Підтримати

Не наша спадщина: югославські споменіки в ландшафтах пам’яті

Платформа культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво досліджує українські та світові меморіальні простори й комеморативні практики та фіксує напрацювання у глосарії роботи з минулим. Спеціально для цього проєкту дослідниця Поліна Байцим вивчала югославські споменіки та написала про їхній зв’язок з українськими монументами часів СРСР, а фотограф Євген Нікіфоров поділився унікальними кадрами з експедиції територією колишньої Югославії.

Квітка-монумент, яку зазвичай називають Кам’яною Квіткою. Ясеноваць, Хорватія. Будівництво закінчене у 1966-му, тривало 6 років. Автор: Богдан Богданович (Bogdan Bogdanović). Фото: Євген Нікіфоров, 2018

У нещодавно перекладеному українською романі Ґорана Войновича «Югославія, моя Батьківщина» головний герой мандрує територією колишньої федеративної республіки у пошуках свого батька, генерала Югославської народної армії, оголошеного воєнним злочинцем. Його шлях — це дорога згадування, проторена у просторі, знівеченому розбратами та війнами між народами, колись об’єднаними в Югославію. На ній герой зустрічає військових, розчарованих у своєму житті, суцільно присвяченому побудові отієї «могутньої держави», сербів, які ненавидять хорватів, хорватів, які відповідають сербам взаємністю, боснійців, які не вважають словенців людьми. Його дядько, розповівши герою родинну історію, що також мандруватиме разом з ним, підсумовує: «Люди пам’ятають. То їхнє найбільше прокляття».

Що ми зараз знаємо про Югославію? Часто в нашій уяві королівство, а згодом і величезна мультинаціональна країна, асоціюється з чудернацькими спорудами, що виринають у стрічках соцмереж з інтригуючим підписом «Spomenik». Ці об’єкти, як і пам’ятники радянського періоду на території України, колись слугували для пропаганди соціалізму. Як і наша монументальна спадщина, для західного туриста споменіки набувають значення екзотичних локацій «химерної Східної Європи», «бетонного клікбейту» (цитуючи Оуена Хеттерлі), чи вражаючої дивини «містичних Балкан»,  захоплення якою часто обмежується фотофіксацією і не сягає контексту її створення та існування. Для місцевих же спільнот, так само як і в Україні, споменіки є місцями пам’яті, навколо яких розгортаються публічні дебати щодо доцільності збереження та визначення їхнього сучасного сприйняття.

Монумент загиблим солдатам і жертвам фашизму в Слабині. Слабиня, Хорватія. Будівництво закінчене у 1981-му. Автор: Станіслав Мішич (Stanislav Mišić). Фото: Євген Нікіфоров, 2018
Споменік повстання народів Бановини і Кордуна. Національний парк Петрова Гора, Хорватія. Будівництво закінчене у 1981-му, тривало 10 років (разом із плануванням). Автори: Воїн Бакич (Vojin Bakić) та Беріслав Щербетич (Berislav Šerbetić). Фото: Євген Нікіфоров, 2018

«Spomenik» зі сербо-хорватської перекладається як «меморіал», від кореня «spomen–», що означає «пам’ять». Взагалі, це слово використовується для опису будь-якого архітектурного чи скульптурного твору, присвяченого важливим діячам чи подіям, незалежно від естетичних, політичних та історичних характеристик; позначення ним саме югославських монументів 1950-1980-х років укорінилося нещодавно, ймовірно, внаслідок ужитку в розвідках західних дослідників. У післявоєнний період в Югославії дійсно розгорнувся «рух монументів», але це була не просто державна ініціатива. В першій декаді після Другої світової пам’ятники значною мірою будувались невпорядковано, без партійного нагляду, за підтримки місцевих художників та волонтерів. Необхідність створення об’єктів, що слугували б для вшанування пам’яті, виникла «знизу», серед мешканців поселень, що постраждали через війну. Перші монументи часто були реалістичними та сильно нагадували наші пам’ятники радянських часів.

Монумент загиблим солдатам у Народно-визвольній війні Югославії. Бравско, Боснія і Герцеговина. Будівництво закінчене у 1972-му. Автори: Мірко Радулович (Mirko Radulović) та Нєбойша Лоатінович (Nebojša Loatinović). Фото: Євген Нікіфоров, 2018
Фрагмент Квітки-монументу, який зазвичай називають Кам’яною Квіткою. Ясеноваць, Хорватія. Будівництво закінчене у 1966-му, тривало 6 років. Автор: Богдан Богданович (Bogdan Bogdanović). Фото: Євген Нікіфоров, 2018

У 1947 році була створена державна організація ветеранів народно-визвольної війни (Savez udruženja boraca Narodnooslobodilačkog rata, SUBNOR), спеціальна комісія якої займалася побудовою просторів пам’яті. Тоді ж монументи стали візуальним втіленням державної пропаганди: вони демонстрували важливість соціалізму, «братерства та єдності», були місцем святкування різноманітних річниць та шкільних екскурсій, що мали на меті «патріотичне виховання» й встановлення емоційного зв’язку між молодшим і старшим поколіннями. В амфітеатрах, що розташовувались неподалік споменіків в межах меморіального простору, проводилися лекції з історії Югославії та її партизанського руху.

Ті споменіки, що ми бачимо у стрічках соцмереж, разюче відрізняються від українських пам’ятників виразно геометричними формами. Подекуди трапляються і підписи на кшталт «монументи Тіто» — мовляв, споменіки були безпосереднім відображенням особистого смаку лідера Югославії. Дійсно, конфлікт зі Сталіним та вихід Югославії з Комінформу у 1948-му певною мірою сприяв відмові від соцреалізму на державному рівні. Проте абстрактні форми монументів є радше свідченням тогочасного зацікавлення художників, скульпторів й архітекторів модернізмом. Соцреалізм не мав такого тривалого життя в Югославії, як в Україні; його позицію можна визначити як домінуючу лише в короткий період від 1945 до 1952 року (1952 вважається датою розриву Югославії зі соцреалізмом, адже саме тоді хорватський письменник Мирослав Крлежа на з’їзді югославських письменників в Любляні виголосив промову за незалежність мистецтва). Ба більше, соцреалізм не мав такого жорсткого характеру і, на відміну від українського контексту, не затискав будь-які художні прояви у свої лещата. Так, наприклад, полеміка щодо незалежності мистецтва, так званий «Конфлікт літературних лівих», почалася ще наприкінці 1920-х між прихильниками соцреалізму та поборниками авангардистських практик. Серед останніх були культурні діячі, які згодом стали близькими до антирадянської фракції Югославської комуністичної партії. Вони вбачали у відмові від соцреалізму як нав’язаного державою «методу соціалістичного мистецтва» власну перемогу і визнання важливості мистецького самовизначення.

Споменік Революції Народу Мославіни. Мославіна. Подгарич, Хорватія. Будівництво закінчене у 1967-му, тривало 2 роки. Автор: Душан Джамоня (Dušan Džamonja) та Владимір Велічкович (Vladimir Veličković). Фото: Євген Нікіфоров, 2018
Меморіал жертвам фашизму. Подхум, Хорватія. Будівництво закінчене у 1970-му. Автори: Шіме Вулас (Šime Vulas), Душко Ракич (Duško Rakić) та Ігора Емілія (Igora Emilija). Фото: Євген Нікіфоров, 2018

Вигляд споменіків також тісно пов’язаний з партизанами не лише у тому сенсі, що багато з них вшановують югославський партизанський рух, що мав критичне значення для утворення соціалістичної республіки. За часів Другої світової війни вступ художників до партизан активно заохочувався: культурні працівники навіть утворювали свої окремі військові частини. У партизанських майстернях писали живописні твори, виробляли скульптурні об’єкти, вигадували театральні перформанси та оформлювали до них декорації. Ще тоді Югославська комуністична партія підтримувала авангардистські тенденції, особливо у створенні агітаційної друкованої продукції. Багато художників-партизан після війни увійшли до складу культурних інституцій, що регулювали мистецьке життя в Югославії. 

Монумент Саві Ковачевичу, командиру партизан і герою війни, та загиблим партизанам. Грахово, Республіка Чорногорія. Будівництво закінчене у 1978-му. Автори: Міодраг Жівкович (Miodrag Živković) та Іван Вужчич (Ivan Vuščić). Фото: Євген Нікіфоров, 2018
Монумент загиблим солдатам. Барутана, Республіка Чорногорія. Будівництво закінчене у 1980-му, тривало 5 років. Авторка: Свєтлана Кана Радевич (Svetlana Kana Radević). Фото: Євген Нікіфоров, 2018

Навіть після утворення комісії державної організації ветеранів, спорудження споменіків передбачало об’єднання зусиль між організаціями окремих республік Югославії та місцевими спільнотами. Таким чином уряд намагався досягти ідеологічної послідовності у створенні меморіального ландшафту Югославії, яка б водночас враховувала особливості окремих регіонів. Проте багато споменіків стали просторами оприявнення протиріч, що вже існували в Югославії та були загострені після її розпаду. 

Споменік Революції. Козара, Боснія і Герцеговина. Будівництво закінчене у 1972-му. Автор: Душан Джамоня (Dušan Džamonja). Фото: Євген Нікіфоров, 2018
Монумент партизанським авіазагонам. Медіно Полє, Боснія і Герцеговина. Орієнтовна дата закінчення будівництва — 1982-й. Автори не встановлені. Фото: Євген Нікіфоров, 2018

Красномовним прикладом такого простору є Монумент Революції, створений за дизайном скульптора Душана Джамоні у 1972 році на території Національного парку Козара (Боснія і Герцеговина). Він вшановує загибель 2 100 партизан, 25 000 цивільного населення (переважно сербів) й транспортування більше 40 000 осіб до концтаборів внаслідок облоги Козарського регіону силами Об’єднання Осі. Після побудови проєкту Джамоня отримував погрози від австралійських хорватів, що засуджували його за створення пам’ятника сербам. Виставкова експозиція невеликого музею, що знаходиться біля споменіка, ще у 1990-х змінила свій фокус з «єдності» на осуд хорватів. У 2018 році керівництво музею стверджувало, що не має змоги замінити виставку, що базується на антихорватських упередженнях, через брак фінансування.

Мужність. Меморіал загиблим солдатам Чачаківського партизанського загону. Остра, Сербія. Будівництво закінчене у 1969-му, тривало 2 роки. Автори: Міодраг Жівкович (Miodrag Živković) та Cвєтіслав Личіна (Svetislav Ličina). Фото: Євген Нікіфоров, 2018Фото: Євген Нікіфоров, 2018
Меморіальний комплекс Шушняр (Šušnjar Memorial Complex). Санський мост, Боснія і Герцеговина. Будівництво закінчене у 1970-му. Автор: Петар Керстич (Petar Krstić). Фото: Євген Нікіфоров, 2018

Майже кожен споменік має таку комплексну історію, де різні спільноти наголошують на його розбіжних прочитаннях. Проблематичність роботи з минулим у цьому контексті додатково посилюється історичними обставинами створення монументів — соціалістичним періодом. Багато споменіків були знищені саме через це, так само як і в межах декомунізації в Україні. «Недоречні монументи» — влучна назва ініціативи зі збереження монументальної спадщини Югославії резонує з полемікою, що викликають наші місця пам’яті. Ретельне вивчення загального меморіального ландшафту та прискіплива увага до деталей на противагу комерціалізації та клікбейтам поглиблює розуміння багатовекторності пам’яті. Мабуть, найбільше прокляття людей — це не те, що вони пам’ятають, а байдужість до того, що пам’ятають інші.

Споменік загиблим солдатам Космайського партизанського загону. Парк Космай, Сербія. Будівництво закінчене у 1971-му. Автори: Воїн Стоїч (Vojin Stojić) та Градимір Мєдакович (Gradimir Medaković). Фото: Євген Нікіфоров, 2018
Спомен-Дом (Дім пам’яті). Т’єнтіште, Боснія і Герцеговина. Будівництво закінчене у 1974-му. Автор: Ранко Радович (Ranko Radović). Фото: Євген Нікіфоров, 2018

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: