Подвійна ганьба в Музеї Івана Гончара

exc-5ecfd9122ab529362495a1f7

Інцидент з виставкою картин з колекції п’ятого президента України Петра Порошенка та його дружини Марини в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» унаочнює цинічне ставлення влади до культури та музейної справи.

«Співробітники Державного бюро розслідувань під час проведення слідчих дій у рамках одного з кримінальних проваджень застосували силу для проникнення у виставкове приміщення музею — зламали двері, виштовхнули директора — Петра Івановича Гончара, і заблокували вхід. Що відбувалося в цей час у приміщеннях музею — невідомо, оскільки співробітників Музею Гончара, народних депутатів, які прибули на місце, та журналістів всередину не пропускали. Представники поліції обмежилися спостереженнями та прийняттям заяв від директора музею та інших осіб», — йдеться у заяві українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ІСОМ), що слушно завершується вимогою до керівництва ДБР принести вибачення директорові музею та провести службове розслідування інциденту. 

Зухвалість представників держструктури, що вломилися до музею, є природним продовженням культурної політики нинішньої української влади. Те, що працюючи над складом свого уряду прем’єр-міністр Денис Шмигаль не перейнявся кандидатурами на посади міністрів культури та освіти, ілюструє хамське розуміння ним державного організму України, потреб та пріоритетів суспільства, яке кров’ю заплатило та продовжує сплачувати за європейський цивілізаційний вибір Майдану. 

Заява президента Володимира Зеленського з цього приводу на прес-конференції з нагоди року його правління не витримує критики: «У нас кадровий голод в країні. Я не можу знайти зараз гарного міністра культури. Ми разом із прем’єром шукаємо, ми зверталися до нашої культурної спільноти. Ми зверталися до багатьох людей, казали — дайте». Очевидно, що після секвестру держбюджету, в якому були скандально урізані видатки на культуру й освіту при відсутності в уряді профільних міністрів, зайняти ці посади погодяться хіба ті, хто бажає мати відповідний рядок в резюме з глупого марнославства. Те, що влада шукає в очільники мінкульту весільного генерала, зрозуміло й через її небажання затвердити кандидатуру Світлани Фоменко, яку залишають виконувачкою обов’язків. Вона не є культурною знаменитістю чи авторитетом, але досвідченою функціонеркою, компетенції якої не визивають недовіри спільноти. 

Самий же факт виставки творів зі збірки родини Порошенків в Музеї Івана Гончара унаочнює відношення попередньої влади до культурних інституцій, як до сфери обслуговування. Площадок для піару, пропаганди, івентів та розваг.

Тон у цьому напрямку задає Мистецький Арсенал, який, попри мегаломанську ідею третього президента України Віктора Ющенка перетворити його на «український Ермітаж» з бурштиновою церквою у підвалі не є музеєм. Підпорядковуючись Державному управлінню справами, а не мінкульту, МА напряму залежить від президентської адміністрації. Що, все ж таки, не прописує запопадливості керівництва закладу в службових інструкціях. Та не виправдовує використання «флагманської української інституції культури, яка у своїй діяльності інтегрує різні види мистецтва» в якості передвиборчого штабу учасника президентських перегонів, навіть якщо він — чинний президент. 

Петро Порошенко зробив чимало, аби поставити культуру на службу державі за прикладом СРСР та навіяти її діячам солодке відчуття того, що вони є елітою нації. Шкода, що спокуса ця розквітла в часи, коли саме поняття еліти виявилося пережитком минувшини. Цифрове суспільство та соціальні мережі скасували запит на проводирів, пастирів та моральних авторитетів, їхні волання в підтримку Порошенка та закляття проти Зеленського не вплинули на українських громадян. Але дезавуйована еліта, замість побачити народ своєї країни, обрала вважати його бидлом та зберігати присягу тому, хто її розбестив. 

Відкриття виставки з колекції Порошенків в Музеї Івана Гончара є кульмінацією цієї сервільності. По-перше, музеї в України досі перебувають на карантині. Це унеможливлює будь-які презентації в них. Зокрема й на офіційному сайті Музею І. Гончара зазначено: «Музей зачинено на карантин. Експозиція на реконструкції». Спроби клеїти дурня, розповідаючи, що презентація ніц не порушує, а виставку глядачі зможуть побачити колись-то після зняття карантину, не вписується в музейні практики. Бо традиційно презентація відбувається або за день, або в день відкриття проєкту для глядачів. 

По-друге, експонування робіт разом з митними деклараціями є безсоромним піарівським ходом. Ці документи не додають глядачеві жодної інформації стосовно рівня, значення та сенсу картин, вони цікаві лише відповідним державним установам. Це чистої води обслуговування ситуативних інтересів політика, який використав музей у своїх іграх зі слідством. 

По-третє, виставкова діяльність пристойних музеїв планується заздалегідь, щонайменше — на рік уперед. Вскочити в неї зненацька вважається неможливим. Не кажучи вже про те, що виставки мають відповідати напрямку роботи музею.  

Витвори художників Російської імперії та одіозного співця російського імперіалізму Іллі Глазунова не має відношення ні до колекції, ні до концепції, ні до діяльності музею, офіційна інформація про котрий така: «Збірка Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара” налічує понад 20 тисяч творів народного мистецтва, предметів традиційного побуту й звичаєвої обрядовості, стародруків, архівних матеріалів, живописних і скульптурних робіт І.М. Гончара. При Центрі діють: студія української народної вишивки, клуби народної пісні і танцю, відбуваються майстер-класи з різних галузей народного мистецтва, проводяться мистецькі “вечорниці”, фольклорні свята і фестивалі, ярмарки народних ремесел, організовуються конференції, круглі столи, семінари-практикуми». Багато з робіт, експонованих нині в музеї подружжям Порошенків, справедливо визначити як кітч, проте вони створені професійними майстрами і до мистецтва народного не стосуються.

Самі експонати виставки — живопис знаних майстрів Іллі Репіна, Ісаака Левітана, Олександра Бенуа та інших, другої та третьої руки російських художників межи XIX–XX столітть, демонструють класичний смак пострадянських скоробагатьків 1990-х. Залізна завіса та відсутність природної цікавості до культури сформували в пізньорадянській людині розуміння прекрасного лише у дореволюційному, старовинному. «Антикварне — значить цінне» — аксіома нуворишів. Бажання впливати на світ через підтримку сучасного собі мистецтва, формувати естетичну повістку, акцентуючи твори художників своєї країни та доби приходить із розвитком особистості, впевненістю у собі. А пан Журден завжди намагатиметься привласнити чужу історію, шляхетність, стиль. Він живе в декораціях.

Бундючна колекція пострадянського олігарха, звісно, не може обійтися без марини Івана Айвазовського. Той факт, що він за результатами міжнародних аукціонів російського мистецтва донині залишається найдорожчим художником, не перестає дивувати світову культурну спільноту. Любов до невибагливої романтики та «морька» глибоко в’їлася в неспокійні душі піонерів дикого капіталізму. 

Окремої згадки в зібранні Порошенків заслуговує Ілля Глазунов. Махровий російський шовініст, він отримав славу в СРСР часів розвалу саме на хвилі цікавості до дореволюційного, усілякого монархістського, православного та «посконного», як антитезі радянському. Маніфестом художника є полотно «Вічна Росія», створене 1988 року на честь 1000-ліття хрещення Русі, яке під наглядом партії святкувалося в СРСР: натовп святих, князів, царів, військових, попів та, звісно ж, діячів культури. З сином Миколи ІІ Кривавого цесаревичем Олексієм на першому плані, розп’яттям у центрі та Сталіним з Троцьким на кінній трійці у правому куті. Прямолінійність наративу та плакатна невигадливість живопису затвердили за Глазуновим титул короля кітчу. Ця мистецька практика найкращим чином відповіла політиці президента Володимира Путіна та ідеям «Русского мира» патріарха Кирила, одним з найпалкіших шанувальників та пропагаторів мальовидл Глазунова в світі став голова праворадикальної французької партії «Національний фронт» Жан-Марі Ле Пен.

«Мені моторошно від того, що відбувається зараз на Україні. Впевнений, Богдан Хмельницький, що возз’єднав 1654 року два братських народи в древньому Переяславі Руському під Києвом, прокляв би тих, хто в наші дні порушив та опоганив справу всього його життя, хто зі злісною завзятістю підточує коріння єдиного слов’янського древа. Нинішня київська банда правителів, що не мають стосунку до слов’янства, не просто нацьковує український та російський народи. Вона штовхає світ до Третьої світової. Тому я всією душею підтримую Володимира Володимировича Путіна в його бажанні відродити Росію і не дати її розтоптати»,виголошував Ілля Глазунов в роки президентства Петра Порошенка, незадовго до власної смерті. 

Тепер родина Порошенків пропонує нам помилуватися версією «Російської красуні» в кокошнику, написаної Глазуновим, в Національному центрі народної культури. Така вірність власним смакам характеризує цілісність характеру колекціонера. Російська культура та історія глибоко захоплювали його до обрання президентом України. Видавчиня Поліна Лаврова в інтерв’ю нам з Андрієм Боборикіним для підкасту «Культура усього» згадувала, як за часів президента Віктора Януковича Петро Порошенко виступав з доповіддю про Опричнину Івана Грозного в салоні посла РФ і Україні Михаїла Зурабова. Очевидно, ця історична розвідка надихала пана Порошенка і в період керівництва країною. 

«Петро Олексійович, звісно, дуже творчо підійшов до виклику на допит, без якого, може б, цих робіт із його приватної колекції ніхто й не побачив би. Зрештою, це справа кожного колекціонера — показувати роботи зі своєї збірки чи дивитися на них самому. Але роль музею у цих політичних розборках, як на мене, якась сервісна. Мистецтво в цій історії десь на 10 плані. І якщо для політики це ок — просто новий кейс, то для музейної спільноти — привід обговорити принципи, межі, суб’єктність»,зауважує піар-директорка Національного художнього музею України Валентина Клименко.

Доводиться констатувати, що не лише українська влада нехтує гідністю та сенсом культурних інституцій. Самі їхні очільники дозволяють цьому відбуватися. Підкреслю — йдеться про державний музей. Який має бути поза політичними ігрищами.

Титульне фото: видання «Страна»

Більше матеріалів