Юні, гарні, сповнені бажання жити, подобатись і відчувати. Імперія, в якій вони народилися, луснула. Вони отримали молоду батьківщину, яку осмислити поки ще не вдається, та й нема на те часу. Навколо стільки нового, щойно дозволеного, захопливого, небаченого! Приміром, ресторан «Будапешт», вечеря в котрому коштує як нова шуба для мами-вчительки, а та доношує полисілу бабусину з 60-х. На це грошей не знайти, навіть якщо пощастило знайти спонсора — він готовий лише пригощати, в кращому разі подарувати імпортну сукню чи туфлі з «Правекс-пасажу». Було б добре вискочити заміж за авторитетного рекетира, або прорватися в манекенниці в круту модельну агенцію. У модному шмоті на подіумі легше й престижніше шукати спонсорів, ніж у стриптизі чи за барною стійкою клубу.

Вони вбрались у свої найфірмовіші речі в стилі «героїновий шик» і йдуть гуляти: сексуальні, сміливі, прекрасні і самовпевнені, як військо, що вишикувалося до бою. Виглядають валютно. Прихопили сигарети More і пляшку Martini з магазину на Карла Маркса. Бажання контрастів і вражень привели їх на цвинтар. Не нове для них місце, зі школи довелося ховати однолітків: хтось загинув у бандитській розборці, хтось передознувся «чорним». Поряд знову когось ховають — місце ж таке. Але живемо один раз. І одним днем, бо обірватись життя може кожну хвилину — пострілом в потилицю у під’їзді, підпалом кіоску, в якому обмінюють «долари-марочки». Про таке вони чули. Що ж тепер, зважати на когось, соромитися? «Знов молодість не буде», — чули якось в щемливій пісні з ТВ. 

Ерос і Танатос, лібідо і мортідо, «Мода на цвинтарі» Арсена Савадова — про одвічне протистояння, що лежить в основі буття і цивілізації, живить мистецтво та є головним паливом для масмедій. Це також один з найпотужніших соціально-критичних висловів актуального мистецтва наївних і цинічних пострадянських 90-х, алегорія оргії капіталістичного дарвінізму на руїні більшовицького модерністського проєкту. Коли зубожіння мільйонів людей поставило їх на межу виживання, давши іншим прорватися у реальність валіз із грошима, карикатурних розкошів і вседозволеності. 

Пози дівчат в «Моді на цвинтарі» також карикатурні й штучні. Вони грають у декаданс, як і годиться в часи розпаду соціально-економічних систем. Коли відбувається девальвація невинності, яка перетворюється в таких умовах на віктимність, стає перешкодою виживання і відповідно карається. У реаліях сучасних їм історичних турбуленцій цю тенденцію артикулювали де Сад і Марієнгоф. Савадов візуалізує її в образах юнок, що намагаються виглядати жінками з минулим в оточенні зів’ялих або штучних могильних квітів. Цим художник несподівано оживляє кладовище, робить його територією живих. Реальні учасники похорону, що слугують ніби тлом фотосесії, виходять на передній план власною непідробністю. У ритуалі жалоби, голосінні та розпачі від зустрічі із невідворотністю смерті, люди маніфестують, демонструють самим собі, що поки все ж залишаються в світі живих. 

Арсен Савадов бачить декаданс модельної зйомки та моди як такої. Милується ним та своїми моделями, як вибагливим букетом в руці — яскравим, пахучим і вже тільки позірно живим. 

У 90-ті мода нарешті тріумфувала на «одній шостій суходолу Землі» на уламках ідеологічних кайданів «Морального кодексу будівника комунізму». «Мода на цвинтарі» Арсена Савадова є оприявленням цієї події, доведеним до кічу новоявлених глянцевих часописів, де на світлинах друкувалися назви брендів та ціни на речі, вдягнені на моделей. Зрідка імена моделей. Скандальний проєкт одразу був опублікований в російському журналі «ОМ», трендсеттері прогресивної молоді від Ужгорода до Владивостока. А також репрезентований на грандіозній виставці Арсена Савадова «Deepinsider» в галереї Центру сучасного мистецтва Сороса при Києво-Могилянській Академії (Київ). Бо, як і сама мода, цей мистецький цикл виявився тотальним кодом. Викриттям моди як смерті.

Мода — це перманентна смерть. Кожна нова колекція і тренд констатують смерть попередніх. Мода, що захопила вулиці, вже кадавр, бо дизайнери в той самий час формують нову. Модна сезонність вбиває сьогоднішній день, переключаючи увагу на найближче майбутнє, яке так само вбиває, своїм приписом обнуляючи його варіативність. Як смерть одноманітна і не вигадлива, мода повсякчас тасує вже відому колоду образів, проявів та афектів. І розвиток технологій не додає нового до цього калейдоскопу знаків. Як і смерть, мода поглинає усе, нівелює унікальність, особливість, суб’єктність, безпосередність, перетворюючи на себе. 

Мода і смерть однаково «фривольні та імморальні» (Жан Бодріяр), як савадівські юнки на цвинтарі. Це вилучає проєкт «Мода на цвинтарі» з часу та простору створення, підносячи до візуальної й філософської алегорії.