(Не)серйозні ігри. Про виставку Андрія Сагайдаковського у Мистецькому Арсеналі

exc-5fb551426948f434728fbd35

1811_5_1.jpg

Невипадково Наталія Космолінська писала, що Андрій Сагайдаковський — передусім художник-інтуїт. Мабуть, саме інтуїтивне начало його творчості диктує зовсім різне прочитання, сприйняття, відчуття та інтерпретацію його творів в залежності від настрою та обставин, у які на той чи інший момент занурений глядач. В інтерв’ю Жанні Озірній художник розповідає: «Мене почали допитуватись, що ти тією чи іншою роботою хотів сказати. Я тоді кажу: давайте я просто напишу. […]  Щоб не було ніяких недомовок. То є ноги, а то — обличчя. То я й кажу: читати вмієте? Будьте ласкаві — читайте». Тож, будемо читати. 

Перше враження від персональної виставки Андрія Сагайдаковського «Декорації. Ласкаво просимо» у Мистецькому Арсеналі — це домінування атрактивних елементів антуражу, в якому «стафажні» інсталяції значно переважають над живописом, — медіумом, з яким Сагайдаковський працює понад 30 років, — та унеможливлюють контакт глядача із власне живописним твором. Водночас ця виставка — це саме така виставка, сприйняття якої змінюється із часом. Вона потребує неодноразового відвідування, щоб поступово налагоджувати персональний зв’язок між нами — реципієнтами — та живописними творами. 

Живопис Сагайдаковського — інтуїтивний, потужний; він не потребує зайвих пояснень. Він тяжіє до особистісного досвіду та подекуди вимагає перебування сам на сам. Одне із найсильніших вражень виставки — це полотно художника 1989-го року «Без назви». Воно не потребує експонування у рангу «ранніх робіт» чи будь-яких інших пояснень. Будь-яке сусідство зайве, адже цей твір настільки енергетично заряджений і насичений. Ця робота демонструє живописну самість. Сила експресії передає невимовний внутрішній надрив та біль. Кіноварно-кривавий колорит, розрізане, немов скальпелем, живописне полотно начебто викриває пошкоджені органи, уражену людську тканину. Поверхня полотна ніби зберігає вихаркані кров’яні згустки. 

IMG-1775.JPG

IMG-1779-1.JPG

Можливо, щоб не зійти з розуму у вирі цих екзистенцій, експозиція й насичується грайливими елементами, які, здається, не завжди виправдані. Цілком зрозумілою є наскрізна експозиційна лінія (насичені масштабні жовті поверхні стін із написами), яка веде глядача експозицією, запрошуючи його до «Трясучки», «Дупака» чи «Гри тіней». Однак незрозуміло, чому це має здійснюватись шляхом дуже щільного експонування живопису. Як, скажімо, у першій залі «Культура» живописні полотна «Розрізана скатертина» та «Прогулянка лісовими стежками» туляться у «передбаннику» виставки, коли весь інший простір займає «жовте полотно». Подекуди виникає відчуття низки невідповідностей, коли занадто щільне експонування (поряд із великими пустотами) не на користь власне роботам. Наприклад, у другій залі під назвою «Галерея» зібрано різні стилістично із різними візуальними кодами роботи Сагайдаковського, коли різні поверхні та основи (килимки, тканини, полотна) затьмарюють одне одного, заважаючи зосередитись на чомусь одному, і створюють ефект мерехтіння. 

Однак така щільність свідчить і про те, що включення «Гри тіней» («спортивної зали»), «Піжмурок» та «Перспективи» не продиктовано необхідністю «освоїти» величезні простори Мистецького Арсеналу. Такі перепади — від пустотних просторів, де стіни вкрито специфічним жовтим Сагайдаковського, пофарбованими художником за допомогої швабри, до щільної демонстрації живопису, — це свідоме авторське вирішення. 

20201113_153216.jpg

Включення інсталяцій сприяє нібито розірванню живописної серйозності, яку художник часто розриває і безпосередньо всередині своїх полотен, включаючи у свої роботи тексти, — кліше із радянських часів (пов’язані із суспільною культурою, методикою виховання тощо), чи то рефлексії сьогодення. Деякі написи наштовхують на імпліцитні політичні конотації. Виведені трафаретні написи «ЗАВТРА БУДЕМО ЩАСЛИВІ» (типовий заклик та обіцянка кожної революції) та «ЦЕ ТЕ ЩО ВОНО Є», на котрій зображено стадо чорних биків, які начебто пожирають один одного. Трафарет свідчить про певну «беззаперечність» тверджень. Поряд із цим Сагайдаковський включає і текст, написаний від руки, що сприймається як болісна сповідь. Нескінченні, написані один поверх іншого тексти, зсередини яких виникає людський образ, як зазирання до глибин людської психіки, спостерігаємо у полотні «Тексти», що сприймається як автоматичне письмо, щоденник безумця.

Цю насиченість живописних образів «призупиняють» інсталяції, що займають увесь простір. Це мертвецька спортивна зала, як певний фантом із минулого. Тема спорту поряд зі «Студіями анатомії» пронизують мистецьку практику Сагайдаковського крізь роки. Використовуючи спортивний інвентар, художник звертається і до колективного досвіду країни, де спорт мав ідеологічне забарвлення і був формотворчим у розвитку особистості. Гартування з дитинства на рівні підсвідомості є невід’ємною складовою радянського періоду, коли і формувався як особистість та художник Андрій Сагайдаковський. Крізь товщу цього фізичного гартування виникають і дуже особливі його образи дітей — деформовані, «недитячі діти», що вражають своєю хворобливістю. Часто ці діти сміються, але в цьому сміху є щось аномальне, болісне. Здавалося б, безневинна «Кімната сміху»… Але вона викликає страхітливі психічно нездорові емоції. Нібито образи навіяно не кімнатою сміху, а психіатричною лікарнею. Не дарма, там само експоновано роботу — присвяту Френсісу Бекону. Щось хворобливе, втаємничене і таке, що не піддається опису (а тільки досвіду), пронизує живопис обох митців. 

IMG-1790.JPG

В інсталяції «Піжмурки», що «відтворює» традиційне уявлення про картинну розвіску у музеї, замість картин — замащені маргарином дзеркала. Намагаючись побачити власне зображення, ти стикаєшся із неможливістю зазирнути та зрозуміти самого себе. 

Зала «Перспектива» пропонує глядачу влучити старим, майже здутим м’ячем у намальоване на стіні поле. Однак, коли ти (як глядач) вдаєшся до запропонованої інтеракції, викликаєш підозру, і на тебе збігаються подивитись усі охоронці Мистецького Арсеналу, начебто ти зробив щось не те, щось невірне. Саме як у імперативних трафаретах Сагайдаковського «Слухай уважно!». 

IMG-1828.JPG

IMG-1832.JPG

В останній залі приваблює рання робота Сагайдаковського — інсталяція, що експонувалась на виставці «Дефлорація» у Львові 1990-го року. Роздуми про крихкість буття та пошуку власного балансу — мабуть, що демонструють вічні пошуки людини. Саме в останній залі відбувається своєрідне замикання. Саме тут відбувається усвідомлення архітектурного рішення, а саме сприйняття простору Мистецького Арсеналу як своєрідного ковчега, який замикається з обох сторін анфілади дзеркально відтвореними монументальними зображеннями голови дитини, що сміється. Тут само ми бачимо фотографічний триптих (фотографії Олега Капустяка), де сам художник позує у якості натурника. Знову це відсилає до його «Студій анатомії», адже впродовж років у своїх роботах Сагайдаковський осмислює як спадок історії класичного мистецтва, так і вітчизняної складної радянської та пострадянської історії. Таке рішення (розміщення триптиха) неочікуване. Ми нібито проходимо всю анфіладу, щоб наприкінці зіткнутись із зображенням автора, обнулити весь досвід, та розпочати «другу дію», як рекомендує аудіогід, який, до речі, є напрочуд змістовним та необхідним доповненням до виставки. 

Різне сприйняття (одним й тим самим глядачем) виставки нібито показує складний та нелінійний універсум художника, а власне виставка підштовхує нас до полеміки із самими собою. Надмірна театральність — це до чого? До того, що ми втратили здатність поважно ставитись до живопису, нібито, аби показати живопис, необхідно вдаватись до веселющих трюків (на кшталт «Зголоднів? — Перекуси!»), чи це щодо усвідомлення життя як трагікомедії, де глибинне, складне, потаємне сусідить із банальністю та чимось вкрай смішним.

В будь-якому разі мистецька практика Андрія Сагайдаковського — це твір довжиною із життя. Її не можна класифікувати, виділяти окремі вкрай чіткі періоди. Це єдиний інтегральний нерозривний потік відчуттів, досвідів й асоціацій. Виставку краще відвідати не один раз, аби поступово налаштовувати особисту «різкість», щоб глибинний живопис не лишився затертим серед загравань та декору, а у пам’яті залишились не суто декорації. Наприкінці експозиції розташована робота «Діалоги». Саме вона і ставить питання — чи експозиція завершується, чи навпаки тільки-но розпочинається — новими діалогами із самим собою? 

IMG-1817.JPG

IMG-1819.JPG

P. S. 

Мабуть, що одним із подразників сприйняття виставки є «зворотний зв’язок» кураторів із глядачем. У місії Мистецького Арсеналу зазначено, що «Арсенал виступає як медіатор між фахівцями і широкою громадськістю – пояснює і розповідає про культурні і суспільні явища, їх причини і траєкторії». У цьому зв’язку вражають відповіді кураторів глядачам. На питання про логіку експозиції Соломія Савчук пропонує глядачу звернутись до синоптиків, а Павло Гудімов закликає «менше думати та відпочити та пограти у залах із дотепними інсталяціями». Таке вкрай зневажливе ставлення до глядача певною мірою нехтує й перекреслює зазначену стратегію, принижуючи власне свою кураторську діяльність. Єдиний, хто виражає повагу до мистецтва, історії мистецтва, художника та глядача, — це Олександр Соловйов, який простою лаконічною мовою пояснює роботи в історичній перспективі.

Якщо вже розпочинати діалог із глядачем, то вартувало б робити це з повагою до нього.  

Більше матеріалів