Підтримати

Про третю експедицію «Музей відкрито на ремонт 2020»

exc-5f725d7c0c438a395e940c55
exc-5f725d7c0c438a395e940c55

Проєкт «Музей відкрито на ремонт» триває, і ми публікуємо його останню частину. Перші дві можна прочитати тут і тут.

«Музей відкрито на ремонт» — проєкт, головною метою якого є реорганізація роботи музеїв, підсилення діяльності та активності цих інституцій. Основна ідея полягає у перетворенні музеїв на сучасні культурні центри, що активно включені у життя свого міста й формують гуманітарну політику своїх регіонів.

Тростянецький краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Тростянецький краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Тростянець

У Тростянці є не просто музей, а цілий музейно-виставковий центр — саме так називається комунальний заклад Тростянецької міської ради. Це відносно молода інституція (заснована у 1983 р.) проте успішності Тростянецького музею можуть позаздрити й більш досвідчені та поважні заклади. Рідкісний для України випадок, коли музей сам себе забезпечує фінансово. Особливо, коли самоокупним є музей не столичний чи обласний, а краєзнавчий, у невеликому містечку. Тростянецька міська рада фінансує тільки заробітну плату співробітників та співробітниць та комунальні послуги, а решту коштів на власні потреби, музей заробляє та залучає самостійно. 

Розташований у садибі Леопольда Кеніга — пам’ятці архітектури XVIII-XIX ст. національного значення,  музейно-виставковий центр об’єднав: краєзнавчий музей, художню галерею, музей шоколаду. Музей шоколаду, крім того, що вельми привабливий для дітей, демонструє дуже виважений і послідовний метод репрезентації історії великого промислового підприємства. Від заснування в кінці XIX століття цукрозаводу, потім — створення на його базі в радянський час першої спеціалізованої фабрики з виробництва шоколаду та шоколадних цукерок «Україна», її занепад у 1990-х роках, і подальше відновлення вже як частини міжнародної корпорації «Крафт Фудз».

Тростянецький краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Тростянецький краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Саме «Крафт Фудз» свого часу виділив чималі кошти на реставрацію історичної будівлі, в якій знаходиться музей. Бо музей вдало закцентував увагу корпорації на тому, що, за великим рахунком, саме Кеніг фактично є засновником їх сучасного шоколадного виробництва в Трускавці. 

Музей співпрацює з нащадками Леопольда Кеніга. Його пра-пра-правнучка пані Сібілла Страк-Циммерман виділила кошти на придбання музейних експонатів,  часткову реекспозицію музею та навіть придбала апарат ШВЛ для Тростянецької лікарні. 

А головне  —  музей очолив культурно-туристичну діяльність у місті. Всі фестивалі, концерти, екскурсії, виставки та пленери відбуваються навколо музею та за його безпосередньої участі. І, треба віддати належне, що така активна атракційна робота не применшує наукову складову. У музеї відбуваються тематичні конференції, здійснюється пошукова робота та  проводяться дослідження, в тому числі археологічні. Загалом діяльність музею поширюється не лиш на місто, а й на усю територію Тростянецької ОТГ.

Тростянецький краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Тростянецький краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Первомайський

Після солодкого життєрадісного Тростянця ми сповна відчули постіндустріальну суворість Первомайського. Місто, що втратило хімкомбінат — основне підприємство, навколо якого воно розвивалося в середині минулого століття. Місто немов ущухло, залишившись сам на сам перед викликами нової дійсності. Розбиті дороги, неохайні багатоповерхівки, а поміж цим — буяють городи, мов життєдайні оази! Молодий Первомайський розбудовувався поступово: спочатку житло, потім — мала бути інфраструктура, та в 1990-х будівництво припинилося. Там де мав бути критий басейн — утворився пустир, і його почали обробляти мешканці навколишніх будинків. Зрештою усю незабудовану землю в місті (і це в самому центрі, впритул до міськради та Палацу культури) поділили і засадили городиною. Первомайський urban gardening відрізняється від аналогічних популярних світових трендів, оскільки це не лайфстайл, а вимушений спосіб, щоб вижити у скрутний час. 

Первомайський краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Первомайський краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Історія міських городів у Первомайському краєзнавчому музеї поки що відсутня, та, хочеться вірити, що з’явиться. Музей якраз знаходиться у стані активного пошуку гранд-наративу. Нещодавно почали працювати з історією місцевої Олексіївської фортеці (1731 р. б.) Української лінії: створили макет, розробили туристичні веломаршрути. Якщо з таким же завзяттям візьмуться за роботу із міською історією, то дуже скоро в Україні може з’явитися дуже цікавий музей, особливо якщо вдасться його перемістити із будівлі колишнього дитячого садка, яка зовсім не підходить для музею. Аж ось вже після експедиції, ми переглядали соціальні мережі відвіданих музеїв, і у Первомайському побачили анонс тематичної музейної виставки в соляній кімнаті, що раніше часто були в дитсадках. Там представлені речі дитячого побуту другої половини ХХ століття — періоду розквіту міста Первомайського. Дуже вдалий приклад роботи з контекстом та особливостями музейного приміщення. 

Первомайський краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Первомайський краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Верхня Мануйлівка, музей Максима Горького

Відвідування цього музею ми дуже чекали, і трохи боялися. Звісно ж, найперше питання: чому музей Максима Горького створено в невеликому мальовничому селі на Полтавщині? Двічі письменник приїжджав у Верхню Мануйлівку на літні вакації (у 1897 та 1900 роках). Не надто переконлива причина, зважаючи на те, що він загалом багато де бував, у світі є його 9 музеїв у містах де він жив, працював, і у Верхній Мануйлівці, де він провів у сукупності не більше року. Та й потрапив він у це село випадково: під час відпочинку на морі в Алупці його побачила Олександра Орловська — поміщиця з Мануйлівки. Зауваживши, як сильно письменник кашляє, порадила йому більше відпочивати і лікуватися, та принагідно запросила до свого маєтку на Полтавщину. Так Олексій Максимович з Катериною Павлівною опинилися тут. Не відомо достеменно, який вплив на життя та творчість письменника справила Мануйлівка, а от для життя села ці короткі візити стали переломними, в хорошому сенсі. 

Музей Максима Горького. Фото: Наталка Дяченко

Музей Максима Горького. Фото: Наталка Дяченко

В 1937 році, коли Горький помер, його честування були надзвичайно масштабними, всесоюзними. З ініціативи Олеся Гончара в Мануйлівці створили на його честь музей, де оповідається, як Горький організував у селі театр і літню школу, як любив сидіти під деревом і читати Кобзаря з селянами. І звісно ж, про те, якою важливою є творчість письменника для радянського народу в цілому. Та основні преференції приніс Мануйлівці не тільки й не стільки безпосередній візити Горького, скільки його музей. До музею неодноразово, вже після смерті Горького, приїжджала його дружина, котра придбала для села електростанцію, збудувала школу. У Мануйлівці започаткували щорічні «Горьківські читання» — республіканський літературний фестиваль, на який з’їжджалися тисячі колгоспників. Мешканки села згадують «Та їх тут стільки було! аж усю воду в колодязях випивали!».

Під час Другої Світової Війни музей було зруйновано, а у 1961 році — відновлено у новому будинку із величними білосніжними колонами та профілем Горького на Фронтоні. До сьогодні в музеї збереглася оригінальна експозиція, де крім життєпису письменника є окрема розповідь про його перебування в Мануйлівці. Чисельні художні твори: картини, акварелі, розписані порцелянові тарелі зображують як Горький зустрічається із селянами. Поруч демонстують кінохроніку 1960-х та 1970-х, де літні колгоспники згадують, як бачили колись живого генія, у них беруть інтерв’ю журналісти, з ними фотографуються діти. 

Музей Максима Горького. Фото: Наталка Дяченко

Музей Максима Горького. Фото: Наталка Дяченко

Мануйлівський музей — продукт ідеологічної глорифікації, і саме цим він цікавий як історико-культурний артефакт. Можна сперечатися про літературний талант Горького, звинувачувати його у проголошенні соцреалізму, та подальших чварах із Леніним. Теперішні школярі в Мануйлівці вже не читають Горького, та мабуть, і не всі з них знають, як у їхньому селі з’явилася школа.

Музей Максима Горького. Фото: Наталка Дяченко

Музей Максима Горького. Фото: Наталка Дяченко

Горький не один в історії Мануйлівки видатний письменник. У 1970-х роках працював і брав участь у «Горьківських читаннях» Григір Тютюнник. Тепер у будинку де він жив місцева письменниця Ніна Данько заснувала DIY музей Тютюнника, і розповідає про нього як про письменника, котрий «зруйнував соцреалізм». 

Виходить, що Мануйлівка — ідеальне місце, аби вмостившись на живописному березі Псла умиротворено поміркувати про соцреалізм від Горького до Тютюнника. Що це за явище,  і який слід воно залишить у нашій сучасний і майбутній культурі.

Тульчин

В Тульчинському краєзнавчому музеї у нас була одна з найцікавіших екскурсій: змістовна та водночас лаконічна. Місто з давньою та багатою історією, котру музей репрезентує збалансовано та послідовно. Тут йдеться про козаків, про Суворова, декабристів, Потоцьких, селянський побут і міських євреїв.

В так званому «залі воєн» триває реекспозиція, там планують показати Другу Світову, та АТО. Наразі там є маленький, але дуже показовий стенд про війну в Афганістані, де цю подію називають агресивним втручанням радянської армії у внутрішню політику іншої держави. Я завжди звертаю увагу не та, яким чином артикулюється в сучасних музеях Афганська війна, і повсякчас це повторення радянського наративу про інтернаціональний обов’язок. 

Тульчинський краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Тульчинський краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Музей знаходиться у невеликій історичній будівлі — будинку офіцерського зібрання початку 19 століття. Її нещодавно відреставрували за кошти ОТГ, щоправда, тільки зовні. Ремонтні роботи всередині будівлі та, відповідно загальну реекспозицію відтермінували, оскільки зараз основна робота музею спрямована на фонди. Колекція тульчинського музею друга за місткістю в області (після обласного у Вінниці), а фондове приміщення музею усього 27 квадратних метрів. Тож визначивши свої пріоритети, колектив музею вирішив, що тільки після організації належного фондосховища, можна буде братися до роботи з експозицією. 

Тульчинський краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Тульчинський краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Короп

В нашій експедиції це єдиний музей історико-археологічного профілю.  В музеї розміщена експозиція про всесвітньо відому Мезинську палеолітичну стоянку, колекція археологічних знахідок Бужанської стоянки. Також представлена Оболонська палеолітична стоянка, яка була відкрита 20 серпня 2010 року під час копання шахти під колодязь у приміщенні котельні Оболонської школи. Провідна тема музею — мамонти. Тут є їхні кістки, які датуються 15-13 тис. р. до н. е.

Це досить молодий музей, його експозицію створили у 1993 році, в приміщенні де у 1980-х роках була дискотека, а ще раніше — кінотеатр. А взагалі це — Феодосіївська церква, котру збудували для того, щоб замолювати гріх «царевбивства». Бо у Коропі народився Микола Кібальчич, той, що розробив та виготовив вибухівку, з якою було скоєно замах на російського монарха Олександра ІІ.

Коропський регіональний історико-археологічний музей. Фото: Наталка Дяченко

Коропський регіональний історико-археологічний музей. Фото: Наталка Дяченко

Експозицію музею робили місцеві художники-аматори. Анатолій Сарапін — раніше малював афіші для кінотеатру, а потім долучився до художнього оформлення музею. Володимир Коваленко створив діораму, намалював портрети видатних діячів. Художником був і засновник музею Василь Куриленко. 

Сьогодні така експозиція виглядає, м’яко кажучи, дивно. Вона зовсім не узгоджена з архітектурою приміщення, а немовби навмисне суперечить їй. В інтер’єрі колишньої церкви можна легко впізнати які нашарування тут залишилися від кінотеатру, а які від дискотеки. Проте загалом все це виглядає логічно та справляє цілісне враження — таке собі наївне мистецтво 1990-х у форматі музейної експозиції.

В музеї є чимала колекція народної картини місцевих художників другої половини ХХ століття, яку музейники(ці) збирали 25 років.

Коропський регіональний історико-археологічний музей. Фото: Наталка Дяченко

Коропський регіональний історико-археологічний музей. Фото: Наталка Дяченко

Музей Миколи Кібальчича. Фото: Наталка Дяченко

Музей Миколи Кібальчича. Фото: Наталка Дяченко

Поруч є вищезгаданий музей Миколи Кібальчича — науковця та революціонера. Експозиція у двох кімнатах  старого та ошатного дерев’яного будинку. В одній йдеться безпосередньо про Кібальчича, а в іншій — про освоєння космосу. Цей музей в 1960 році заснувала Олена Лукаш. В Коропі розповідають, що вона була донькою коменданта Кремля, представниця творчої інтелігенції, яку відправили з Москви до Коропу немов у заслання. Вона завзято трудилася над створенням музею, та невдовзі після відкриття померла у злиднях, усі коропчани збирали кошти на її поховання. До речі, також була художницею-аматоркою, і її роботи виставлені в історико-археологічному музеї. 

Обидва коропські музеї,  хоч і мають зовсім різні спеціалізації, гармонійно поєднуються і доповнюють один одного. «Терористичний акт Кибальчича сприяв тому, що в Коропі з’явився ще один храм на базі якого діє теперішній музей і  досліджує прадавню історію, А в музеї, що присвячений Кибальчичу більший акцент не на його “царевбивчому” винаході, а на освоєнні космосу, і його наукових записах які він зробив в тюремній камері» — каже Леонід Марущак. А вітрини для колекції радянських значків про космос музею Кибальчича подарував місцевий священник.

Коропський регіональний історико-археологічний музей. Фото: Наталка Дяченко

Коропський регіональний історико-археологічний музей. Фото: Наталка Дяченко

Ржищів

В цей музей ми давно мріяли потрапити. Раніше це було досить складно, бо він постійно був зачинений, чи на санітарний день, чи на обідню перерву, а одного разу висіла записочка «пішла в управління, буду через 15 хвилин». А з минулого року музей запрацював по новому, відколи головною зберігачкою стала Даша Мустеца. Це відразу стало помітно, музей немов ожив — особливо в соціальних мережах. Постійно з’являються публікації про Івана-Валентина Задорожного, репродукції його творів, та новини про ржищівське мистецьке життя. 

Ржищівський музей образотворчого мистецтва ім. Івана-Валентина Задорожного. Фото: Наталка Дяченко

Ржищівський музей образотворчого мистецтва ім. Івана-Валентина Задорожного. Фото: Наталка Дяченко

Даша розповіла нам, що історія музею починалася як районна картинна галерея в Ржищівському будівельному технікумі у 1988 році. А після розпаду СРСР її реорганізували у Ржищівський музей образотворчого мистецтва імені І.-В. Задорожного. Становленням та розвитком музею займалася Любов Гулова, допомагали їй місцеві художники Володимир Сидорук та Олексій Горобенко. Любов Федосіївна товаришувала з родиною художника. Його дружина Надія Задорожна активну участь брала в музейних подіях і завжди підтримувала музей. Наразі з музеєм співпрацює донька Задорожного Наталія. Ділиться спогадами про свого батька, опікується збереженням його монументальних робіт. Нещодавно стало відомо, що в будинку культури Білій Церкві під час ремонтних робіт зникла нижня частина вітражу «Люди, бережіть Землю». Пані Наталія написала звернення до міністра культури та до балансоутримувача споруди із проханням повернути фрагменти художньої роботи.

Зараз музей Задорожного планує переїжджати в нове приміщення, бо теперішня кімната зовсім не пристосована для музейної експозиції, не має охорони, пожежної сигналізації, тощо. Однозначно, музею потрібен новий простір. Проте кімнати в місцевому палаці культури очевидно недостатньо для того, щоб розповісти про Івана-Валентина Задорожного. Хотілося б, щоб це було окреме приміщення з спеціальними фондовими приміщеннями, та великим експозиційним простором, більш відповідним генію Івана Задорожного. 

Коли ми гуляли містом, Даша нам показала причал річкового вокзалу, де Задорожний любив милуватися на схід сонця. Тепер річковий вокзал не функціонує, ми дивилися на це занедбане приміщення, і уявляли, який би там можна було зробити прекрасний музей Задорожного. Хоч Леонід Марущак і заперечував, мовляв, для музею Задорожного, потрібні нові приміщення, спроектовані та побудовані за стандартами, Та й кошторис нових приміщень значно дешевший ніж переобладнання не пристосованих приміщень для потреб такого музею. Льоня взагалі закликає не толерувати практику пристосування інших будівель для музеїв та наголошує на тому, що всі музеї заслуговують на спеціальні музейні приміщення. 

Річковий вокзал, де Задорожний любив милуватися на схід сонця. Фото: Наталка Дяченко

Річковий вокзал, де Задорожний любив милуватися на схід сонця. Фото: Наталка Дяченко

Та зрештою, будівля річкового вокзалу зараз знаходиться в приватній власності, і ймовірно на його місці з’явиться ресторан, або інша комерційна нерухомість. Але я дивилась і мріяла, уявляла, як у бокових коридорах демонструватимуться станкові роботи Задорожного та художників його кола. Як у великому залі із суцільним склінням можна за допомогою сучасних медій представити його монументальну творчість. Там би знайшлося місце і для мистецької бібліотеки, і для кав’ярні з якої можна було б милуватися Дніпровськими кручами, як на картинах Задорожного. 

Черкаси

В черкаський обласний краєзнавчий музей ми поїхали поза основним графіком наших експедицій. Це один з найбільших та найстаріших музеїв країни. Музейна збірка заснована у 1918 році, з 1985 року знаходиться у величній модерністській будівлі біля пагорба слави над Дніпром. 

У музеї 30 експозиційних залів на 4-х поверхах. Виглядає це все вражаюче, експозиція детальна та послідовна на перших двох поверхах. Тобто, до початку ХХ століття. А далі… Велике відкрите питання про сучасну репрезентацію цього етапу в історії. Співробітники та співробітниці музею добре розуміють масштаб та складність задачі. І головне, визнають, що самостійно музей, хоч і має у штаті 140 осіб, не впорається із такою експозицією.

Разом з нами в музей приїхала мистецтвознавиця та музейниця Ольга Балашова, і я попросила її прокоментувати цю ситуацію в Черкаському музеї: «Непереможність радянського способу репрезентації полягає у непереборному бажанні  постійно редагувати  суперечності, творячи новий, тепер вже україноцентричний наратив з уламків старого радянського. Найбільше проблем у такому редагуючому підході  виникає із ХХ століттям. Спробуйте узяти будь-який радянський пропагандистський фільм, вирізати із нього кульмінаційні сцени, заради яких він знімався, і придумайте як несуперечливо вмонтувати в нього щось відзняте сучасними українськими режисерами в сучасних українських декораціях в умовах державного фінансування – результат буде ідеальною ілюстрацією підходу, що маємо в наших краєзнавчих музеях. І здавалось би, нема на те ради, але лише до тих пір, поки ми думаємо, що одну пропаганду ми можемо замінити лише іншою пропагандою… Чи можливий інший підхід? Якщо так, то хто може його створити і за яких умов? Очевидно, що потрібна команда музею, готова прийняти виклик та створити експеримент, і, здається, така вже є. Очевидно їм також потрібна міждисциплінарна команда  науковців та художників, здатних осмислити початковий наратив, віднайти суперечності та знайти спосіб їх репрезентувати в експозиції. Задача настільки ж складна, наскільки й цікава. Але, здається, цілком реальна».

Черкаський обласний краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Черкаський обласний краєзнавчий музей. Фото: Наталка Дяченко

Тепер наша команда — Дана Брєжнєва, Наталка Дяченко, Льоня Марущак, Іван Яценко та я — готується до самої довгоочікуваної експедиції — на Донеччину та Луганщину. В музеї, які ми особливо любимо і з якими працюємо разом вже 4 роки. 

Більше фотографій з наших попередніх музейних експедицій тут і тут.

Проєкт здійснюється за підтримки УКФ ucf.in.ua

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: