Повсякденна/вернакулярна фотографія [1] ― особиста пам’ятка, у якій зафіксовано щоденні практики, побутові умови та люди. На звороті таких світлин трапляються написи ― на дорогу і незабутню пам’ять, на довгу незабутню згадку, на довгу і ніколи незабутню пам’ять, на пам’ятку ― які підкреслюють непересічність зафіксованого моменту та бажання його запам’ятати. 

Сімейні фотоальбоми людей, примусово виселених у повоєнний період у віддалені частини СРСР (найчастіше Сибір та Далекий Схід), містять фотографії із життя в умовах вимушеного переселення. Один з таких альбомів під час запису інтерв’ю у межах проєкту #непочуті [2] показала Ганна Іванцова, депортована на Далекий Схід наприкінці 1940-х років. З-поміж усіх фотоальбомів, оцифровані копії яких є у збірці Музею «Територія Терору», альбом Ганни вирізняється своєю формою ― схожий на такий собі домашній артбук у дбайливому оформленні, з ілюстраціями та світлинами.

Це невеличка розвідка про історію одного фотоальбому, який розповідає історію цілої сім’ї, що стала жертвою радянського масового насильства, але зберегла пам’ять про повсякдення у депортації.

Ганна (Слупська) Іванцова народилась у 1943 році у селі Раштівці на Тернопільщині. Її батько, Пантелеймон Слупський, працював секретарем сільської ради та очолював місцеву «Просвіту».  У 1948 році його арештували як члена ОУН і засудили до 10 років та позбавлення волі. Утримували в таборі у Карагандинській області в Казахстані [3].

У 1949 році, коли Ганні було 6 років, її разом з матір’ю та старшою сестрою депортували до села Алгач Амурської області, неподалік радянсько-китайського кордону. Вона пригадує: «Добре пам’ятаю той товарний ешелон з ґратами на вікнах, яким нас везли в Сибір. Нас везли цілий місяць. Дорога була дуже важкою. Найбільше допікали холод і голод. Тому що, все, що нам могли передати з дому, ми з’їли в тюрмі за два місяці. А ще страшно було то, що не всі витримували. По дорозі люди помирали» [4].

Всього з рідного села Ганни депортували 35 осіб. Мешканці Алгача з острахом очікували на приїзд спецпоселенців: «Думали, що то бандити, що їх поріжуть, що над ними будуть знущатись і думали, що то будуть дійсно такі бойовики, розумієте, а то привезли самих жінок і дітей. Потім нам то все розказували» [5]. Після приїзду жінок та дівчат одразу змусили працювати на лісоповалі: «Валили дерева, обрубували сучки на плотах, в’язали докупи дерева і так по річці сплавляли плоти. Діти пішли в школу. Я в перший клас» [6].

Десятки сімей взимку мешкали в одному великому наметі з буржуйкою, спали на дерев’яних нарах. Навесні їх розселили по покинутих будинках: «…тому що люди повтікали звідти, ну деякі повтікали, і ще що цікаво — залишили у підвалі картоплю і буряк. І мама ту картоплю і той буряк розморожувала, якогось добавляла трошки борошна і пекла паляниці, хліб такий. Так ми дожили до весни» [7]. Згодом сім’ю Ганни переселили у бараки. По сусідству були односельчан(к)и та інші люди, з якими їх депортували на Далекий Схід.

Після смерті Сталіна почались звільнення політичних в’язнів. Пантелеймона Слупського звільнили у 1956 році із забороною повернення до України. Того ж року він приїхав до сім’ї в Алгач. Займався художнім оформленням та самодіяльністю: «Він також працював. Батько дуже гарно писав, малював. І всі його плакати… я як приїхали в 2011 році на батькову могилу, що Ви думаєте, на нашій старій школі висіла батькова “Школа №1» ще та табличка, правда, перемальована. І він там так і похований у посьолку Алгач» [8].

«Неповних 8 років він відсидів і привіз з тюрми іменно такий альбом. Ви знаєте, цей альбом був у нас завжди. Фотографії були і такі, і такі, але після смерті мами і після смерті старшої сестри, то все в мене. То я все забрала. Спочатку той альбом був у сестри, а потім вже у мене» [9] ― пригадує Ганна.

«Альбом» ― каліграфічно прописано на побляклій синій обкладинці, обшитій панчохою. З підручних засобів у таборі батько Ганни створив своєрідний нотатник, у якому візуалізував свої спогади про рідних та домівку. Кожен розворот він проілюстрував орнаментальними мотивами, які схожі на декор народного посуду чи схеми для вишивки, та невеличкими зображеннями, що нагадують сільські краєвиди. Окреме місце займають пейзажі, ймовірно, тайги, на форзацах. Вочевидь, створені після повернення батька до сім’ї в Алгач.

Поступово нотатник з малюнками перетворювався на фотоальбом. Достеменно невідомо як саме та у якому порядку його заповнювали світлинами. У фотоальбомі побачимо і ранні фото сім’ї Слупських з Раштівців, і фото, зроблені в Алгачі. Вони розташовані у довільній послідовності, подекуди допасовані та ідеально вписані у ностальгічні малюнки. Нелінійність візуальної оповіді частково компенсована підписами: чітке датування, короткі відомості про зображених або зафіксовані моменти. Переважно підписи робила пані Ганна. Бувало що під час інтерв’ю або у розмові, пригадавши якісь подробиці, відразу записувала їх на звороті фотокартки.

З особистої пам’ятки сімейна фотографія, з плином часу, перетворилась на історичний документ. Звичайні побутові світлини розкривають подробиці повсякдення в умовах пристосування та виживання у спецпоселеннях Далекого Сходу. Сімейні фотографії Слупських, насамперед, розповідають про оточення сім’ї ― друзів (фот. 11-15), односельчан(ок) та сусід(ок)ів (фот. 16-18). Численні колективні фотографії підкреслюють згуртованість, підтримку та почуття спільноти. 

Зворушливими та емоційними є фотокартки, відправленні чи отриманні від рідних. 

У кількох світлинах можна розгледіти житлові умови, як і в цілому навколишню природу.

В альбомі Слупських побачимо лише дві фотографії, які стосуються праці у спецпоселенні. На них зафіксовано перший робочий день Ганни на електростанції в Алгачі.

Попри виснажливу працю та суворі обставини спецпоселен(ки)ці знаходили втіху у відпочинку, творчості та святкуваннях. 

Пильне розглядання фотографій формує уявлення не лише про повсякденні практики, але й побутові речі, приміром, тогочасне вбрання. 

Доволі часто у вічі впадає поведінка людей на світлинах. Здавалося б, навіщо фіксувати своє перебування у важких, насильницьких умовах, створювати фото «на згадку» чи цілий фотоальбом, та їх зберігати. На таких пам’ятних знімках люди, зазвичай, виглядають життєстверджувально, впевнено, а їхня поведінка, подекуди безтурботна, маскує гнітючу реальність та вводить в оману. У цьому випадку фотографування наче стає інструментом «нормалізації» життя ― фіксування непересічних моментів, яким варто залишитись у пам’яті та які теж є частиною (сімейної) історії.

Саме такі маленькі історії у музейному просторі дають змогу подивитись глибше на глобальні історичні процеси, підважити їхні наративи. Музей «Територія Терору» містить близько 5 тисяч фотографій з домашніх архівів, очевидців масового насильства ХХ століття. «За згодою людей і з повагою до їхнього приватного життя, музей оприлюднює сімейні архіви і оприявнює образи, доступні раніше лише родинні» [10]. Музейний простір стирає межі між приватним і публічним, тим самим перетворює домашню фотографію на культурний артефакт, доступний усім.

Одна з локацій в основній музейній експозиції має назву «Біла кімната». Місце нагадує white cube, у центрі якого стіл з копіями світлин з музейної збірки. У відокремленому та нейтральному просторі відвідувач_ка може переглянути сотні сімейних фотографій, ознайомитися з історіями їхніх власників та, що не менш важливо, замислитись над власною сімейною історією, яка, можливо, зіштовхнулась з масовим насильство у ХХ столітті.

————————————————————————————

[1] Джефрі Бетчен у книзі  «Each Wild Idea. Writing, Photography, History» (Geoffrey Batchen, 2002) означив вернакулярну фотографію як: «звичайні фотографії, які створювали і купляли звичайні люди з 1839 і до сьогодні, фотографії, які мають місце у нашому домі та серці, але рідко в музеї чи академії.» 

[2] #непочуті ― усноісторичний проєкт Меморіального музею «Територія Терору», який фіксує та зберігає спогади безпосередніх очевидців подій 1930–1950-х років, щоб вони своїми голосами оповістили про трагічні сторінки історії наступним поколіннями.

[3] «Реабілітовані історією. Тернопільська область. Книга друга» / Упор. Бажан О. Г., Гасай Є. О., Гуцал П. З. / Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2012. – 864 с., іл. /http://www.reabit.org.ua/files/store/Ternopol.2.pdf с.237

[4]  Інтерв’ю з Іванцовою (Слупською) Ганною Пантелеймонівною, 1943 року народження, місто Львів, 20 лютого 2020 року, інтерв’юерка – Ганна Заремба-Косович, усноісторична колекція Музею «Територія Терору»

[5]  Інтерв’ю з Іванцовою Ганною, 20 лютого 2020 року

[6]  Інтерв’ю з Іванцовою Ганною, 20 лютого 2020 року

[7]  Інтерв’ю з Іванцовою Ганною, 20 лютого 2020 року

[8]  Інтерв’ю з Іванцовою (Слупською) Ганною Пантелеймонівною,1943 року народження, місто Тернопіль, 16 серпня 2020 року, інтерв’юерка – Олена Мартинчук, особистий архів авторки

[9]  Інтерв’ю з Іванцовою Ганною, 16 серпня 2020 року

[10]  Фрагмент тексту у «Білій кімнаті» основної експозиції Музею «Територія Терору»