Штучні нейрони, алгоритмічна етика та перекодування генетичного алфавіту

exc-5ec38a9da8793416a312fe62

Neuron.jpg

Замість вступного слова до колонки без назви 

У 1943 році американський нейрофізіолог та кібернетик Воррен Маккалох (Warren McCulloch) разом із логіком та когнітивістом Волтером Піттсом (Walter Pitts) створили математичну модель першого штучного нейрона. Разом з моделлю нейрона науковці розробили нейронну мережу, яка могла виконувати математичні обчислення і логічні операції. Відкриття Маккалоха і Піттса є важливим не лише з точки зору подальшої еволюції когнітивізму, нейрофізіології та наук про штучний інтелект. Їх відкриття ілюструє ще одне, вкрай важливе, і тепер вже майже буденне явище у сучасній експериментальній науці, а саме — стрімке зближення живого і технічного.

Очевидно, що винахід американських науковців було інспіровано інсайтами зі світу органічних систем. І Маккалох і Піттс окрім кібернетики тривалий час займалися питаннями нейрофізіології та когнітивістики. Тоді ці сфери ще не були так тісно пов’язані із науками про штучний інтелект. Важливішим у цій історії є те, що науковцям вдалося успішно втілити біологічний принцип на технологічній платформі. Органічне, віддзеркалене у технічному, набуло нового статусу і призвело до революції у цілому секторі різних наук. Що відбулося далі ми знаємо. Сьогодні, модель штучних нейронних мереж є однією з найбільш уживаних, а екосистеми Artificial Neural Networks + Deep Learning складають значну частину того, що ми називаємо штучним інтелектом.

Я обрав цей епізод у якості передмови до колонки, бо історія винаходу Маккалоха і Піттса унаочнює важливий компонент сучасного світу, — тотальну гібридизацію живого і технічного. Цим темам надалі буде присвячено чимало роздумів. Втім, перш ніж безпосередньо переходити до самих роздумів, я хочу зробити короткий вступ до колонки загалом.

Кілька слів про теми, з якими я працюватиму. Тематичний горизонт тексту буде обмежений колом питань сучасної філософії техніки, наук про життя, Digital/Science&Art-у. На перехресті цих трьох доменів виникатимуть головні інтуїції [1] цієї колонки.

Домен перший — філософія техніки. Сама назва дисципліни чітко окреслює контури дослідницького контексту. Перше питання, з якого починається філософування у межах вказаної течії є питання про фундаментальні риси взаємозв’язку між людиною і технікою. Як саме технологічні артефакти, які ми використовуємо у своєму повсякденні впливають на нашу поведінку, рішення, цілі? У який спосіб техніка змінює (спрощує чи ускладнює) нашу соціальну перцепцію, колективну комунікацію, моральну орієнтацію у світі? Як техніка пов’язана із науковим знанням та нашими уявленнями про реальність? І, врешті решт, де та межа, яка відділяє людину від технічного? Чи вона взагалі існує? Чи потрібна вона? Вказаний перелік питань дає загальне уявлення про горизонт проблем, з якими працює сучасна філософія техніки.

У цій колонці я здебільшого звертатимусь до питань алгоритмічної етики, технологічного детермінізму, медіальної екології, інструментального дизайну, теорій нової агентності. Тобто усіх тих питань, які мають реальне значення для нашого майбутнього, однак чомусь залишаються за межами інтелектуального обговорення та публічного дебатування в Україні.

З-поміж сучасних наук про «життя» здебільшого йтиметься про проблеми з області синтетичної біології, генеративних наук (generative sciences), біоінформатики, електронної медицини. Мене вже деякий час по-справжньому цікавить синхронія між біологічною та технологічною еволюціями. Отже, аналіз подібності живих процесів із процесами штучними складатиме важливу частину цієї колонки.

Практики Digital/Science&Art розглядатимуться у горизонті проблем не-лінійності, конфліктів фізичної та дигітальної (digital) репрезентації, питань взаємодії між кодом та тілом. Окреме місце у колонці буде присвячено темам нового статус «живого» у полі сучасного Science&Art-у. Такі мистецькі практики як створення дизайнерських організмів, модифікація еволюційних процесів спадковості та перекодування генетичного алфавіту будуть у пріоритеті подальших роздумів.

Тексти, якими я ділитимуся з вами впродовж наступних тижнів-місяців-років (якщо пощастить), матимуть щонайменше дві спільні риси.

Перша риса — це діалогічність. Я хочу розпочати обговорення тем, яких, за моїм переконанням, бракує у сучасному українському інтелектуальному полі. Усі роздуми-візії, які публікуватимуться у цій колонці проходитимуть під тегом «#work in progress». У такий спосіб, я, як автор, хочу розділити відповідальність з читачем моїх текстів. Я ділюся «молодими» роздумами, ідеями, які ще не набули сталих форм. Тому, за моїм задумом, читач має опинитися у дуже динамічному, втім у вкрай крихкому вимірі інтелектуального, де вже є певні правила гри, однак ці правила ще залишають багато варіативності, пластичності, спонтанності. Чому читач несе відповідальність за такий текст? Бо подібний формат текстуального не може існувати за межами діалогічного. Без реакції читача, текст швидко втратить свій еволюційний потенціал і перетвориться на інтелектуальну гру без чітких цілей і узгоджених орієнтирів.

Другою характерною рисою усіх текстів, які ви читатиме надалі, є медитативність (від латинського meditātiō — роздумувати, розмірковувати). Враховуючи, що інтелектуальний пріоритет мого письма зміщений з функції «інформувати» до функції «змусити мислити», тексти здебільшого провокуватимуть, аніж розважатимуть. Після прочитання у читача має лишатися багато вільного простору для роздумів та чимало питань без відповіді.

Медитавність, на моє переконання, передбачає інший спосіб сприйняття часу. У кожного інтелектуального тексту є своя темпоральність. Той вимір часовості, в якому він існує. Зазвичай текст «живе» у іншій хронології, аніж ті, хто його читає. Аби зрозуміти ідеї, які закодовані у ритмах текстуального, ми маємо змінити звичне сприйняття часу і у такий спосіб впритул наблизитися до письма. Найчастіше текст вимагає вповільнення. Багато «справжніх» речей лишаються у «тіні» після першого прочитання. Саме тому, ми відчуваємо потребу повертатись до тексту ще раз і ще раз. Найголовніше тут — не поспішати. Поспіх розлякує ідеї.

Ідеї, про які йтиметься, також не є очевидними на перший погляд. Мені знадобилося багато років інтенсивної інтелектуальної роботи, аби опинитися в тому колі питань, яким буде присвячена ця колонка. Саме тому так приємно нарешті почати ділитися власними роздумами, формувати своє коло читачів, створювати дискусійну платформу для обговорення по-справжньому важливих ідеї.

Під час роботи над цією колонкою моїм стратегічним пріоритетом буде ясність і глибина. Саме у поєднанні цих двох компонентів, на моє переконання, має функціонувати хороший науково-публіцистичний текст. Я свідомо уникатиму складної термінології (риса, якою відверто зловживають багато сучасних інтелектуалів), та намагатимусь максимально прозоро використовувати власний мовний ресурс. Усі поняття, які я залучатиму до своїх матеріалів надалі, будуть прояснені та унаочнені контекстом мого письма.

Стартова тема — «Про еволюційне значення помилки»

[1] Слово інтуїція (від пізньолатинського intuitio — споглядання, від лат. дієслова intueor — пильно вдивлятися) має тривалу інтелектуальну історію. У філософії цим терміном найчастіше позначали спроможність суб’єкта до «моментального» усвідомлення істини, без попередніх умовиводів чи логічних процедур. Я вживаю цей термін у подвійному значенні. З одного боку, інтуїція тут означає певну практику інтелектуального споглядання; з іншого — суб’єктивну спроможність до передбачення, передчуття тощо. У такий спосіб слово «інтуїція» об’єднує у собі одразу дві різнонаправлені хронології — теперішню (споглядання тут і зараз) і майбутню (передчуття — передбачення).

Більше матеріалів