Роздуми про партисипативне мистецтво. Частина 1

Женя Моляр

Женя Моляр

Ця розмова трапилася нещодавно у Могриці — маленькому селі на кордоні з Росією що вже більше 20 років асоціюється із українським сучасним мистецтвом. Складно давати визначення формату Могриці: симпозіум, пленер, фестиваль, та і не варто. Могрицьке мистецтво звично називають ленд-артом, та як на мене ця подія знаходиться осторонь будь-яких форматів і категорій. Могриця — це самобутнє та унікальне явище, що торкається далеких від ленд-арту питань, до прикладу, таких як партисипативне мистецтво.

Схоже на те, що партисипація віднедавна замінила в мистецтві ідеологію, стала немов перепусткою в світ актуальних художніх практик. Художники озброєні інструментарієм соціальних працівників масово колаборують, єднають, розвивають та допомагають спільнотам. Митці вже не можуть сидіти відлюдькувато в своїх майстернях, а мають іти з в народ і взаємодіяти.

Переповідаючи могрицьку розмову я не буду називати імена учасників, бо припускаю, що відкрите нехтування партисипацією може якось нашкодити творчій кар’єрі.

Отже, якось увечері, всі учасники сходили до річки, на кар’єр, пройшлися пагорбами оглядаючи щойно створені роботи, а потім сиділи за довгим дерев’яним столом і обговорювали їх. До гурту підійшли молоді люди поцікавитись що відбувається. Один з учасників у білому піджаку із краваткою-метеликом почав пояснювати, що тут зібралися художники щоб робити мистецтво. Молодики продовжили допитуватися чому ці всі художники приїхали саме сюди, адже це їхнє село, на доказ показували документи із своєю могрицькою пропискою. Митець спробував їм лаконічно пояснити, що таке ленд-арт в цілому та могрицький симпозіум зокрема. На тому і розійшлися.

Світлина: Артем Тихонков

Світлина: Артем Тихонков

До спілкування з сільським населенням у Могриці художники ставляться по-різному. Ті хто пам’ятають ще студентські пленери в кінці 90-х — початку 2000-х, згадують, що місцеві, як приходили у кемпінг художників постійно чіплялися до дівчат і намагалися почубитися з хлопцями. Мистецькі об’єкти місцеві розбирають для того щоб використати матеріали у господарстві, або на дрова, нерідко їх нівечать просто заради утіхи. Звісно художників та художниць обурює таке ставлення до їхньої творчості. Тому ці контакти мінімізувалися до того, що могричани зрідка приходили дивитися мистецтво, а митці, бувало, ходили до селян за молоком.

Аж ось минулого року один творчий колектив вирішив робити партисипативне мистецтво безпосередньо у селі та спільно з його мешканцями. Місцеві долучалися, співпрацювали і взаємодіяли як могли. І цього року, щойно почався симпозіум один сільський чоловік прийшов шукати художників, які обіцяли йому каталог чи виставку, але вони не приїхали. У них були нові проекти деінде, можливо, також партисипативні.

Того ж року ще одна художниця у своїй роботі розповідала про спілкування із Миколою Івановичем з Могриці. Тепер Микола Іванович, як тільки почали приїжджати художники, одразу й прийшов. Він відверто зізнався що його не цікавить мистецтво, він шукає зустрічі з дівчиною Катею, на яку чекав цілий рік. Микола Іванович не так давно повернувся із в’язниці де відбував покарання за те що вбив усю свою родину, а тепер щиро захопився художницею. Він Але чи готова була художниця до такої колаборації?

Світлина: Артем Тихонков

Світлина: Артем Тихонков

Я не маю права моралізаторствувати і говорити про відповідальність у партисипативному мистецтві. Адже я сама кілька разів у своїй роботі стала «жертвою» учасницького тренду в мистецтві. Мені дуже складно спілкуватися з незнайомими людьми, але я вірила, що це необхідно. Коли ми вперше організовували резиденцію «Над Богом» у Вінниці (2015 рік), я вважала, щойно ми відкриємо двері давно зачиненого кінотеатру, покажемо кіно, виставку сучасного мистецтва, розклад цікавих лекцій та дискусій, як всі місцеві активісти прийдуть, аби разом зберегти та відродити колишній кінотеатр. Для цього у нас були передбачені різноманітні воркшопи і тренінги, приїхали модератори. Аж не так сталося, як гадалося. Протягом 10 днів ми спостерігали, як повз наш кінотеатр з найкрутішими вечірками і найактуальнішими художниками байдуже проходять сотні людей щовечора, щоб дивитися на співочі фонтани ROSHEN.

Колись я запропонувала колегам зробити відкритий обід в татарбунарському краєзнавчому музеї. Ми так жваво і натхненно готувалися, підбирали посуд, складали меню, сервірували, а коли перейшли до страв і невимушеного спілкування мені хотілося вмерти, чи принаймні втекти кудись. А ще одного разу ми показували кіно біля занедбаного кінотеатру в Ізмаїлі, і глядачі почали битися під час перегляду.

Світлина: Артем Тихонков

Світлина: Артем Тихонков

У мене було ще кілька невдалих спроб партисипації в різних мистецьких проектах, аж поки я не зізналася собі чесно у тому, що я ніколи не маю бажання першою заговорити із незнайомою людиною, а small talk потребує аж надто багато моїх зусиль.

Повертаючись до могрицької розмови, ще і на наступний день учасники та учасниці по-різному пропонували налагоджувати співпрацю з місцевими: організовувати для них лекції та проводити дитячі майстер-класи. Шукали способи та методи тлумачення мистецтва ленд-арту, забуваючи, що за визначенням воно взагалі не передбачає присутності глядача.

Все більше помітно, що партисипативне мистецтво нагадує культурне місіонерство та колоніалістські практики, і про це варто написати окремо.

Женя Моляр

Nastya Kalita