10-18 липня відбувся 10-ий Міжнародний одеський кінофестиваль — наймасштабніша кіноподія року з численною кількістю фільмових програм, кіноринку, секції Work-in-Progress, майстер-класів та інших культурних подій, пов’язаних з кіно. Це був мій п’ятий візит на фестиваль і, оглядаючись назад, розумію, що ОМКФ уже сильно вплинув на моє сприйняття сучасного авторського кіно. Серед інших, я пригадую українські прем’єри фільмів Ласло Немеша, Джанфранко Россі, Софії Копполи, Сергія Лозниці, Жанни Лабрун та Александра Сокурова, які вразили мене в попередні роки фестивалю.

Цього року я зупинив свій вибір здебільшого на програмі «Фестиваль фестивалів» та переглянув цьогорічних учасників та переможців Канн, нову стрічку Сергія Лозниці та кінодебют фотографа Річарда Біллінґема. Українська програма цього року була чи не найсильнішою за останні роки фестивалю. Я потрапив на дві українські документальні стрічки — «Тато мамин брат» Вадима Ількова та «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» Надії Парфан. Нижче я детальніше зупинюсь на кількох роботах.

Двадцятисемилітній Кантемір Балагов, який два роки тому дебютував з «Тіснотою», показав в Одесі свій другий фільм «Дилда», що він отримав на цьогорічних Каннах приз за найкращу режисуру. Це історія про «кроткую» санітарку Ію, яка по закінченню Другої світової проживає життя в похмурому Ленінграді, працює в лікарні та виховує зовсім на себе не схожого хлопчика Пашу, який виявляється сином її фронтової подруги, зенітчиці Маші. Після повернення з Берліну Маша вже не застає свого сина, який мав би надати сенс її життю. Разом подруги намагаються жити в пустому переповненому людьми місті. В «Дилді» як і в «Тісноті» прочитуються візуальна мова та уважний, але відсторонений погляд Александра Сокурова, п’ятирічний курс якого закінчив Балагов. Між тим, також прочитується тяга до європейського фестивального реалізму, і ці два світи конфліктують, бо безкомпромісний «внутрішній Сокуров» не признає «cinema verite» — голу реальність, яку так захопливо зображує Кантемір.

Здавалося б, куди вже далі в реальніше, ніж «Процес» Сергія Лозниці. Фільм побудований на основі архівних матеріалів — двох годин публічного судового процесу 30-х років над учасниками неіснуючої антирадянської шкідницької організації «ПромПартія». Сфабрикована НКВС справа використовувалась для усунення інженерно-технічної інтелігенції старої генерації. Лозниця на одну годину скоротив і привів в порядок знайдений кіно-документ. Але на екрані проявилась аж ніяк не реальність, а театральна постановка Сталіна-режисера, якщо скористатися логікою Бориса Гройса, який у своїй книзі «Gesamtkunstwerk Сталин» стверджує, що мрія совєцького авангарду про створення із реальності тотального витвору мистецтва була реалізована саме Йосипом Сталіним. Утім, «Процес» — не про відновлення справедливості та не про викриття злочинів сталінської доби, а про відносність того, що відбувається і щоми бачимо, про Історію і її загадки без розгадок. Стрічка є немовби продовженням фінальної сцени з «Лагідної», де героїня попадає на театралізовану офіційну церемонію в казку. Класичний наративний сюжет вже не в змозі розв’язати те, що відбувається в заданій реальності — єдиним виходом є алегорія. Тут реальність перетворюється в театр, а в «Процесі» — навпаки, театральна постановка виявляється дійсністю і «актори», які грають підсудних, дістають смертний вирок насправді. Дві години в совєцькому суді можуть видатись комусь не найцікавішим видовищем, але гра у піддавки з глядачем викликає набагато більше роздратування.

Південнокорейська стрічка «Паразити», що отримала Золоту пальмову гілку в Каннах, саме цим піддаванням мене трохи збила з пантелику. Фільм — майстерно сконструйована історія про бідну сім’ю, яка обманом замінює собою весь обслуговуючий персонал багатої сім’ї, а та не здогадується що їх водій, гувернантка, вчитель з англійської для доньки та арт-терапевт для сина — рідні. Отже бідні, хоч і не зовсім чесним способом, отримують шанс на краще життя. Але режисер фільму Пон Чжун Хо дає зрозуміти, що в цій гонці за матеріальним щастям нікому не виграти, і завершує фільм властивою для корейського кіно — різаниною. Цікаво, що Пон Чжун Хо не дав навіть маленького натяку на те, хто ж усіх цих численних героїв фільму хороший, а хто поганий, як і не розказав, хто винний у їхніх бідах. Зрештою, «Паразити»— це фільм над яким не хочеться сильно роздумувати, а хочеться лише переповідати карколомний сюжет.

Приємною несподіванкою виявився фільм «Рей та Ліз» Річарда Біллінґема. Британський фотограф вирішив зняти фільм по мотивах власного фотопроекту, в якому автор знімав своїх батьків-алкоголіків, які живуть в Бірмінгемі на дотаціях. Розгадати сюжетну лінію фільму практично неможливо, але й сказати, що її немає теж не можна. Фільм обрамлений епізодом, в якому вже старий батько Рей в маленькій кімнаті доживає свої останні роки без найменшого уявлення, що значить його життя і чи добре він його прожив. А між тим, це життя якраз і показане: спочатку ми спостерігаємо за Реєм та його дружиною Ліз, в якийсь момент — за їхнім кузеном з ментальним захворюванням, згодом — за молодшим сином. І всі ці історії розгортаються природно, неначе вони навмання вихоплені з усього життя родини. У «Рей та Ліз» все ж є щось від фотосерії — та особлива свобода, яка не слідує формальним законам, але й не перетворюється на експеримент.

Дебютний документальний фільм Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» з першого погляду видається лише дотепною замальовкою про пристаркуватих комунальників, які на вихідних розважаються, підспівуючи в хорі. Але українські реалії корегують сюжет: безкінечні скарги споживачів, та непередбачувані поломки опалювальних систем відбилися на обличчях постійно втомлених працівників, тому спів у хорі

залишається єдиною надією на гармонію. Здається, «Співає…» можна назвати і детективом, бо як, все ж таки, тече вода по тих гнилих трубах і як балансує, стоячи на лавці, другий ряд хористів-комунальників? Цей фільм не каже як було чи як має бути. «Heat Singers» (міжнародна назва стрічки) аналізує те, як є зараз: уважно спостерігає і намагається розшифрувати схему, яка не записана ні в одному посібнику.

Наостанок, я відзначу фільм Аньєс Варди «Варда за Аньєс», творчість якої зараз вшановує весь кінематографічний фільм. Режисерка, яка стояла у витоків французької нової хвилі померла у березні цього року. У 2015 році вона отримала почесну «Золоту пальмову гілку» 68-го Каннського кінофестивалю, ставши першою жінкою, удостоєної цієї нагороди. У «Варда за Аньєс» авторка направляє камеру на себе саму та розповідає про свій творчий шлях, плавно переходячи від сцен своїх фільмів до коментарів про них. Розповідь ведеться без суму і драматизму, а лише через чесну любов до своєї праці і кіно в цілому.

Ярема Малащук