Можливо, мало хто пам’ятає, що першим собакою, який подорожував у часі, був Ейнштейн. Пес Дока Брауна з «‎Назад у майбутнє»‎ на одну хвилину опиняється у майбутньому, і повернувшись назад, допомагає винахіднику в роботі та попереджає його від насильства. 

В одному з епізодів «‎Ріка і Морті»‎ собака настільки порозумнішав, що ледь не заволодів світом. Злість Сніжка, яка охопила його від байдужості людей, змусила чинити безчинства, однак згодом, пес повернув людям колишній комфорт та безпеку. В останніх хвилинах серії всі собаки залишають людський світ та відправляються в інший, позбавлений людей вимір, де усі чотирилапі житимуть комфортно.

Але зараз давайте повернемось у теперішній час та відвідаємо «‎Дуже персональну виставку»‎ Каті Бучацької, що проходить у невеликому приміщенні галереї The Naked Room на Рейтарській. Серед красивих фактурних стін розміщені роботи — картини, графіка, об’єкти та інсталяції. Більшість робіт розвішані з лівого боку навпроти дверей. Але, аби пройти до залу, вам треба минути пса, який «‎прив’язаний»‎ до стіни. Раптом до собаки підбігає пес, якого привели з собою глядачі. Такого самого зросту і окрасу, він не розуміє підміни і починає обнюхувати експонат, так ніби то жива істота. Починає з хвоста. Пара господарів, сміючись, відтягують його від об’єкта мистецтва, адже мистецтво чіпати не можна…

Але на виставці Каті декілько собак — один прив’язаний до стіни, інший на стіні висить. Роботи дуже схожі на рештки тваринного і нетваринного світів, що стали частиною експозиції, та формують авторське висловлювання про особисте, реальне і майбутнє. Власне, експозиція виставки є окремим витвором мистецтва. 

На перший погляд вона може нагадувати традиційний вигляд краєзнавчих регіональних музеїв, у яких часто, через брак приміщень та експонатів, збирають усе до купи — історичні та художні твори, знайдені речі і речі, які принесли добрі люди, дійсні шедеври і копії, старі стільці, одежу, опудала, гербарій і завжди щось ще. Катіна експозиція — іронічно звертається до цих «‎традицій»‎ збереження історії та культури. Але Катя вибудовує не розповідь про нашу історію, її наратив — це оповідь про минуле, коли ви раптом опинились у майбутньому. У такому майбутньому, котре потерпає від екологічної кризи, від постійної імли, пластику та недопалків на вулицях міст, постійних заторів і життя на 48-му поверсі багатоповерхівки. У такому апокаліптичному майбутньому, де фактично не залишилося жодної живої істоти, і ті самотні люди, що вижили після кризи, вимушені жити з собаками зі скотчу.

У попередній своїй роботі, представленій на виставці номінантів премії PinchukArtCrize 2020, як і в іншій роботі, створеній для Другої молодіжної бієнале  українського мистецтва 2019, художниця вже зверталася до теми музею. Катя запитувала, що має формувати висловлювання? Які речі мають стати частиною нашої пам’яті про культуру, історію та людство взагалі? «‎Дуже персональна виставка»‎ — це ніби музей про історію людини, її вподобання, вчинки та наслідки цих вчинків. У часи пандемії, воєн, мільйона смертей від незрозумілих хвороб, самотності та тривог, ця виставка стає слушним коментарем про діяльність сучасної людини. 

Подібний музей вже існує. Музей людини в Парижі був створений у нелегкі часи. Тоді Франція готувалася провести Всесвітню виставку, на якій тріумфували павільйони СРСР та гітлерівської Німеччини. Кажуть, на тій виставці були представлені й «‎фантастичні звірі»‎ Марії Примаченко, а проте, я не знайшла фактів на підтвердження цього. 

1937 рік — передвоєнний час, у повітрі вже витали адреналін та тривога. Я б не хотіла порівнювати його з 2020-тим, але тривоги, як і насилля та ненависті, цього року не менше, але водночас не меншає стійкого бажання повернути власні права.

Опис постійної експозиції музею у Парижі звучить так: це — музей еволюції людини. Ця еволюція представлена через антропологічні, етнографічні предмети та твори, що входять до культурного надбання. Археологія майбутнього представить еволюцію людини інакше — це буде історія про успіх, який призвів до падіння, кризи, брак простору йповітря та тотальну самотність. 

Сама ж Катя Бучацька коментує: «‎Мені здається, ця виставка взагалі не про те, що Катя Бучацька є хорошою людиною, а зовсім навпаки. Вся ця виставка про те, що я роблю якісь помилки і часто роблю щось не те, але водночас мені нічого не залишається, як жартувати  і описувати це. […] Коли я повісила роботи в залі, побачила, що там багато насильства і болю. Коли  готувалась до виставки, зовсім не думала про мої роботи через цю оптику. Ця виставка — для мене як архів, як фотографії, які я прогортую, адже кожна з робіт є якимось спогадом чи згадкою про щось у моєму житті. І на виставці — ніби все життя перед очима»‎.

Насилля про яке зауважує Катя, часто невидиме, те, з яким ми зіштовхуємося щодня. Наприклад, диптих «‎Харчовий ланцюг»‎, що складається з двох левкасів. На одному чоловік ріже свиню, на другому — людина годує салом синичок. Катя іронічно запитує: чи варто вбивати одну тварину, щоб нагодувати іншу?

Ще одна робота «‎Оператор раю»‎ створена як омаж роботі Сергія Браткова «‎Оператор ада»‎. Перебуваючи на ленд-арт симпозіумі Могриця цього року, художниця сфотографувала чоловіка, який працює на крані. «‎Він був такий єлейний та милосливий, що я подумала, що саме так має виглядати оператор раю»‎, — розмістивши на маленькому лайтбоксі художниця ніби іронізує щодо кількості завдань цього робітника, мовляв скільки там людей у тому раю, ким керувати? Але праворуч  від інсталяції художниця розмістила об’єкти — рукавичку-змію та зайця, мовби запитуючи глядача, що він обере: убити зайця чи випустити його на волю?

У «‎Дуже персональній виставці»‎ Катя говорить про серйозні глобальні виклики, але робить це у властивій для себе тонкій іронії і делікатності. Оповідаючи історію через себе та про інших, художниця говорить про гуманізм, етику, екологію та приватність. Катіна розповідь будується на маленьких дрібницях, з яких складається наше життя — вона й про те, де наша буденність межує з помилками та насиллям.

Але якщо майбутнє настало уже вчора, кого ми відправило у майбутнє, аби виправити ситуацію?