Діалоги з Боженою Чагаровою. Розділ 3. Про село

DSC07298.JPG

ТЕКСТ БОЖЕНИ ЧАГАРОВОЇ

Божена Чагарова

Божена Чагарова

Привернула і мою увагу «работа Маурицио Каттелана, взывающая к религиозным, сексуальным и гендерным смыслам»,  раз вона уже апріорі «особенно близка женщинам» («Корреспондент», 30 апреля 2010 года). Ось і думаю я, що щаслива жінка у Мауріціо Каттелана, бо живе безтурботним і розміреним життям у Києві, вул. Велика Васильківська/Басейна 1/3-2, блок А. Упаковані рученьки у жінки Мауріціо — не потрібно доїти корів Берізку і Травку; упаковані ніженьки — не потрібно бігти ранковою росою та  припинати на вигоні теличку Кнопу і бичка Бодю; упакована спинонька — не потрібно сапати буряку та перевертати сіно; упаковане личенько — ще краще, бо не потрібно дивитися на п’яну морду чоловіка.

Фатально-помилковим є споконвічно-сільське дівоче сподівання «хата є, огород є, та й грошенята, мабуть, водяться… не треба б на перший раз дуже й працювати… От би добре!» (Панас Мирний). «От би добре» не буде ніколи, бо у сільської родини «грошенята водяться» за здане молоко. Прокинулась о п’ятій ранку сільська жінка і перше, що в неї в голові, — це  бігти доїти Берізку і Травку та вигнати їх в череду пасти; припнути теличку Кнопу і бичка Бодю; здати на машину молоко; приготовити сніданок та накормити чоловіка; привести себе в порядок та дітей і прибігти в школу до дев’ятої години на перший урок.

Життя прожити — не поле перейти. Ось щаслива родина і спромоглася купити китайський мотоблок («От я неділеньки святої запряжу цього буланка в повозку, виряджу тебе, як лялечку, та й повезу через всеньке село до церкви у Глинянці: най вороги наші очі пасуть та губи кусають», Михайло Старицький) і чорна від сонця та пилюки «через всеньке село» їде не «до церкви у Глинянці», а на земельний наділ у полі за селом загрібати та перевозити сіно.

А «вороги наші», що раніш були однокласниками, пристроїлись у Києві і роз’їжджають по селу з своїми дружинами (чи коханками) «вирядженими як лялечки» на TOYOTA LAND CRUISER PRADO. І не вони, а щаслива сільська родина «очі пасуть та губи кусають».

А мрії ж були такими світлими («От, — думає Оленка, — буду вчителькою так у селі; квітничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини і… він, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру научать, до всього такого великого доходить будемо з ним», Архип Тесленко). «Рояль, книги, картини» за проведене життя в хліву розтоптали корови Берізка, Травка, Ромашка, Квасоля, Маняша, Ласунка, Красуня, Лебідка, Лялька, Квітка, Кнопа, Зірка.

Screen Shot 2019-09-15 at 11.55.02 PM.png

І її чоловік, «задумливий, милий, хороший», дивлячись як його однокласник, про якого не скажеш, що він «в школе хорошо учился или маму-папу слушал» (Віктор Пінчук), роз’їжджає безтурботно по селу на TOYOTA LAND CRUISER PRADO, «…щоб погасити прометеїв огонь у мученій душі, прихилився до скляного бога: привчився горілочку вживати…» (Панас Мирний).

Життя прожити – не поле перейти. Виросли і вивчились діти, завели свої сім’ї. Як прогодувати родину? Яка робота жде милого синочка і дорогого зятька в селі? Корови Берізка, Травка, Ромашка, Квасоля, Маняша, Ласунка, Красуня, Лебідка, Лялька, Квітка, Кнопа, Зірка! От і «став і нашим хлопцям шинок рідним батьком, горілка — матір’ю; чарка горілки стала їх порадою й одрадою…» (Панас Мирний).

Мила дочечка і дорога невісточка завжди вагітні, бо «не треба б на перший раз дуже й працювати…», а «гроші зараз же пропивалися, проїдалися» (Панас Мирний). І все це п’яне різнобарв’я утримується «мозольованими руками» (Михайло Старицький) сільської жінки.

І ще одне: ото де вишитий у мене на картині чоловік, то він там і повинен бути, бо якби він тримався за одну ногу жінки, то його, п’яного паразита, так би і тягнуло найти другу ногу, але це була б уже нога підпитої куми. У журналі «Кореспондент» це називається «сексуальные смыслы». Маленька деталь, але важлива. Одяг чоловіка і фон вишиті різними кольорами, але однієї тональності, що візуально ніби того чоловіка там і нема, а є тільки бутель проклятого алкоголіка. Ось таке  воно «суспільне буття» української жінки у моїй вишитій роботі «Євангеліє від Божени».  

 ТЕКСТ ПОЛІНИ ЛІМІНОЇ

Поліна Ліміна

Поліна Ліміна

1 серпня 2018 року. Мої тодішні колеги їдуть до Житомира, щоб обговорити мистецький проект із закордонними експертами. Погоджуються взяти мене — коли вони будуть розмовляти про концепції, бюджети та таймінги, водій Микола зможе підвести мене до села Вчорайше. 85 кілометрів ми долаємо майже за дві години — чим ближче до села Божени, тим гіршими стають дороги.

24 грудня 2018 року. Мені знову потрібно до Вчорайшого — домовитися з Боженою про публікацію книги та подивитися на її нові роботи. Я думаю, як краще дістатися. Від залізничної станції йти до села 8 кілометрів пішки. На вулиці мінусова температура й замети снігу. Маршрутки з Житомира ходять рідко та не завжди заїжджають, куди мені потрібно. Я починаю панікувати від подібних перспектив, однак рятують друзі — і я знову їду до Божени в комфортній автівці.

Мені довелося хвилюватися через дорогу один раз. Однак для жителів Вчорайшого та тисячі інших населених пунктів це не побіжний стрес — це реальність, що оточує й супроводжує все життя. Бо дистанція від точки А до точки Б — лише невелика частина проблеми. Головне, що світ виявляється не настільки глобальним, як це може здаватися.

Для творчості Божени цей розрив між глобальністю нашого часу, яка декларується в середовищі інтелектуалів, і справжньою відірваністю її життя в невеликому селі видається критичним. У ньому художниця вбачає серйозний обман, а також снобізм. І справа не тільки в тому, що родина Чагарових не має інтернету — адже саме на мережу сьогодні покладають надію загальної доступності інформації. Ні, мова не про кількість наявного матеріалу. Завеликий обсяг може навіть заважати критичному мисленню.

Screen Shot 2019-09-15 at 11.55.38 PM.png

Наріжний камінь — це сутність інформації. Наскільки вона функціональна? Наскільки далека від побутових тем і наближена до умоглядності та абстрактності думки? Для кого розповсюджується, на яку «цільову аудиторію» розрахована? Чи достатній у людини багаж знань, навичок і досвіду для обробки інформації?

Так батько Божени не зміг знайти «Моральні листи до Луцілія» Сенеки чи «Сліпоту» Жозе Сарамаго в книгарнях Житомира. Ці книги художниця захотіла прочитати після типових статей у журналах на кшталт «must read від відомих людей». Однак їхня недоступність неприємна не сама по собі: купа людей із різних країн і соціальних прошарків прекрасно живуть без Сенеки й Сарамаго. Ситуація стає абсурдно-образливою, коли з’являється розуміння: «усі мають прочитати», але ти до «усіх» не належиш. Для тебе й твого оточення не привезуть цю інформацію до бібліотек чи книгарень, бо не вважатимуть потрібною аудиторією. А якщо, попри всі умови, Божена Чагарова проявить цікавість, то поставлять запитання: як? чому? навіщо?

Screen Shot 2019-09-15 at 11.59.01 PM.png
Screen Shot 2019-09-15 at 11.59.31 PM.png

А й справді, чому?

Зазвичай ми якось виправдовуємо (щонайменше для самих себе) невідворотну несправедливість світу. Пояснюємо її за допомогою ідеологій чи релігій. Божена також вдається до спроби зрозуміти, що не так із сучасністю, чому життя її родини та людей довкола відрізняються від мас-медійного образу. У цьому робота художниці схожа на поєднання журналістики й соціології: вона сумлінно фіксує й записує хрестиком обіцянки з телеекрану чи журнальних шпальт, щоб потім провести власне мистецьке розслідування щодо їхньої правдивості.

Фактично, більшість вишивок Божени, які стосуються тем політики чи культури — це викривання трікстерів. Начебто серйозні та важливі речі виявляються черговою грою, блазнюванням. Однак дуже показово, як сама художниця іронізує над цим: комічність сучасності вона підкріплює цитатами з «класичної» літератури. Таким чином роботи Чагарової постійно перемішують «високе» та «низьке», але що де знаходиться — вже справа особистої інтерпретації та спроможності до (само)іронії.

Твори Божени дуже близькі за своїм настроєм до українських письменників ХІХ — початку ХХ століття, слова яких часто використовуються в вишивках. Саме вони безпосередньо впливають на мисткиню в творчому плані, а не актуальні художники. На мій погляд, цей вплив простежується в постійному зверненні до села, як до колоритного та насиченого топосу. Існує й важлива відмінність у цій селянській призмі. Панас Мирний і Михайло Коцюбинський зображували село як щось питоме й корінне для української культури; Божена Чагарова, зважаючи вже на реалії ХХІ століття, ставить село в позицію Іншого. Не тільки до міста, але й до глобального світу загалом. Село в художниці стає місцем концентрації проблем і злиднів, що в містах можуть бути не настільки помітними та дозволяють заплющувати очі.

Screen Shot 2019-09-15 at 11.55.51 PM.png

 ТЕКСТ БОЖЕНИ ЧАГАРОВОЇ

Мої односельчани з творчістю Яна Фабра не знайомі, то їм ще потрібно для розуміння вічного змісту вишитого мною у цій картині хрестиком подивитись у журналі «Кореспондент» (30 апреля 2010 года) фотографію роботи цього художника. Як тільки я покажу цю фотографію, то так розуміння і приходить, а я вже чую «багато слів, повторити які у друкованій формі не зможу» (Леонід Кучма «Про найголовніше»).

Нагадаю, що у Яна Фабра «работа символизирует творческий потенциал художника, которому, чтобы фонтанировать идеями, необходимо опираться на традицию».

У селі потенціалу інтелігенції (опісля 0,5 літра) вистачає до дзюрку сечі в штанину, а не до «фонтанування». Іду селом, дивлюсь — дядько Вова і дядько Ігор виносять через хвіртку за руки і ноги Петра Трохимовича і кладуть під воротами. Самі йдуть до хати і сідають на лавку під горіхом у холодочку. Розмовляють, а Петро Трохимович все піднімає голову, щоб і собі чути розмову товаришів. Підніме голову, а вона падає до землі. Знову-таки пнеться підняти голову, але «творческий потенциал» — важка ноша. Мене це здивувало і я запитала:

— Хлопці, а навіщо це Ви Петра Трохимовича під ворота положили? Дивіться, як він голову догори дере, щоб чути про що Ви розмовляєте.

— Боженочко, доню, ти очі то роззуй, бо не туди зриш, а треба на ширінку! Як туди подивишся, то і сама побачиш, що впісявся Трохимович, а ми його під ворота на сонечко положили, щоб штани просохли.

  ТЕКСТ ПОЛІНИ ЛІМІНОЇ

Село Вчорайше — це все життя Божени. Із нього вона періодично виїжджала тільки до психіатричної лікарні, тоді як інші напрямки були обмежені — поїздки та стрес, що їх супроводжує, здатні спровокувати загострення хвороби.

Що ми можемо дізнатися про Вчорайше з вишивок? По-перше, там є колгосп під назвою «Ленинец». Він розташовується в центрі села, а біографії багатьох жителів тісно пов’язані з ним. У селі його часто сприймають як символ «золотої доби», коли робочих місць і, відповідно, грошей, було більше ніж зараз. У роботах Божени «Ленинец» є прямим і доволі простодушним протиставленням капіталізму. Наче радар, він сигналізує художниці про ступінь занепаду рідного села та все більшу поляризацію благоустрою, порівняно з Києвом.

Screen Shot 2019-09-15 at 11.56.51 PM.png

Загалом, у роботах Божени селянська тема дуже сильно переплітається з темою сприйняття комунізму. Наприклад, виставці в PinchukArtCentre протиставляється ряд селян або корівок із радянським підписом — очевидно, образ Вчорайшого. Коли це сатира, а коли рівноцінне порівняння — сказати однозначно важко. У будь-якому разі, флер лівих поглядів присутній у вишивках і текстах художниці.

Друга цікава річ щодо села Чагарової — це її безпосереднє бачення своїх односельчан. Вони розп’яті на хрестах, їхні голови замінюються на свинячі, а деякі опиняються буквально підвішеними в руках Ісуса. Кожна з цих візій є прозорою за своїм висловлюванням, але в них знаходяться ще й відсилки до того, як бачить своє місце в селянському соціумі Божена.

 ТЕКСТ БОЖЕНИ ЧАГАРОВОЇ

«Сама работа, ее концепция — это главное» (Андреас Гурски). Люди смотрят на эту работу и говорят: «Вірно, доню, і сьогодні життя у нас  нема, бо (читають) "не з нами наш Вождь, наш Ілліч, і йдем ми самі по дорозі"  і завтра нам у пеклі горіти. Таке життя…»

Хочу еще уточнить, что умозаключение «і завтра нам у пеклі горіти» приходит людям только тогда, когда они смотрят на вышитый мной ад. А ранее нет. Вышла утречком я «кіз на пагорбах  пасти…» (Рыльский), а восьмидесятилетняя соседка бабушка Мария с пяти утра выложила лопатой и руками из картофеля «Дорогу жизни». Это так меня впечатлило, что и фотографию этой линии жизни сельского жителя сделала. Села бабушка Мария на межу и говорит: «Оце краще було б мені померти, дитино! Лежала б собі на хмарці і відпочивала, ніж на старості років так мучитись! Ні рук не чую, ні ніг…»

Screen Shot 2019-09-15 at 11.58.27 PM.png
Screen Shot 2019-09-15 at 11.58.08 PM.png

Это все люди так думают, что будут «на хмарці лежати і  відпочивати», а о «Кипіли в нефті в казанах» (Котляревский) и в мыслях нет. Я же и говорю отцу:

— Щось ми тату, мабуть, дуже ледачі, що о 10-й ранку вибрались картопельку копати.

—  Ні, доню, це ми з тобою «творча інтелігенція».

— Ой, тату-тату, це більш похоже на «вшивую интеллигенцию» про яку нам говорив «наш Вождь, наш Ілліч» (В. Сосюра).

  ТЕКСТ ПОЛІНИ ЛІМІНОЇ

Божена протиставляє себе як селу, так і глобальному світу. Вона не відчуває себе «своєю» в жодному з цих вимірів, тому й готова до критичного погляду, до зачіпання гострих тем і іронії над обома полюсами. Її стан, як і належить кожному митцю — лімінальний, на тонкій межі двох світів. Це впливає і на погляд ззовні: односельчани не вірять у те, що роботи Божени – мистецтво; люди з інших міст не вірять у саме існування Божени. Тим не менше, Чагаровій вдається бути присутньою і там, і там — до того ж, тонко вловлювати болючі точки та сліпі плями місць, до яких вона (не)належить.

Світлини робіт Ігор Окуневський

 Поліна Ліміна

Nastya Kalita