ТЕКСТ ПОЛІНИ ЛІМІНОЇ

Я вже зверталася до думки, що вишивки Божени — це мова, якою вона говорить про світ. І вона не хоче зачитувати монолог у порожнечу, а бажає бути почутою. Тривалий час пробитися крізь інформаційний галас художниці не вдавалося, тож вона почала вести діалоги прямо у своїх роботах: вкладала у вуста співрозмовників фрази з їхніх публічних промов і дискутувала з ними. Особливо тривалою вийшла «бесіда» з Віктором Пінчуком — у їхніх вишитих стосунках все побудовано в кращих традиціях жанру, з експозицією, кульмінацією та ліричною розв’язкою.

ТЕКСТ БОЖЕНИ ЧАГАРОВОЇ

З шановним Віктором Михайловичем Пінчуком мене познайомили Віталій Сич і Олександр Пасховер, які тоді працювали в журналі «Кореспондент». Це був період по 2013 рік: Віталій і Олександр були молодими і легкими на підйом, цікавилися мистецтвом, залюбки відвідували PinchukArtCentre та вели довгі розмови з Віктором Михайловичем про буття, свідомість, минуле та прийдешнє.

          …

Так і я (наша Божена) «заядло» зверталась до Віктора Михайловича за допомогою з серією вишитих робіт «Про наших батьків та матерів».

…

«Задаваясь вопросом», чому мені не допоміг Віктор Пінчук, знайшла відповідь у Михайла Коцюбинського. Ця відповідь датується 1892 роком і плин часу нічого не змінив в МАТРИЦІ українського буття та свідомості: «І не дивно, бо бідний, неосвічений український селянин не може дати собі ради, а байдужна інтелігенція не поспішається подати руки «меншому братові», бо їй нестає почину, вона чекає, поки «німець» покаже стежку…»

Вникаю в слова Віктора Пінчука: «А что не было возможностей — я с этим категорически, системно не согласен» і звертаюсь (15.12.2013) до генерального директора PinchukArtCentre Екхарда Шнайдера в надії, що «німець» покаже стежку, а це вже суцільна трагікомедія, бо мої знання з німецької це «хенде хох!» і «Гітлер капут!». Ще, читаючи журнал «Кореспондент», завдяки чарівній «Олесе Единак, владелице онлайн-бизнеса, которая провела в столице Тюрингии Эрфурте четыре прекрасных месяца», мій словарний запас збагатився висловом «кеннен зи мир битте хельфен» — «помогите мне, пожалуйста». Марно сподівалась, що словами арт-менеджера PinchukArtCentre Бйорна Гельдхофа ми: «…сформируем общую позицию в стремлении изменить что-то в обществе»: ДІАЛЕКТИЧНА МАТРИЦЯ.

Дуже вірно моє становище відірваності «от глобального контекста» характеризує фраза «От хутора до Киева было больше тысячи верст» (С. Н. Сергеев-Ценский). Нема у «бідної, неосвіченої української селянки» словами Михайла Коцюбинського, «убогої дівчинки, нещасної калічки» словами мого тата ні iPhone, ні Facebook, ні Twitter, ні Instagram, ні Apple MacBook Pro Retina, ні Apple iPad, ні хоч би Apple iPad mini, ні щось такого як www.

 ТЕКСТ ПОЛІНИ ЛІМІНОЇ

Потрібно визнати: мистецьке середовище в Україні є дуже замкненим і зосередженим на собі, хоча зізнаватися в цьому аж ніяк не хоче. Зараз я торкаюся інституційної проблематики, однак варто окреслити це питання внутрішнього абсурду й недомовок. Арт-центри й угруповання прагнуть видаватися інтелектуальними, виробляти власні правила й культурні коди, однак при цьому публічно проголошують відкритість, інклюзивність і демократичність структури. Ця спроба бути водночас елітарними й егалітарними призводить до того, що вони не є ані першим, ані другим. Лише посилюється суперечливість посилу подібних закладів, а зовнішні спостерігачі не отримують потрібної інформованості.

Зазвичай входження до мистецького світу — це виключно суміш вдачі та інтуїції (або наявність фінансового / соціального капіталу). Жодна академічна освіта чи по-іншому набуті знання не гарантують нічого. Натомість потенційному митцю, куратору, менеджеру чи арт-критику потрібне тільки розуміння, що від них хочуть у тій чи іншій спільноті, яке там сприйняття актуальності й у чому полягають принципи спілкування. Однак ці речі вкрай рідко промовляються відкрито, бо можуть спричинити загальний осуд і обвинувачення в зверхності. Тому інтерв’ю, кураторські висловлювання, концепції відкритих конкурсів чи резиденцій не дають уявлення про реальний стан речей. Щоб правильно трактувати більшість текстів із культурної сфери, потрібно вже мати розуміння внутрішньої кухні та вміти читати поміж рядків.

Родина Чагарових сприймала ідеї основних гравців арт-ринку в прямому сенсі. Їхні ревізії правдивості — це справді цінний матеріал щодо того, як дійсно функціонує культурне життя в Києві.

ТЕКСТ БОЖЕНИ ЧАГАРОВОЇ

Легко говорить искусствоведу Александру Соловьеву: «Современное искусство — зона свободы и это ключевой вопрос» («Корреспондент»). Обратись я к Александру Соловьеву с просьбой ознакомить «киевскую арт-общественность» с моими вышитыми работами к 65-летию победы в Великой Отечественной войне, то скорее всего я бы услышала: «Боженочка, доченька, ни одна “арт-площадка страны” не рискнет показать твои величественные работы, так как есть и те, которые не думают так о товарище Сталине, как думал о нем товарищ Максим Рыльский в 1945 году», а не: «Современное искусство — зона свободы и это ключевой вопрос».

«Хвала богам! Благодаренье небу!» (Уильям Шекспир, «Троил и Крессида»). Отвез тато 2-го сентября 2015 года фотографии моих вышитых работ в музейный комплекс Арсенал Наталье Заболотной и Александру Соловьеву. Приняла их пани Светлана, секретарь. По истечении семи месяцев, 21 марта 2016 года забрал мой тато папки с фотографиями вышитых работ у пани Светланы, выслушал 30-ти секундную дежурную фразу о «не их формате». А страждущая услышать я ничего и не услышала совсем о «современном искусстве», «зоне свободы» и «ключевом вопросе».

На страницах журнала «Новое Время», №40 от 28 октября 2016 года благодаря Ольге Духнич встречаюсь с Александром Соловьевым и уже с Олесей Островской-Лютой. Олеся Островская-Люта и говорит мне: «Главное – не замыкаться на собственном контексте. Если событие действительно ценно, оно обязательно отзовется в других уголках мира. Это и есть задача современной украинской культуры и в том числе Арсенала — исследовать такие связи и вплетать национальных героев в мировой культурный контекст».

Таким благоухающим елеем растеклись по моему сердцу слова Олеси Островской-Лютой, что

Заговори со мной из туч Юпитер

О тайнах неба и скрепи он клятвой

Свои слова, ему бы я поверил

Не больше, чем тебе я верю, Марций!

Уильям Шекспир, «Кориолан»

Теперь уже 6-го апреля 2017 года в музейном комплексе Арсенал фотографии моих вышитых работ приняла пани Александра, а 20-го апреля она же и отдала моему отцу со словами: «Сказала (пані Олеся) віддати (папки з фотографіями вишитого), як приїдуть за ними; нічого не треба».

 ТЕКСТ ПОЛІНИ ЛІМІНОЇ

Я часто думаю, чому роботи Божени так довго не були ніким помічені, однак як тільки у 2018 році їх опублікували в Інтернеті — одразу ж почалися бурні обговорення людьми, які, радше за все, відповіли б про «неформат» незадовго до цього. І мені здається, що основним фактором прийняття стало те, що вишивки Чагарової врешті-решт були показані людьми, котрі вже були частиною спільноти. Вони начебто своїм схваленням легітимували Божену як художницю, видали їй символічний пропуск до мистецького світу. Тільки після цього глядачі почали вдивлятися в вишиті картини, оцінювати смисли та виробляти власну думку.

Це не надто оптимістично, бо не всі такі ж наполегливі, як Валерій Чагаров, батько Божени. Далеко не кожен буде протягом кількох років оббивати пороги галерей і музеїв. І мало кому пощастить зустріти хоч якийсь відгук. Тоді як розмови про «відкритість» і «пошук нових талантів» не мають кінця, створюючи хибну та подеколи шкідливу ілюзію.

Зараз вимальовується ще одне питання. Чому ми (ті, хто перші побачили вишивки Божени) вирішили, що це — мистецтво? І як інші в це повірили?

Перше, що на це вплинуло — це чиста емоція. Те, про що неможливо говорити аналітичною мовою, і що взагалі складно піддається нарративним описам. Я можу надати лише асоціативний ряд, який торкається моїх почуттів від першого перегляду вишивок.

Подив, піднесення, збудження, нерозуміння, осяяння, нервування, несамовитість.

Вони й справді вибили мене зі звичної рутини. Надали відчуття чогось невимовного, від чого труситься все всередині, але ніяк не може прорватися назовні. Саме цей екстатичний імпульс одразу ж хочеться назвати доторком до мистецтва — що я і роблю. Мистецтво в цьому плані стає проявом незвичних і нетипових емоцій, які складно чи неможливо досягти за допомогою інших медіумів.

Відверто кажучи, у цьому первинному стані я не надто звернула увагу на концептуальну складову вишивок Божени — вони почали розкриватися вже пізніше, коли сильні враження не так затьмарювали погляд. У смисловому плані почалися оціночні судження: порозуміння з одними ідеями, заперечення інших; усмішка від вдалої іронії та сум від певних трагічних моментів. Із творами виявилося дуже зручно вести внутрішній діалог — тобто, робити ту ж саму дію, що й Божена при їхньому створенні.

Інколи ця розмова нагадує дзеркало: у відповідях Чагарової впізнаєш саму себе, а власні репліки краще допомагають сформулювати особисту позицію. Художниця вдало передбачає типові реакції та грає на випередження. Це їй вдається за допомогою тієї купи періодики й телепрограм, які вона продивилася й проаналізувала. І в образах типових персонажів по крихточках ми можемо зібрати наше суспільство.

Мистецтво Божени ще й у тому, що вона змогла поєднати в творах емоційну та концептуальну складову – найчастіше художники вправні до чогось одного. Але в цьому ховається нонсенс. Якщо поглянути на історію мистецтва, то можна спростити тенденції таким чином: концептуальність або символізм зазвичай притаманні елітарній творчості, тоді як до емоційних складових схиляються напрямки, орієнтовані на маси. У випадку Божени все знову догори дриґом. Як мені зрозуміло з розмов із художницею, смислову частину вишивок куди краще вловлюють її односельчани: вони вправно зчитують коди про соціальну несправедливість, економічні проблеми, тяжкість життя тощо. Однак у мистецькій спільноті, як показують перші публічні обговорення робіт Чагарової, більше вражає саме чуттєва складова. Дискусії переважно крутяться навколо того, які емоції викликає Божена, із чим її можна порівняти та якими засобами вона досягає такого ефекту. Іронічно, однак мисткині вдалося змінити поняття маси та «обраної» спільноти: роль першого почали відігравати всі спостерігачі поза Вчорайшим, тоді як другі, експерти — це власне мешканці села.

У українському мистецькому середовищі Божену, здається, куди більше цікавлять особистості, аніж їхні твори. Фігура художника, як і потрібно за канонами актуального мистецтва, важливіша за продукт, а процес бере верх над результатом. Особливо Чагарова виділяє для себе постать Іллі Чичкана: його епатажність вона перетворює на надзвичайно милі, душевні та кумедні сентенції. Через таку незвичну дію Божені також вдається начебто позбавити «видатного та відомого» художника публічного образу, на який він працював роками, та повернути йому звичайне людяне обличчя.

ТЕКСТ БОЖЕНИ ЧАГАРОВОЇ

Читаю в журналі «Кореспондент» Віктора Пінчука: «Что дальше? В чем смысл?» Відповідь у словах Достоєвського: «…Высшая идея на земле лишь одна и именно – идея о бессмертии души человеческой…» Але читаючи вишиті мною слова Рильського: «Яке тверде, яке камінне ложе!», мій тато (як і всі люди) думає про могилу, а не ідею «о бессмертии души человеческой». А що чекає тоді мене? Що чекає убогу дівчинку, нещасну калічку Божену Чагарову? Жахливий інтернат для психічно хворих людей у якому:

Як холодно! Як зуби цокотять!

Лежати тут! Довіку тут лежать!

Забуть, що ти поет, що ти людина!

Як людина бере котика за шкірку, то так і Ісус чадолюбний піднімає чад своїх до себе і питає: «Що зроблено тобою у житті ради душі спасенія?» Невідворотність. «І ніхто не може зазирнути за край Я, бо на ньому закінчуються літери і починаються знаки, подібні на той, що завершує слово АМІНЬ» (Юрій Іздрик).

«Що далі?». Жах подумати, як видадуть мені в інтернаті, що більш подібний до руїни, на руки 50 гривень у місяць з моєї пенсії інваліда і коли я скажу: «Що я ж поет, що я людина!», то ще й будуть мене питати: «А Ви знаєте, шановна, скільки коштує койко-место?» («Яке тверде, яке камінне ложе!»). Хто провідає мене хоч раз у житті? Ніхто і ніколи! («Забуть, що ти поет, що ти людина!»).

Є у мене вишита робота з цитатою Іллі Чічкана: «Трусы мне Маша подарила». У Іллі є Маша! У Маші є Ілля! Це так добре, бо Маша піклується про Іллю. «Трусы мне Маша подарила».  Це так для мене зворушливо. Хто ж попіклується про мене, убогу дівчинку, нещасну калічку у тому «що далі?»  

 ТЕКСТ ПОЛІНИ ЛІМІНОЇ

Божена Чагарова — не стереотипна сільська дівчинка, яка з захопленням дивиться на статусних художників, політиків і олігархів. Її вишивки — це не наївне приємне оку мистецтво, що має вдовольнити потребу в нових іменах і патріотичних лозунгах. Божена декларує свою політичну позицію, свої проблеми й критичний погляд на світ. Вона говорить про них прямо, підкріплює посиланнями з класичної літератури й архівних джерел. Я знаю, що з цим куди важче працювати (зокрема й морально), аніж із акуратними вишивками юродивого генія. Однак мистецтво Божени – саме в питанні «що далі?», у відчаї та інколи агресії, у наполегливості та бажанні висловитися.

При цьому вона вміє робити акуратні стежки голкою, її техніка фактично досконала. Тут теж проявляється наполегливість і навіть надприродна скрупульозність. Вишивки займають багато часу, підготовка потребує не одного дня. Потрібно прискіпливо змакетувати майбутню картинку, бо в процесі вишивання зміни стають неможливими. Окремо існує необхідність закупитися нитками потрібних кольорів, полотном і схемами. Тобто, сюжет і структура кожної роботи є наперед продуманими, аж ніяк не спонтанними. І це теж є свідченнями впевненості художниці в своїх поглядах.

Я вбачаю у мистецтві Чагарової атмосферу, яка пов’язана саме з фольклорною українською творчістю: це песимізм, постійне відчуття наближення смерті, внутрішній відчай і водночас смиренність із тяжкою долею, які не приховуються під вдаваним благополуччям і вдоволенням життям. Це сила, що підштовхує до мистецьких спроб проявити всі темні емоції душі й трохи очиститись. У вишивки Божени не так легко й приємно заглиблюватися, як може здатися на перший погляд. Проте вони цілком можуть привести до внутрішнього катарсису. 

ТЕКСТ БОЖЕНИ ЧАГАРОВОЇ

Читаю: «Участники ежегодного форума YES расписывают оптимистичный и пессимистичный варианты развития страны на ближайшие 10 лет» («Новое Время», №34 от 16 сентября 2016).

Оптимистический сценарий от меня: «Боюсь, вся наша жизнь пойдет тут прахом» (Уильям Шекспир, «Ричард III»).

Пессимистический сценарий от меня: «…вся наша жизнь пойдет тут прахом» (Уильям Шекспир, «Ричард III»).

 Поліна Ліміна

Світлини робіт: Ігор Окуневський