Лабораторія Ніни Федорової: колір — бичача кров

exc-5ecce0b40d634c6b2ab536d4

Майстерня. Фото надане авторкою

Майстерня. Фото надане авторкою

Як би в сучасному Києві міг називатися простір, де в експериментальному форматі спільно працювали б художники, народні майстри, хіміки-технологи, архітектори? Мистецький хаб? Арт-кластер? Кріейтів спейс? У другій половині минулого століття таке місце називалося «Софійська гончарня» або «Лабораторія Ніни Федорової». Це народні назви Експериментальної майстерні художньої кераміки Інституту архітектури Академії будівництва та архітектури УРСР, що знаходилася на території заповідника «Софія Київська». Майстерня була створена у 1944 році для відбудови Києва після Другої світової війни, з ініціативи Президента Академії, архітектора Володимира Гнатовича Заболотного та мистецтвознавця і художника Пантелеймона Никифоровича Мусієнка. Очолила її дружина та соратниця Пантелеймона Мусієнка — Ніна Іванівна Федорова. Разом вони навчалися у Межигірському керамічному технікумі/інституті, де, до речі, на початку ХХ ст. впроваджувалися прогресивні принципи мистецько-виробничого процесу, відповідно актуальних світових тенденцій (Баухаус, ВХУТЕМАС).

Зазвичай, коли я хочу комусь розповісти про «Лабораторію Федорової» — показую інтер’єр станції метро «Хрещатик» 1960-го року. Оксана Грудзинська, Ніна Федорова та Ганна Шарай створили для станції 26 керамічних панно — стилізованих «килимів» з рослинним орнаментом. Цей проєкт і справді є показовим: містить притаманне для Лабораторії переосмислення народних традицій та характерний колорит. Більшість керамічних барвників (полив і емалей) виготовлялося безпосередньо в стінах майстерні за авторською рецептурою Федорової. Авторськими були і експерименти у використанні барвників, в їхньому поєднанні із солями оксидів металів, ангобами, склом, смальтою. Мабуть, найбільш виразною та впізнаваною стала для майстерні полива відновлюючого вогню «бичача кров» — темно-червоного кольору з глибоким мідним відблиском. Без перебільшень — палітра Федорової стала художньою візитівкою архітектурної кераміки Києва 1960-1980-х років.

Інтер’єр Будинку кіно. Фото: Лео Троценко

Інтер’єр Будинку кіно. Фото: Лео Троценко

Інтер’єр Будинку кіно. Фото: Лео Троценко

Інтер’єр Будинку кіно. Фото: Лео Троценко

Інтер’єр Будинку кіно. Фото: Лео Троценко

Інтер’єр Будинку кіно. Фото: Лео Троценко

Інтер’єр Будинку кіно. Фото: Лео Троценко

Інтер’єр Будинку кіно. Фото: Лео Троценко

Ніна Іванівна Федорова — незмінна керівниця та натхненниця майстерні, художниця-технологиня, її ім’ям часто називали лабораторію. Ніна Федорова добре знала та розуміла властивості кераміки, і тому в її творчому доробку так багато технологічних винаходів. Як блискуча колористка, вона вміло і вишукано працювала із яскравими поливами на складних та простих керамічних формах. Федорова плекала колективну творчість, вона завжди віддавала перевагу спільному процесу творення перед індивідуальним, проте таким чином, що кожен художник і кожна художниця зберігали риси свого власного авторського стилю і лишалися впізнаваними.

Упродовж перших двох десятиліть штат майстерні складався з чотирьох осіб: керівниця та технологиня — Ніна Федорова, художниці — Оксана Грудзинська та Ганна Шарай, народний майстер — Омелян Железняк. За цей час в лабораторії сформувалося своє творче обличчя — асортимент художніх виробів, стилістика та художні прийоми.

З 1964 майстерня змінила підпорядкування і стала називатися — лабораторія архітектурно-художньої кераміки КиївЗНДІЕП*. Основними принципами роботи лабораторії були спільнотворчість та синтез мистецтв. Художники/ці створювали керамічні вироби, котрі архітектори/ки органічно поєднували з архітектурними конструкціями, увиразнюючи інтер’єри і екстер’єри модерністських будівель. Провідною ідеєю було впровадження українських національних мотивів, як найбільш тематично та функціонально виправданих та доцільних для даної території. Для цього до роботи у майстерні запрошували народних майстрів-гончарів, котрі з покоління в покоління зберігали мистецькі традиції кераміки. В екстер’єрах та інтер’єрах готелів, кінотеатрів, станцій київського метрополітену, аптек, шкіл… можна було побачити блискучу кераміку майстерні Ніни Федорової. Традиційну за формою, як тоді казали, та новітньою за змістом.

Панна в аптеці на вулиці Данила Щербаківського. Фото: Євгенія Моляр

Панна в аптеці на вулиці Данила Щербаківського. Фото: Євгенія Моляр

Важливим етапом у роботи майстерні стала участь Людмили Мєшкової з 1971 року. Архітекторка за освітою вона привнесла більш комплексний підхід до спільної роботи. Відтепер художнє оформлення інтер’єру вже на стадії ескізів гармонійно підпорядковувалося єдиній естетичній ідеї, враховувалося призначення простору, його «тема», масштаб, освітлення, колір і фактура стін, підлоги, зв’язок кераміки з архітектурними деталями, тощо.

У 1987 році для Штаб-квартири ЮНЕСКО в Парижі за проєктом Людмили Мєшкової було створене керамічне панно «Земля, флюиды жизни и расцвета мирам Вселенной посылай…» загальною площею 55 квадратних метрів. Над втіленням цього проекту працювала уся Майстерня.

Дерево життя, Будинок кіно. Мешкова, Падалка, Шарай, 1974. Фото надане авторкою

Дерево життя, Будинок кіно. Мешкова, Падалка, Шарай, 1974. Фото надане авторкою

Масштаби роботи Лабораторії були вражаючими, проте там одночасно працювало не більше 10 осіб. Нінель Гаркуша, Омелян Железняк, Людмила Жоголь, Степан Кацимон, Галина Севрук, Валентин Орлов та інші у різний час працювали в Софійській гончарні. Детально про учасників та учасниць майстерні можна дізнатися на сайті музею Українського народного декоративного мистецтва.

Спеціально до 100-річчя Ніни Федорової співробітниця музею Ірина Бекетова зібрала та опублікувала низку тематичних матеріалів.

Минулого року в Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці імені В. Г. Заболотного відбувалися щорічні Заболотнівські читання, де я познайомилася з Наталею Крутенко. Пані Наталія — художниця та мистецтвознавиця, працювала в Лабораторії з 1981 року. Вона зібрала й опрацювала багаторічний архів колективу, написала наукову роботу з історії виникнення та діяльності майстерні, опублікувала близько півсотні статей та доповідей на наукових конференціях, в яких висвітлювала унікальний досвід колективу. Вона досі лишається популяризаторкою діяльності майстерні, зберігаючи історію цього унікального явища.

Інтер’єр Будинку кіно. Фото: Лео Троценко

Інтер’єр Будинку кіно. Фото: Лео Троценко

Інтер’єр Будинку кіно. Фото: Лео Троценко

Інтер’єр Будинку кіно. Фото: Лео Троценко

Останнім часом в соціальних мережах все частіше мені трапляються фото на тлі грандіозного декоративного панно на вході до червоної зали київського Будинку кіно. Над цим інтер’єром у 1971–1973 рр. працювали усі учасники та учасниці Софійської Гончарні. Основним кольором художнього вирішення став чорний, у численних варіаціях: блискучий і матовий, синюватий або графітний, глибокий і прозорий. Біля бокових сходів третього поверху — декоративне панно з керамічних оберегів, котрі були немовби візитівками Лабораторії. Як згадує Наталія Крутенко, їх завжди дарували у якості сувенірів усім гостям та друзям. Лише частково збереглося «Дерево життя» біля адміністрації на другому поверсі. Десь зникла декоративна вставка «Морена» (розпис по керамічній плитці) Людмили Мєшкової на пілоні третього поверху. Втрачені і футуристичні композиції для оформлення зелених зон, як кажуть співробітниці Будинку кіно — «давно побились».

Будинок кіно, 1974. Фото надане авторкою

Будинок кіно, 1974. Фото надане авторкою

Коли я знайомилася з архівними документами Лабораторії, мене вразив комплексний та фаховий підхід художників і художниць до озеленення публічних просторів. Враховуючи декоративні властивості та можливості емоційного впливу рослин вони теоретизували щодо різноманітних особливостей озеленення, та втілювали свої напрацювання в кераміці. Так для невеликих приміщень бібліотек, кафе, магазинів аптек рекомендували вертикальне розміщення рослин, наприклад, легкі перегородки із металу чи дерева із закріпленими на них ємностями з рослинами. Для великих просторих інтер’єрів кінотеатрів, палаців культури, ресторанів, виставкових залів, тощо, розробляли великі об’ємно-просторові композиції із модульних вазонів та кашпо. Або конструктивно вбудовані так звані «портьєри», клумби, зелені куточки. Учасники та учасниці майстерні постійно працювали над розробкою декоративного посуду для інтер’єрних рослин, зауважуючи, що озеленення це не стільки декорування приміщення, а створення емоційно-психологічного клімату в інтер’єрі. Вони продумували які саме мали бути рослини в інтер’єрі, в якому місці, на якому зоровому рівні, питання встановлення і закріплення, вирішення тла (колір та фактура стін, підлоги) джерела освітлення, тощо. Такі окремі предмети як вази та кашпо є найбільш вразливими до ремонтів та оновлень просторів. Ймовірно, спочатку у них загинули рослини, а потім і самі ємності. Кілька десятків ваз та тарелей, що демонструвалися у актовій залі КиївЗНДІЕПу пропали, коли приміщення установи почали здавати в комерційну оренду.

Та, на жаль, пропадали не тільки окремі предмети, а й масштабні об’єкти — частини інтер’єру. Важко уявити, як можна було знищити декоративну композицію готелю «Дніпро» (1964 рік, автори: Ніна Федорову, Ганна Шарай, Оксана Грудзинська, Галина Зубченко, Федор Олексієнко). Панно площею 150 кв.м. із 600 різновеликих тарілок і тарелей, кожна з яких відтворювала особливості ужиткової кераміки різних етнографічних регіонів України, зникло безслідно.

Намагаючись відшукати архітектурні елементи на початку березня 2020 року ми з ініціативою ДЕ НЕ ДЕ поїхали на Дніпро-Інгулецький канал, для помпової станції якого в майстерні виготовили керамічні картуші. Там ми побачили ми акуратно зашиту сірим сайдингом будівлю. Сподіваючись, що оздоба могла залишитися під ним — запитали у співробітників. «Були якісь прикраси тут колись… так їх позбивали, год 5 тому, як ремонт робили».

Дніпро-Інгулецька станція без кераміки. Фото: Лео Троценко

Дніпро-Інгулецька станція без кераміки. Фото: Лео Троценко

Пам’ятаю, як я колись натрапила на фризову композицію Галини Севрук в міській аптеці на вулиці Щербаківського. Поки фотографувала вишукані розписи на тему лікарських трав, співробітниці аптеки розказали, що хтось у них хотів купити ці панно, але «як же ми таку красу продамо?!» — отримали у відповідь.

Галина Севрук — художниця, що послідовно розробляла тему давньоруського, язичницького мистецтва в кераміці. Сюжетні пласти, медальйони, рельєфи та мозаїки присвячені історії Київської Русі.

Величне панно «Місто на семи горбах» ще можна побачити в готелі «Турист» у Києві. А от декоративне панно чернігівського готелю «Градецький» знаходиться під загрозою знищення, як і сам готель.

Готель «Градецький», Чернігів, панно: Галина Севрук, 1983. Фото надане авторкою

Готель «Градецький», Чернігів, панно: Галина Севрук, 1983. Фото надане авторкою

Багато творів майстерні було знищено в 1990-2000-х роках. Ремонти та «покращення» руйнівною хвилею прокотилися пострадянськими публічними просторами. Але де-не-де вони ще збереглися, і якщо уважно придивитися, то можна впізнати темно-червоний відблиск поливи відновлюючого вогню. «Дуже рідко зустрічаються керамічні вироби, вкриті емалями і глазурями червоного кольору, що наближається до карміну. Тільки в Китаї здавна знали способи приготування глазурей так званого кольору бичачої крові. Спроби виготовляти такі глазурі робилися в лабораторіях Чехословаччини, Німеччини, Литви і Латвії. Проте, хоч склад цих глазурей був відомий, практично їх важко було одержати випалюванням і через те вони не мали масового поширення. Лабораторія художньої кераміки Академії Архітектури УРСР поставила ряд дослідів з виготовлення на основі міді емалей червоного кольору. Було досліджено їх технологічні властивості і можливості впровадження їх у виробництво архітектурної і декоративної майоліки, — писала Ніна Федорова про свою роботу в журналі “Будівництво та архітектура 1956 року”. — Червоний колір зумовлюється колоїдним розчином металевої міді в емалі, одержуваний у відновному середовищі пічного простору при певній температурі». Ніна Іванівна померла у 1993 році, і тепер авторська технологія виготовлення київської поливи «бичачої крові» вважається втраченою.

Зараз ми із колегами намагаємось відшукати залишки архітектурної кераміки, щоб зберегти їх. На сьогодні найбільша збірка творів Лабораторії — близько 1500 предметів зберігається в колекції Національного музею декоративно-прикладного мистецтва. Близько 200 одиниць — у фондах Софіївського заповідника. Є також у музейних збірках Петербургу, Женеви, Вільнюсу та інших містах, а також у приватних колекціях. Але для того щоб сповна розкрити та осмислити цей феномен варто говорити про спеціальний музей Лабораторії Ніни Федорової. Передовсім, як genius loci. У цій низенькій прибудові до каретних радів Софії Київської в 60-80-х роках минулого століття коїлися неймовірна синергія та спільнотворення, котрі уможливили таке феноменальне явище у мистецтві ХХ століття, як Софійська гончарня. Там можна було зустріти Тетяну Яблонську чи Владислава Щербину за роботою із глиною. Митці і мисткині, культурні діячі та діячки часто збиралися у цій майстерні: Іван Кавалерідзе, Іван Драч, Сергій Параджанов та багато інших.

Кераміка Тетяни Яблонської. Фото з архіву НМДПМ

Кераміка Тетяни Яблонської. Фото з архіву НМДПМ

Ми з Наталією Крутенко спробували потрапити всередину, але через аварійний стан приміщення нам не вдалося. «Ось велика труба печі для випалу. В цій частині працювали майстри за гончарним кругом. А через оце вікно ми нерідко виходили на прогулянку у старий сад…», — згадує пані Наталя. Також розповідає, що заповітною мрією Ніни Іванівни Федорової було створення музею української кераміки.

Сьогодні приміщення майстерні зачинене, вже давно не працюють печі, і не виблискує полива відновлюючого вогню. Формально лабораторія перестала існувати на початку в середині 1990-х, коли розформували більшість департаментів КиївЗНДІЕПу. Після, в її приміщенні ще деякий час працювала художниця Людмила Мєшкова. А тепер там порожньо, і ймовірно, це місце може втратити свою унікальну історію. Є документи, наукові публікації, спогади, є учасники(ці) і сучасники(ці) Лабораторії. Є масив не вивченого, не атрибутованого, втраченого. Є потреба прослідкувати зв’язки, впливи та наслідки цього явища. І, що на мою думку найважливіше, є люди, котрі розуміють важливість збереження Майстерні і вже працюють над цим.

Потрібна лише політична воля та кошти на ремонт невеликого приміщення з великою історією.

*https://uk.wikipedia.org/wiki/Український_зональний_науково-дослідний_і_ проектний_інститут_по_цивільному_будівництву

  1. Бекетова І.І. Софійська гончарня // Образотворче Мистецтво, 2007. – No3(63) – с. 109-111 Буланова-Топоркова М. Вічно живі традиції // Образотворче мистецтво, 1983. – No6 – с.27-29Велигоцкая Н. Народное искусство в современной архитектуре Украины // Искусство. – 1973. – No1 – с.47-53 Жоголь Л.Е. Декоративное искусство в интерьерах общественных зданий. – К., 1978

  2. Крутенко Н. История создания и деятельности лаборатории архитектурно-художественной керамики Академии архитектуры Украинской ССР (в последствии – Киев ЗНИИЭПа). Машинопись. – Киев ЗНИИЭП, 1985.– с. 1-98.

  3. Крутенко Н. Керамічне суцвіття «Софіївської гончарні» // Київ. 1988. No 2. Крутенко Н. Українські обереги // Образотворче мистецтво. Київ, 1991. No 3.

  4. Федорова Н. Емалі червоного кольору на основі сполук міді // Архітектура і будівництво. – 1956. – No 6. – С. 18-19

  5. Федорова Н.І., Грудзинська О.А., Шарай А.Г. Досвід роботи над художнім оформленням декоративних майолікових виробів // Архітектурно-будівельна кераміка. – К., 1951

  6. Чегусова З.В. Історія діяльності та внесок у розвиток комплексного архітектурно-художнього вирішення інтер’єрів різних типів споруд України 1970-х – 1990-х років Науково-дослідного центру монументально-декоративного мистецтва КиївЗНДІЕП // Перспективні напрямки проектування житлових та громадських будівель. – К., 2003. – с. 208-210

  7. Шакула С.В. Софія Київська в творах декоративної кераміки (із колекції Національного заповідника Софія Київська)// Софійський часопис, вип. 3, 2019. – с. 371-377

Євгенія Моляр, Наталія Крутенко

Більше матеріалів