Лише чотири уваги

Ярослав Футимський

Ярослав Футимський

сильного з’їдять

люди — хитра зграя

відчувають страх

йдуть на його запах*

Одразу три фотовиставки в одному провінційному місті, неймовірна частота для локального мистецького контексту. Одна на периферії міста, одна на периферії інституцій і ще одна у центрі міста, в олігархічному мистецькому центрі. Як це можливо? Що це? Чим зумовлена ця активність? Локальна фотографічна сцена має доволі розмиту форму, але точно з Борисом Михайловим на горі ієрархії і в історії мистецтва. 

Хто ви, герої цього святкового, прогірклого торта? І чому саме закордонні куратор(и)ки — це досі каталізатор для активізації мистецьких процесів?

UPHA (Ukrainian Photographic Alternative)

Масштабна за декларуванням кураторів — Максим Горбацький, Ярослав Солоп, Вікторія Бавикіна — і ретроспективна за вмістом виставка MADE IN UKRAINE. У ній багато доволі відомих робіт, а точніше переважна більшість. Текст до неї носить швидше короткий опис історії об’єднання UPHA, ніж пояснює кураторську методологію у відборі робіт для книги і як наслідок виставки. 

Просторий експозиційний простір, у котрому відбувається виставка ускладнений лабіринтами із серій автор(ок)ів, спроб інсталяцій/фотоінсталяцій, супроводжуючих об’єктів, відеопроекцій. Експозицію ускладнюють/обтяжують роботи художни(ць)ків, що мають майстерні у цьому ж просторі тільки за скляними стінами. Можливо так виглядає українська фотографія, затиснута в лещатах матеріального мистецтва, що осідає скрізь мертвим вантажем, надлишками художнього виробництва?

Для розбавлення статичності/документальності різнорозмірних і різноформових фотографій, кураторами було додано документацію перфомансу Ані Зур і документальний фільм Романа Бордуна. Сама ж поверхня проекту виглядає достатньо розрізненою, швидкозібраною, позбавленою певної оповіді/розповіді. Лише обрамлюючи саму присутність учасни(ків)ць на одній території, в одній країні, в одному фото об’єднанні. Зріз контексту —доволі простий метод для репрезентаційного проєкту. Уся кураторська робота є лише відбором, включенням або виключенням з фотографічної альтернативи.

Добре проглядається сум кураторів/фотограф(ів)инь за мнимим художнім життям. Сум за вбудованістю в інституційне сучасне мистецтво. Це внутрішня потреба фотоспільноти гри за правилами умовного арт-світу? З колекціями, архівами, музеями, патріархами і маргіналами? Наявність третьої виставки у такій бажаній для багатьох інституції — PinchukArtCentre, лише підтверджує, а не спростовує вбудованість фотографії у процеси формування локального художнього поля.

Зараз це все схоже на спробу інституалізувати все, що розкладено по шухлядах і хард-дисках фотографинь і фотографів. Можливо це бажання кураторів капіталізувати/монетизувати множинний, багаторівневий досвід у перспективі, в майбутньому? Адже зараз хороший час для цього.

Зрозуміло, що доволі складно пробачити пустку в історії мистецтва. Але ж і не з’являється критичних відповідей на цю ситуацію від фотографів/инь, присутнє лише постійне вказування на це порожнє місце, нарікання. Цього замало.

Серед фотограф(ів)инь багато відомих імен, далеко за межами України. Імен, що їх показують на чисельних виставках, друкують їх книги, публікують в онлайн-виданнях.

Сама ж структура UPHA виглядає капіталістично, ставлячи на розвиток, через постійни притік нових учасників**, часом як полярне віддзеркалення спілки фотохудожників України. Навіть достатньо логічним її продовженням чи переродженням. 

Окремо — про місце для виставки посеред торгових рядів їжі, на котру не потрапиш просто, не заплативши. Звичайно, посеред тижня з цим набагато простіше, фестивалі їжі стихають і залишають нас наодинці з фото. Чи добре це місце?

UPI (Ukrainian Photography Institute)

Тепер про виставку institutionalization, що перетворилась у несвідомий кілька вимірний критичний вислів. Саме виникнення UPI знецінює/девальвує інституціональність. Надає їй іншу, притомнішу форму.

Варто відмітити важливість виходу в публічний простір. Таке незручне для репрезентації місце, поза галереї, арт-центри, музеї та інші адаптовані під експозиції простори.

Роботи фотографів UPI-портал у околиці міста — це його щоденний портрет, реальний візерунок. Важливе нагадування про стан речей, масив проблем, у котрому застрягли мешканці цих територій. Інша сторона декларованих покращень і вічних корупційних ремонтів. Доволі комічним виглядав візит мера Києва — Віталія Кличка, що звичайно було випадком або збігом обставин. 

Ще одна важлива риса цього проєкту/вислову — розфокус імені автора, відсутності підпису. Лише прикріплений на стовп список з переліком учасни(ків)ць. Деякі з імен учасни(ць)ків є спільними з UPHA та виставкою у просторі АКТ.

Люди розглядали ці невеликі фотографії розміром 10*15, щось впізнаючи, вказуючи, кривлячись, окликаючись, проходили поруч. Глянцеві роздруки запилених міських поверхонь, фактурні асоціальні портрети, щоденне життя з фокусом на околицях і кінцевих станціях. Глядачі стали учасницями і учасниками цього легкого художнього жесту, групового вислову, фотохепенінгу. Фото, закріплені на декоративні решітки; на місцях для доробку місцевих художни(ків)ць, що обслуговують специфічні кітчеві смаки українців і українок, закордонних туристів. Це і є місце культури, що зазвичай мовчить. Обслуговує владу, політичні сили, смаки олігархів. 


Історія цих двох виставок — це не історія конфронтації. Це досі одна візуальна поверхня, спроба творення культурної спільноти; або спільноти довкола певної культури з авторами, що можуть мігрувати від ініціативи до ініціативи, від куратора до куратора, з вулиці у інституцію — і навпаки. Можуть частково відмовлятись від ієрархій і заразом підтримувати їх існування, сприяти їм — це досі пошук ідентичності або ж її криза. 

Коли розпочнеться справжня дискусія, а не триватимуть зручні розмови?

Де оффсайдери, а не вчорашні фотографи президентів країни?

Де вчорашні критики мистецтва у сьогоднішній фотографії, чому мовчать? Чому займаються рекламою корпорацій?

У емпатичних обіймах олігархів місця вистачить усім, хто на них згодився! Місця у музеях і історії також, можливо, просто потрібно чекати. Боятися і чекати! 

слабкого з’їдять

як і сильного

все одно кого зжерать

дай хоч раз слабину*


*Злидень «Сильного з’їдять», 2019

**«UPHA — достаточно активная и пластичная организация, которая, в отличие от законсервированных объединений или идейных группировок, движется за счет притока новых участников…» Ярослав Солоп, https://birdinflight.com/ru/vdohnovenie/resursy/20190728-upha.html

Ярослав Футимський

Nastya Kalita