Поліна Вербицька — київська художниця. Із силікону та полімерної глини вона робить щось на кшталт скульптур, артоб’єктів, кінореквізиту чи ляльок. Фотографії її гіперреалістичних істот нажахали користувачів вже не одного онлайн-маркету декору чи мистецтва. Та нас вони зацікавили.

Коли ми вперше приходимо знайомитися та спілкуватися з Вербицькою до неї в майстерню, то сидимо там учотирьох: ще молодша сестра Соня допомагає Поліні й обмазує силіконом форму майбутньої метрової голови. Кілька разів Поліна питає в Соні, чи не бачила вона її комплект ключів від майстерні. Інколи сестри починають їх шукати, але результату немає. Загубитися дрібним речам у невеликому приміщенні є де — все заставлене скульптурами, пляшками з-під вина, бракованими силіконовими фрагментами, залишками форм і ще трішечки пляшками. 

Ми відкорковуємо вино та торкаємося обличчя однієї з голів-скульптур. На дотик воно м’яке, слизьке й пластичне — згодом у розмові Вербицька назве матеріал «плотським». А з плоті, як відомо, можна створити фактично все: від монстра Франкенштейна до причастя.

То що ж вийшло «зліпити» у Поліни Вербицької й що це говорить про неї саму? 

 Babushki

У спекотний ранок в Одесі ми плентаємося до Художнього музею — там у постійній експозиції виставлені три скульптури Поліни Вербицької. Її роботи ми ще не бачили наживо: брошки з очними яблуками, законсервовані в банках голови немовлят і гіперреалістичні обличчя з найменшими зморшками та прищиками з’являлися нам тільки в фейсбук стрічці у свіженькій (але вже по-своєму епатажній) групі «Сіль-Соль». Тож стрімке потрапляння «нового імені» до музею видається нам чимось крутим і незвичним. 

І ось в одному з залів гіперреалізм зустрічається з реалізмом, киянка Поліна Вербицька з одеситом Борисом Едуардсом, рожева та рельєфна силіконова шкіра бюстів ХХІ століття — з гладеньким сірим мрамором кінця ХІХ. Чомусь мені здається, що для багатьох це також зустріч огидного з прекрасним, «збоченої реальності» — зі «світлим минулим». 

Про все це я починаю думати вже згодом, а в музеї зупиняюся біля силіконової голови бабці, яка дивиться на мене таким же важким поглядом з-під лоба, що й моя рідна бабуся в останній рік свого життя. Всередині натискається тумблер «увімкнути особисті спогади».

За тиждень ми вже сидимо в майстерні Вербицької та п‘ємо ігристе. Цікавлюся, чи популярні бабусі. «Так», — ствердно відповідає Поліна. — «Бабусі всім подобаються. Я колись давно думала щось зробити та заробити грошей. Спочатку робила якихось дитинок, щоб усім сподобалися. Так нахрєн нікому ці дитинки не потрібні. А бабки так! Може, всі люблять своїх бабусь, не знаю. От я свою — ні».

Поки в мене проносяться думки, який же універсальний образ цієї бабці вийшов, Вербицька паралельно заперечує мою гру уяви. «У музеї конкретна бабця, я робила її за фото. Це бабуся Гаріка Корогодського, справжня. Десь рік тому мені замовили її голову та руки для спектаклю, а інші люди робили повністю тіло. Ось та бабця зараз у Корогодського вдома сидить. А в одеському музеї — копія голови».

«Здається, мене спіймали на гачок», — думаю я. Тренд на стареньких бабусь — чому ми одразу про це не подумали? В культурі, де babushka in marshrutka — популярний мем, як тут взагалі дивуватися?

Гіперреалістичність взагалі дивує (або епатує) з причин неочевидних на перший погляд. Що особливого в зморшках, набряках та акне? Адже ми постійно бачимо їх на собі й людях навколо. Відірвані кінцівки — у нескінченних фільмах жахів. А до кунсткамери з консервованими ембріонами вас обов’язково запросять просто на Хрещатику. 

Суперечливі емоції від скульптур Вербицької радше співзвучні з ситуаціями, коли тебе «спіймали» на чомусь надто фізіологічному, що асоціюється з примітивною та безкультурною поведінкою.

Хтось може соромитися дивитися на свої статеві органи. Багато людей панічно бояться вигляду крові. У інших відчуття огиди викликають власні випорожнення. Це все — страх побачити себе надто пильно, відчути тягар своєї фізіології та осягнути смертність тіла. 

А що ж бабці? Про їхню смерть думати більш звично, тож і страх перед гіперреалістичним бюстом однієї з них трохи притуплюється та дає простір для власних емоцій.

Натурниця

Чи траплялося з вами, коли ви щось настільки не могли робити, що ставало аж фізично погано? Дуже часто така внутрішня реакція відбувається як опір тебе справжнього на те, чим ти повинен займатися для заробляння грошей. 

Після закінчення школи Поліна Вербицька почала працювати офіціанткою, але ось це відчуття — «більше не можу, от зараз помру, якщо не кину» — у певний момент перемогло, й посеред однієї зі змін Поліна пішла. Пішла з ресторану біля Львівської площі, повз Національну академію мистецтв. Просто вирішила зайти туди, а там: «Так, нам дуже потрібна натура». І звідти вже не хотілося стрімголов утікати, бо ця діяльність видавалася ближчою.

Випадковість? Насправді ж, дуже реалістична життєва ситуація, де наступний хід не завжди (майже ніколи) залежить від продумування планів наперед. Це імпульс. Єдине, що варто додати, — не кожен офіціант/офіціантка матимуть потяг змінити роботу саме на таку. Часто в гру вступає твоя загальна націленість на певну сферу, де «щось» ніби підсвідомо притягує тебе. У випадку Поліни — це мистецтво. 

Адже не кожну роботу можна знайти через спонтанність, завжди існує спосіб розмістити резюме на порталі вакансій. Тому згодом Поліна вже працювала як викладачка ліплення з кондитерської цукрової маси, де вчила виконувати антропоморфні фігурки (хоча ненавидить викладати, але ж: «платили місячну зарплату за 2  дні!»). Серед підробітків були також розписування вітрин й діджеїнг-адміністрування заходів «Drink&Draw». По суті, Поліна стрибала по роботах у пошуках заробітку, бралася за різне, паралельно намацуючи спосіб діяльності не лише для грошей.

Драгопед

На вулиці літо, а ти стоїш у задушливій черзі, аби подати документи на філологічний факультет, бо це все, що (як тобі здається) ти вмієш. Але по правді ти тут, бо твій хлопець вже навчається в Драгопеді. Ти чекаєш і чекаєш, але черга не закінчується (а літо — так!). Йдеш прогулятися корпусом і от воно — абсолютна відсутність охочих. Кафедра образотворчого мистецтва.

Вступ Поліни Вербицької до НПУ ім. М. П. Драгоманова на саме художню освіту також можна вважати випадковістю, але… Наприклад, майстерня (а з нею і коло знайомих художників), де зараз працює скульпторка, знайшлася через подругу Олександру Вороніну (теж художницю). З нею Поліна вчилася в університеті й звідти їх обох вигнали через прогули й тусовки: «Я хотіла пити, гуляти й інколи малювати», — говорить Вербицька про той період. І це нормально для будь-кого, хто відчуває молодість (незалежно від фізичного віку). Однак Саша (за словами Поліни) виявилася більш цілеспрямованою: після виключення вступила в НАОМА, розширила свій соціальний капітал, а згодом почала шукати місце для роботи. Так Поліна Вербицька й сама отримала майстерню на Андрющенка, яка межує з просторами інших художників і «квартирами» учасників арт-о’єднання «ХЛІБЗАВОД». 

Ще до вступу Поліна займалася живописом (вчилася в художній школі, але кинула), малювала свого хлопця, знайомих і людей (що їй по-дружньому згоджувалися позувати). Нічого серйозного — просто робила те, що подобається і до чого відчуваєш потяг. Поліні подобалося змальовувати людське тіло та його недоліки, і цей інтерес вимагав технічного розвитку, адже живопис або графіка не давали реальної об’ємності й наочності, на відміну від скульптури: 

«Насправді, мені Драгопед знадобився, бо в нас був прикольний викладач скульптури, який обурювався, що ніхто особливо не цікавився скульптурою. А він цього дуже хотів і такий: “Вербицька, в тебе виходить, приходь ліпити! Навіщо тобі ці малювалки, всі малюють!”. І якось я почала ходити, стало цікаво».

Виникає питання: чи випадковим був Драгопед, якщо саме там  з’явився й інтерес до скульптури, і загальний напрямок діяльності, і товариські зв’язки (що вплинули на майбутнє, та діють і зараз)? 

Похвала ліні

— Взагалі, мені скульптура не подобалася тим, що треба забагато працювати. А я не люблю працювати.

 — А що потім трапилося?

— А потім довелося навчитися.

У розмові Поліна аж надто часто характеризує себе лінивою та некомпетентною в певних моментах, але зі стороннього погляду слово «лінь» взагалі важко приписати людині, котра кожного дня з 15:00 знаходиться в майстерні (а якщо ні, то працює вдома), паралельно виконує замовлення, реквізит, прикраси й власне скульптури. А також знаходить ще й час на розваги, знайомства, активне ведення соцмереж, дітей, чоловіка та самоосвіту. Звісно, сама по собі, скульпторка хоче менше працювати (або не працювати взагалі), але хто ж не хоче? Насправді лінь видається найбільш природним станом особистості, але є кілька важливих моментів у цьому конкретному випадку:

1) Досить часто стан ліні — це не зовсім про лінь, а більше про страх. Недарма Поліна так часто згадує й свою некомпетентність: говорить про відсутність освіти, технічної бази, загальну неначитаність. От ви знаєте хто такий Жижек? Я, наприклад, довго не знала, і Поліна також ні. А звідси й комплекси й боязнь, що ти не маєш достатньо знань чи навичок (але чи справді потрібен «Жижек» для хорошого результату?).

2) Лінь — це й про відсутність інтересу, певну відстороненість (під дією страху) від чогось «складного», «протяжного в часі», особливо коли хочеться результату тут і зараз (бо чим коротший шлях до результату, тим швидшою буде винагорода — право на лінь). Через те, що скульптура вимагає більших часових, фізичних і матеріальних затрат, Поліна довго не розглядала цю техніку.

3) Бо будь-яка робота є невідворотною, фактично, ти просто обираєш найбільш приємний тобі напрямок для праці, аби обміняти її потім на солодку бездіяльність. А звідси й проби, які зі свого боку сприяють зменшенню страхів і пробуджують інтерес. 

Тут хорошим прикладом буде Драгопед, де лише через залучення (спробу) до скульптури згодом з’явилися цікавість продовжувати — шукати необхідні матеріали, навчатися техніці: 

«Я дивилася відоси на ютубі, я читала якісь радянські книжки з формовки. Коли ти розумієш, що тобі вже пора цим займатися — ти шукаєш. Є інтернет, слава богу, і там можна знайти будь-що. Підписалася на всілякі соцмережі, на акаунти американських кіношників, які роблять супер наворочений реквізит, подивилася на їх форми — ага, так ось як ти це робиш!».

І от увесь цей процес  поступово притупив страх, Поліна йшла далі, а бажання бездіяльності трансформувалося в її особисту імперію гіперреалізму — з правом самостійно обирати час на лінощі.

Купуй та комунікуй

«Взагалі, я напружуюсь, коли в мене щось питають. А ще я доволі неприємна людина в спілкуванні, хочу якусь “гадость” постійно сказати», — розповідає Вербицька, коли ми заводимо розмову про тусовочні зв’язки. Щоправда, ми не припиняємо розпитувати про її обертання на арторбіті після такої відповіді, тож, імовірно, «гадость» Поліні хочеться сказати вже нам. 

«Я нікого особливо не знаю в цій сфері, не сильно спілкуюся. Тусуюся зі знайомими: дехто з них художники, інші — ні», — продовжує думку Поліна.

Кілька місяців назад у Вербицької відкрилася перша персоналка скульптур «В Тіні» у «Карась Галереї». Наразі галеристи здебільшого зацікавлені в її масштабних роботах — вони викликають асоціації з найвідомішим сучасним скульптором-гіперреалістом Роном Мьюєком. А менша за розміром пластика автоматично сприймається як суто комерційні речі.

Самій Поліні не так легко проводити межу між «мистецтвом» і «комерцією». На відміну від багатьох художників зі «старшого» покоління, Вербицька спокійно ставиться до тем купівлі-продажу, необхідності заробітку та інших фінансових питань. Її роботи з відкритими цінами можна легко знайти у фейсбуці, інстаграмі, Etsy, Saatchi, Artfinder… а також раптово натрапити на менш відомі сайти, які радше належать до категорії «народні умільці», як би вульгарно це не звучало. І ось саме на цих сайтах пластика та прикраси Поліни Вербицької справляють такий потужний шок і бурхливу реакцію (перекладаю: срачі в коментарях), що стерильним галереям із масштабнішими скульптурами й не снилося.

Гіперреалізму в галереях важко та задушливо. На нього постійно прагнуть навісити сторонні концепції та теорії, але до гіперреалістичної скульптури настільки важко ще щось додати, що фальш галеристів стає помітною неозброєним оком. І для виставкових просторів це може бути проблемою. Уявіть, як багато сенсів можна прив’язати до абстрактної картини, і яку обмежену кількість — до гіперреалістичної скульптури, яка дуже однозначно показує конкретну річ або постать.

Інша справа — торговельні майданчики. Вони надають людям можливість перепочити від пошуків других і третіх сенсів. Єдина абстракція, яка тут обов’язково ховається за роботою — це число, що позначає вартість. 

Гіперреалізм у чистому вигляді сприймати дуже складно, бо мозок вперто продовжує шукати емоції (як було в мене тоді з бабусею), концепції чи історії, котрі можна прив’язати до твору. Того ж Рона Мьюєка зробила відомим скульптура «Dead Dad», за якою стоїть особиста історія про похорон батька. Тобто біографічні подробиці з життя митця вже неабияк полегшують сприйняття гіперреалістичної роботи, якщо вигадувати концепцію — не варіант.

Чи не тому потенційні покупці робіт Поліни Вербицької, які мають стосунок до київського артсвіту, так часто прагнуть познайомитися з авторкою особисто, побувати в неї в майстерні та набратися додаткових емоцій, що згодом стануть приправою для скульптур без концепцій? Сестра Соня влучно питає в Поліни, чи буде хоч день, коли до майстерні ніхто не завітає.  

***

За півтора тижня після знайомства ми знову приходимо до Вербицької в майстерню. Тепер у коридорі більше десятка людей, порожні пляшки розмножуються, а за напіввідкритими дверима видно вже готову метрову голову, форму від якої мазала при нас Соня під час першої зустрічі. Гості цієї тусовки в майстерні обговорюють інституційні особливості культурної сфери, проблеми українського артринку та презентують себе одне одному. Поліна спілкується з усіма по черзі та хтось жартома порівнює її з хазяйкою художнього салону. Раптово знаходяться ключі, які скульпторка загубила у вечір нашого першого інтерв’ю.  

Навіть якщо в мистецтва немає концепцій, воно обов’язково знайде собі легенди. А коли скульптура складається з «плоті», з’являється відчайдушне бажання зрозуміти, чи тече всередині «кров». Або хоча б відкоркувати поряд вино.

Ганна Орищенко та Поліна Ліміна