головному критичному» названо «вакцину позагендерності від модної квір-істерії», — до нудоти знайома історія, у якій цис-чоловік, нехай навіть іронічно, проголошує власну позицію висловлювання «позагендерною».

Ймовірно, саме відсутність умов для належного обговорення цієї теми та стьоб як риторична позиція, що пронизує увесь «головний критичний», стають прихистком такого андроцентризму. Вірогідно, й саме бурлескний гамір став приводом для авторів та авторок жартома назвати свій текст «критичним». Однак існує й інший підхід, на мій погляд, дещо більш своєчасний у ситуації кризи глобалізованої культури та відповідного вуличного ультраправого насильства до гендерно некомформних осіб. Критичний текст, тобто специфічний спосіб (від-)творення знань та думок, що наповнюють художнє поле, може не лише жонглювати дрібками широкого кола значень слова «квір», але поставити питання про підстави взагалі застосовувати це англійське слово до вітчизняних художніх практик 2021 року.

Якщо ж не звужувати значення терміну до лайфстайл бренду, то ви ризикуєте бути збитими з ніг напором різноманіття умов його вжитку. Як вдало вказує куратор та квір-теоретик Поль Пресіадо у невеликій статті «Квір»: історія слова, в англійській мові ХІХ століття, де цей термін, власне, і виник, queer вживали як те саме, що і «брехун», «негідник», «безумець», «недолюдок» та навіть просто «п’яниця». Із пізнішим утвердженням цінності гетеросексуальності та буржуазного інституту сім’ї (ага, це не завжди так було!) queer — це ще й синонім до «збоченець», «содоміт», «трансвестит», «підар» (faggot), «лесбуха» (dyke) тощо. Втім, як продовжує Пресіадо, політична історія змінила не лише вжиток цього слова, але й мовців, що його використовують: щонайменше з середини 1980-х у зв’язку з епідемією СНІД та тотальним її ігноруванням західним суспільством ті, кого патріархальна культура ідентифікувала як queer, привласнили цей термін, аби перетворити його на засіб політичної дії та спротиву нормалізації. Активістські групи типу Act Up, Radical Furies та Lesbian Avengers використали цей інструмент соціальної репресії як гасло та можливість мобілізації. Задовго до ери тік-току зусиллями численних низових самоорганізованих активістських ініціатив (часто антикапіталістичних), контр- і субкультурних груп, також видань з феміністичної та гендерної теорії цей термін укорінився й в україномовних контекстах.

Так, квір як утворення критичної культури — це ще й тип практик, що виник у середовищі дискримінованих за ознаками сексуальності та гендерної поведінки. Характерною рисою цих практик нерідко є здатність перехоплювати засоби управління тілами, аби перетворити самі ці засоби на інструменти емансипації. Власне, як це сталося і з самим терміном, що нині позначає спосіб набуття колективної соціальної та політичної суб’єктності, певної автономії у підриві статево-гендерного Ancien Régime зсередини. «Квір» мертве, хай живе «квір»!

Можливо, серед інших підставою об’єднувати художні роботи під цим терміном із за визначенням множинним і відкритим значенням може бути спільна як для практик квір-активістів й активісток і -теоретикинь й теоретиків, так і для деяких художніх підходів риса. Йдеться про орієнтованість на перебудову поля соціального, його апаратів відтворення генітальної ієрархії шляхом привласнення засобів домінантної культури. У гендерній та квір-теорії набули концептуального змісту найрізноманітніші способи цього привласнення: ідентифікація з ексцесивним суб’єктом (Тереза де Лауретіс), пародіювання (Джудіт Батлер), невдача (Джек Галберстам), техно-мутація (Поль Пресіадо) та інші. Зрештою, квір-культура як критичний проєкт може бути описана серед іншого як мережа таких генеалогічно пов’язаних практик.

Втім, привласнення, особливо здійснювані на експериментальних засадах, як це часто буває у мистецьких підходах — це діяльність, що не гарантує емансипації, а лише наближає можливість зміни, провокація соціальної турбулентності. Відтворення засобів панування та ієрархічних структур межує з їх підривом — подія мистецтва розгортається навколо цієї межі. Тож критичний погляд не цурається соціальної та політичної «нечистоти» і можливої невдачі художнього твору, адже нерідко й сама практика художників та художниць залишається відкритою до цієї амбівалентності.

З цього погляду «квір» не може бути атрибутованим художньому творі як його перевага чи особлива чеснота, хоч саме таке враження часто виникає в середовищі сучасного неоліберального вікторіанства — політики репрезентацій, що звужує компетенцію критичної квір-культури до обговорення питань етикету публічної комунікації. Не може тому, що зміст терміну в такому разі вихолощується до «чогось дивного», «прикрашеного гліттером», словом до великої порожнистої блискучої нісенітниці, а сама ця атрибуція нейтралізує потенційну агентність твору, його силу (power), що постає з амбівалентності. Така дисциплінарна ідентифікація зумовлює ситуацію, де художній твір — це екзотичний та, втім, приручений фетиш патріархального капіталістичного суспільства.

Схоже, українське мистецтво, яке пов’язує себе зі словом «квір», опиняється у зоні напруги цих різних значень: між лайкою, привласненою самоназвою та фетишем. Навряд ця ситуація є такою вже й безнадійною, але з упевненістю можна стверджувати, що в ній криється чимало небезпек. Варто лише згадати кілька цьогорічних проєктів, аби побачити, наскільки непевними і заплутаними та водночас і надзвичайно плідними є практики, занурені в цю напругу. До слова, вочевидь, саме вони стали тим колективним пацієнтом, якому автори й авторки «головного критичного» поставили такий страшний діагноз — «квір-істерія».

Значною мірою згадані небезпеки торкнулися експериментів обговорюваного у «головному тексті» кураторського колективу «Сира Нора» (Богдана Косміна, Аліна Клейтман, Нікіта Кадан). Складно не визнати, що кураторкам і куратору не лише вдалося знайти унікальну локацію, але й організувати в ній постійно діючий громадський виставковий простір. «Джерело» стало цікавою спробою дослідити гібридну зону на перетині художньої квір-культури, дрег-перформансу та вечірок з електронною музикою. Втім, часом встановити межу між цими видами діяльності в «Джерелі» було майже неможливо, що є дуже симптоматичною тенденцією як для все більш деполітизованого інституту сучасного мистецтва, так і для танцювальної культури, яка все частіше виявляється соціально ангажованою. На жаль, політичні можливості та привілейованість доступу до останньої досі не набули художньої рефлексії на виставках «Джерела», а некритичне припущення про їхню безумовну емансипативність, схоже, створює загальні межі подій у павільйоні.

Натомість «Перший львівський квір» — персональна виставка Яна Бачинського — радше звертається до колективного анонімного тіла, що зазнає гендерно-статевого форматування взагалі, аніж до визначеного гібридного типу практик, як у випадку з «Джерелом». Лімінальні вираження цього тіла в роботах художника (волосся, яким вишивають, третя нога з відео «Небінарність») унеможливлюють фетишизацію, стаючи відправною точкою перепривласнення власного тіла, коли саме виключене та поіншоване бінарною гендерною матрицею стає острівцем автономії. Та чи пролягає межа допустимої тілесності для консервативного релігійного суспільства там само, де і для неоліберального капіталізму — обставини, де за гроші можна все, ще й з доставкою та знижкою на наступну купівлю? Цього питання «Перший львівський квір» не торкається, фокусуючись радше на не менш актуальних для українських реалій випадках, де побутова консервативність укупі з бідністю провокують дивні страхи та моторошні марення про те, що перебуває потойбіч зефірного фасаду родинної злагоди між чоловіком та жінкою. Майстерна гостинність до предмету цих марень — так, напевно, можна було б описати метод Яна Бачинського. 

Близький та дещо інший підхід — включене вивчення зображальних засобів дисциплінарної соціалізації тіл, що мали місце на виїзній лабораторії з їх підриву — виставці «Сад після богів» у Полтаві (куратор — Нікіта Кадан). До слова, учасниця цієї виставки АнтіГонна представила цьогоріч власні напрацювання більш розлого у персональному проєкті Oksana – AntiGonna: 13 — ретроспективі критичної роботи художниці з жанром порно-горору. Ще один випадок роботи зі складною діалектикою зображення та тіла мав місце на виставці Каті Лисовенко «Пропаганда світу моєї мрії», пов’язаній з візуальними засобами глорифікації у монументальному живописі та сюжетами античної культури.

Та не менш цікавим й залишеним «головними критиками» поза увагою є перформативно-аудіовізуальний проєкт «До{К}віра» (кураторки — Валентина Петрова, Юлія Сердюкова), що постав із шестирічної роботи режисерки та художниці Оксани Казьміни над фільмом Underwater, присвяченому художницям, культурним активісткам та учасницям проєкту: АнтіГонні, Ксенії Платановій, Марії Проніній, Наталці Дяченко та, власне, самій режисерці. «До{К}віра» — це відкритий архів відзнятих матеріалів, в яких аудиторія самостійно прокладає маршрути перегляду. Окрім засобів регламентації та протоколювання глядацького погляду, предметами перепривласнення стають також і практики турботи, вилучені колективом проєкту з «приватних» царин домашньої та емоційної праці, що опинились там зі становленням нормативних уявлень про гендерну поведінку; проблеми ж гендеризованого насильства піднімаються в роботі доволі однозначно. У цьому випадку перехоплення потоків індивідуальних біографій, відеозаписів, людської праці та цифрових даних відкриває горизонт практичної імплементації в процес художнього виробництва рівності, гендерного багатоманіття та, власне, до(к)віри — відкритості, доступності та гнучкості інтерфейсу соціальних відносин. Усе ж: як цей інтерфейс може бути вкорінено в суспільні процеси? Інакше кажучи, якими мають бути відносини між автономією таких експериментальних до(к)вірних утворень та всезагальністю політичної дії?

Те, що об’єднує ці вкрай різні та безліч незгаданих мною практик — це аж ніяк не наявність певних формальних ознак або ж, тим паче, не відданість моральним ідеалам усеприйняття. Можливо, спільною є лише рішучість шукати місце у світі, сповненому системного насильства, ієрархій, соціальних репресій, поєднана зі сміливістю у найрізноманітніших обставинах знаходити в ньому місце для власної чужості та різноманіття інших. Врешті-решт, це могло б пояснити такий широкий діапазон значень цього слова: «квір» — це не категорія, але заклик. Заклик, який у кожних нових обставинах звучить інакше та щоразу закликає до нової іншості. «Квір» мертве, хай живе «квір»!