Вакансії

Мода як смерть

Видавництво Основи у партнерстві з платформою Depositphotos презентують другий номер журналу про українську фотографію SALIUT. Актуальний випуск присвячений темі 1990-х в Україні, — неоднозначному, контраверсійному та визначальному періоду в українській історії.

Для Saliut #2 мистецький критик Костянтин Дорошенко написав есей до фотосерії Арсена Савадова «Мода на кладовищі» 1997 року. Зі згоди автора публікуємо український варіант його тексту «Мода як смерть».

Юні, гарні, сповнені бажання жити, подобатись і відчувати. Імперія, в якій вони народилися, луснула. Вони отримали молоду батьківщину, яку осмислити поки ще не вдається, та й нема на те часу. Навколо стільки нового, щойно дозволеного, захопливого, небаченого! Приміром, ресторан «Будапешт», вечеря в котрому коштує як нова шуба для мами-вчительки, а та доношує полисілу бабусину з 60-х. На це грошей не знайти, навіть якщо пощастило знайти спонсора — він готовий лише пригощати, в кращому разі подарувати імпортну сукню чи туфлі з «Правекс-пасажу». Було б добре вискочити заміж за авторитетного рекетира, або прорватися в манекенниці в круту модельну агенцію. У модному шмоті на подіумі легше й престижніше шукати спонсорів, ніж у стриптизі чи за барною стійкою клубу.

Вони вбрались у свої найфірмовіші речі в стилі «героїновий шик» і йдуть гуляти: сексуальні, сміливі, прекрасні і самовпевнені, як військо, що вишикувалося до бою. Виглядають валютно. Прихопили сигарети More і пляшку Martini з магазину на Карла Маркса. Бажання контрастів і вражень привели їх на цвинтар. Не нове для них місце, зі школи довелося ховати однолітків: хтось загинув у бандитській розборці, хтось передознувся «чорним». Поряд знову когось ховають — місце ж таке. Але живемо один раз. І одним днем, бо обірватись життя може кожну хвилину — пострілом в потилицю у під’їзді, підпалом кіоску, в якому обмінюють «долари-марочки». Про таке вони чули. Що ж тепер, зважати на когось, соромитися? «Знов молодість не буде», — чули якось в щемливій пісні з ТВ. 

Ерос і Танатос, лібідо і мортідо, «Мода на цвинтарі» Арсена Савадова — про одвічне протистояння, що лежить в основі буття і цивілізації, живить мистецтво та є головним паливом для масмедій. Це також один з найпотужніших соціально-критичних висловів актуального мистецтва наївних і цинічних пострадянських 90-х, алегорія оргії капіталістичного дарвінізму на руїні більшовицького модерністського проєкту. Коли зубожіння мільйонів людей поставило їх на межу виживання, давши іншим прорватися у реальність валіз із грошима, карикатурних розкошів і вседозволеності. 

Пози дівчат в «Моді на цвинтарі» також карикатурні й штучні. Вони грають у декаданс, як і годиться в часи розпаду соціально-економічних систем. Коли відбувається девальвація невинності, яка перетворюється в таких умовах на віктимність, стає перешкодою виживання і відповідно карається. У реаліях сучасних їм історичних турбуленцій цю тенденцію артикулювали де Сад і Марієнгоф. Савадов візуалізує її в образах юнок, що намагаються виглядати жінками з минулим в оточенні зів’ялих або штучних могильних квітів. Цим художник несподівано оживляє кладовище, робить його територією живих. Реальні учасники похорону, що слугують ніби тлом фотосесії, виходять на передній план власною непідробністю. У ритуалі жалоби, голосінні та розпачі від зустрічі із невідворотністю смерті, люди маніфестують, демонструють самим собі, що поки все ж залишаються в світі живих. 

Арсен Савадов бачить декаданс модельної зйомки та моди як такої. Милується ним та своїми моделями, як вибагливим букетом в руці — яскравим, пахучим і вже тільки позірно живим. 

У 90-ті мода нарешті тріумфувала на «одній шостій суходолу Землі» на уламках ідеологічних кайданів «Морального кодексу будівника комунізму». «Мода на цвинтарі» Арсена Савадова є оприявленням цієї події, доведеним до кічу новоявлених глянцевих часописів, де на світлинах друкувалися назви брендів та ціни на речі, вдягнені на моделей. Зрідка імена моделей. Скандальний проєкт одразу був опублікований в російському журналі «ОМ», трендсеттері прогресивної молоді від Ужгорода до Владивостока. А також репрезентований на грандіозній виставці Арсена Савадова «Deepinsider» в галереї Центру сучасного мистецтва Сороса при Києво-Могилянській Академії (Київ). Бо, як і сама мода, цей мистецький цикл виявився тотальним кодом. Викриттям моди як смерті.

Мода — це перманентна смерть. Кожна нова колекція і тренд констатують смерть попередніх. Мода, що захопила вулиці, вже кадавр, бо дизайнери в той самий час формують нову. Модна сезонність вбиває сьогоднішній день, переключаючи увагу на найближче майбутнє, яке так само вбиває, своїм приписом обнуляючи його варіативність. Як смерть одноманітна і не вигадлива, мода повсякчас тасує вже відому колоду образів, проявів та афектів. І розвиток технологій не додає нового до цього калейдоскопу знаків. Як і смерть, мода поглинає усе, нівелює унікальність, особливість, суб’єктність, безпосередність, перетворюючи на себе. 

Мода і смерть однаково «фривольні та імморальні» (Жан Бодріяр), як савадівські юнки на цвинтарі. Це вилучає проєкт «Мода на цвинтарі» з часу та простору створення, підносячи до візуальної й філософської алегорії.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: