Другий есей книжки «Як ми бачимо» Джона Берджера підіймає тему репрезентації жінки у європейській візуальній культурі. Текст уперше було видано на початку 1970-х років у рамках циклу відеопередач і здавалося, ця тема на початку 2020-х мала б вже втратили свою актуальність. Берджер, з приматанною йому інтелектуальною делікатністю говорить про спокусливі погляди митців, які ставляться до жінок як до об’єктів бажання. Дружини, коханки, матері, бабусі, проститутки, заможні й прості, вдягнені й оголені, літні жінки та зовсім діти — вони всі на собі відчували «чоловічий погляд», який надавав позам, поглядам та жестам жаги та сексуальних конотацій. Проблема у тому, пише автор, хто споживає мистецтво. І на той час (тут можна поміркувати, чи змінилась ця ситуація нині) споживачами мистецтва були саме чоловіки. Фактично, вони створювали мистецтво для самих себе. І ці спокусливі образи теж препарували для власного зору. Якщо ви не вірите, то Берджер, пропонує провести експеримент та уявити на місці цієї оголеної жінки — чоловіка. Чи зміниться ваш погляд тоді?

У наступному розділі цієї самої книги Берджер розповідає про предмети на картині і говорить про те, чим ближче цей предмет розташований, тим більшим є наше бажання до нього доторкнутися. Очевидно, подібний ефект може викликати й зображення людини. До неї хочеться доторкнутися та обійняти. Можливо саме тому, у рекламі дуже багато крупних планів, де трохи прикриті одягом або ж і зовсім оголені жінки спокусливо їдять морозиво, або користуються дезодорантом. Всі ці приклади наводить сам автор книги, розміщуючи репродукції реклами 1970-х, яка скажімо чесно, нічим не відрізняється від реклами 1990-х, нульових та, навіть, створенох сьогодні. 

Сам Берджер досить довго розмірковує щодо того, що голизною та оголеністю є різними речами. Наслідуючи ідеї Джорджіо Агамбена, описані у його «Наготі», Берджер, говорить:

Бути голим — це бути собою.

Бути оголеним — це коли інші бачать вас роздягнутими і не визнають у вас особистість. Щоб постала оголена натура, голе тіло треба розглядати як об’єкт. (Видовисько голого тіла як об’єкта заохочує використовувати його як огляд)

Бути голим — залишатися без масок.

Бути виставленим на огляд — це коли сама поверхня вашої шкіри, самі волосинки на тілі перетворюються на маски, яких неможливо позбутися. Оголена натура — це привид вбрання.

Різні суспільства після #Metoo стали більше звертати увагу на проблеми пов’язані з сексуальним насильством, візуальним мистецтвом та репрезентацію у ньому жінок та ін. Здавалося, світові процеси оголили безліч питань, маніфестуючі необхідний захист жінок та прагнення безпеки на роботі та у житті. Читаючи текст Бердера сьогодні, як ми можемо на нього відреагувати? Чи можна сказати, що він досі залишається актуальним?

Нещодавня історія навколо київського фотографа та викладача Київської школи фотографії Олександра Ктиторчука показує, що теми описані Берджером не відрефлексовані та не проговорені у пострадянському суспільстві, а часом бувають за межами будь-яких етичних норм. Так, 25 листопада, фотографа було затримано працівниками правоохоронних органів через звинувачення у розбещенні неповнолітніх дівчат. Щодо діянь фотографа було відкрито кримінальне провадження за частиною 1 статті 156 Кримінального кодексу України «Розбещення неповнолітніх». Фотограф не обмежувався фотографіями у стилі ню. Наразі у соцмережах моделі опубліковують свої історії згвалтування та пережитого насилля. Згідно з даними поліції Київської області знімав статеві акти з неповнолітніми дівчатами на відео та зберігав ролики на власному комп’ютері. Наразі встановлюється, чи виготовляв фотограф порнографічний контент та чи розповсюджував він ці відео. 

Але давайте поглянемо на самі фотографії. Оголені молоді дівчата модельної зовнішності зображені у відвертих позах. Десь вони групою біля ліжок або на підлозі. Десь в них закриті очі, мовби заплющені у момент насолоди. Чоловік на цих фотографіях займає другорядку позицію, він ніби сторонній глядач. Якби фотографії могли передавати запах, ці безперечно мали би запах хтивої чоловічої сперми. 

Можемо провести експеримент і дивлячись на фотографії Криторчука пройти тест щодо сексуальної об’єктивації та відповісти на питання: 

1) Чи демонструє зображення тільки частину тіла сексуалізованої людини?

2) Чи служить тіло сексуалізованої людини заміною будь-якого предмету?

3) Чи зображуються сексуалізовані люди як такі, яких можна замінити? 

4) Чи підтримується на зображенні ідея порушення кордонів тіла сексуалізованої людини, яка не може висловити на це згоду?

5) Чи передбачає зображення, що сексуальна доступність — це головна характеристика людини?

6) Чи зображується сексуалізована людина як товар або що-небудь, що можна продати чи купити?

7) Чи використовується тіло сексуалізованої людини як полотно?

У 1972 році Берджер писав: «Чоловіки діють, а жінки роблять вигляд. Чоловіки дивляться на жінок. Жінки спостерігають, як на них дивляться. Це вигначає не лише стосунки між чоловіками та жінками, а і ставлення жінок до самих себе. Спостерігач за жінкою в ній самій — чоловічого роду, а та, за якою спостерігають, — жіночого. Отже, вона перетворює себе на об’єкт, а якщо точніше, на предмет бачення — на видовисько». Але чи може жінка протистояти такому ставленню? Міркуючи разом із Берджером ми бачимо чимволічний елемент — джеркало. Автор пише, що саме джеркало здатне показати жінки зворотній бік історії мистецтва. Хочеться вірити, що більшою мірою, «чоловічий погляд» — це те, що вже не один раз піддавалось критиці та дискусії, а отже — є частиною відрефлексованої історії. Скажімо, дивлячись на фотографії Ктиторчука дівчина сьогодні відчуває сором та відчуття бруду на собі, але напевно це не ті відчуття, до яких прагнув автор. Власне, чого хотів автор не він відверто про це говорить у своєму інтерв’ю «Фактам»: «Фотоапарат — це доступ до жінки. Коли я тільки почав фотографувати, хотів двох речей: заробити грошей і займатися сексом». Далі на питання, чи займається фотограф сексом з моделями він також дає досить відверту відповідь: «Звісно. Хоча, звісно, не з усіма. Мені як фотографу просто голі тіла не цікаві». Або ж, наприклад, далі: «У нашій країні, щоб керувати жінками на зйомках потрібні насилля та секс». З кожним наступним словом в інтерв’ю стає ще більш некомфортно і бридко.  

Подібна історія не може не шокувати. Як така позиція може існувати у буль-якому сучасному суспільстві? Художники постійно стикаються з тим, що їхні чуттєві або провокативні роботи піддають цензурі з боку інституцій, релігійних поглядів та соціальних мереж. Але через такі кричущі випадки як справа Ктиторчука вся чоловіча художня та фотографічна спільнота опиняється у хиткому положенні. Помилка одного може коштувати довіри до десятка чи сотні інших митців, і не тільки в Україні. 

Але що означає голос жінок, коли вони самі говорять про своє насилля? Есей Берджера вийшов наступного року після знаменитого есею Лінди Нохлін «Чому не було великих жінок-художниць?». Джон Берджер ніби підхоплює цю хвилю, але вже говорить від імені чоловіка. Тоді його голос мав велику силу. Це був голос «білого» чоловіка з вищого класу, який сам був споживачем мистецтва. Берджер не робив висновків та не повчав, а проте розповідав про ставлення та «закони» у мистецтві з марксистської точки зору. 

Чи можна говорити про те, що есей Берджера сьогодні актуалізує питання «нової етики»? На мій погляд, немає ніякої «нової етики», як немає і старої. Насильство не може входити в жодну з етик, адже етика завжди одна. І вона або є, або це не етика взагалі. 

Есей Берджера показує, що протягом половини століття тема репрезентації жінки і досі є напрочуд важливою та необхідною для рефлексій. Але це не означає, що культурні департаменти мають прикривати жіночі соски на фотографіях чи картинах, або соцмережі мають видаляти репродукції предметів мистецтва, абачаючи в них погнографію. Такі дії значно спрощують дискусію, зводячи її до простої схеми та не вирішуючи головного: хто є споживачем мистецтва сьогодні? Чий погляд формує візуальну естетику та маркує мистецтво? І як сьогоднішня культура протистоїть насильству та дискрімінації?