Зараз багато киян слідкують за карколомними перетвореннями річкового вокзалу на Поштовій площі. Я дуже добре знаю і люблю цю споруду. В дитинстві ми родиною кілька разів подорожували звідти ракетою до Канева та Черкас, пізніше з друзями там гуляли «в заброшці»*.

Вокзал на Дніпрі в Києві будували близько 7 років (1953-1961 рр.) за архітектурним проектом Вадима Гопкала, Вадима Ладного і Григорія Слуцького. Саме в цей період в СРСР відбувалася тотальна зміна архітектурного канону — у 1955 році спеціальною постановою розпочати боротьбу з архітектурними надлишками. Авторам річкового довелося редагувати проект вже в процесі реалізації, адже потрібно було слідувати загальним директивам зверху. За словами архітектора Олексія Бикова «Річковий вокзал відноситься до нечисленної  групи об`єктів перехідного періоду радянської архітектури від стилістики неокласицизму до нової хвилі модернізму другої половини 20 ст. Крім того, в будівлі Річкового вокзалу впізнається запозичення, до того забороненої, стилістики конструктивізму, що в свою чергу підкреслює важливість та унікальність об’єкту як передвісника початку відлиги та нових часів».

В 1970-х його називали «сухопутним лайнером», він був архітетурною домінантою Поштової площі та інфраструктурною. Розраховані на 500 пасажирів дві зали очікування, касовий зал, пошта, автобусна станція, ресторан, буфет, готель. Вздовж берегової лінії майже на три кілометри розтягнулися численні причали. Біля кас — електронне табло, де були позначені всі гавані на Дніпрі та його притоках в Україні та Білорусі, а також на Нижньому Дунаї і Південному Бузі, воно було свого часу надсучасною технологічною новинкою, а в 1990-х пасажирська навігація по Дніпру припинилася, згодом і табло зникло безслідно.

На довгий час забули і про сам вокзал, Стояв собі пусткою, а потім якось непомітно приватизувався, його зачинили. Коли саме і як була приватизована будівля річкового вокзалу? Важко відповісти. Наразі активами ПАТ «Київський річковий порт» володіють колишні можновладці-підприємці Михайло Бродський та Нестор Шуфрич, а допомагає їм — колишній міський чиновник Андрій Вавриш. Це ймовірно, потребує окремого ретельного дослідження. Позаяк, мене в цій історії з вокзалом цікавить більш за все його інтер’єр**, а саме — шедевральні стінописи Івана Литовченка, Ернеста Коткова та Валерія Ламаха. Ці декоративні панно є визначальними творами для всього монументально-декоративного мистецтва другої половини ХХ століття. Коли архітектуру позбавили «надлишків» у вигляді скульптурного декору та пишної ліпнини з кошиками достатку, потрібно було знаходити нові художні методи.

Так тематичні монументально-декоративні об’єкти стали невід’ємною частиною архітектурного вирішення. Саме тут втілювалися засадничі для радянської монументалки поняття синтезу мистецтва і архітектури. 

Більш ніж півстоліття, барвисті панно річкового вокзалу надихали відвідувачів на річкові мандрівки, аж поки не настав час «диско на крыше и еды за картины». Подібними заголовками ознаменувався прихід девелоперів у річковий вокзал у 21 столітті. 

З одним із ревіталізаторів річкового вокзалу я зустрілася у 2016 році, коли там планували зробити ресторанну галерею. Ми тоді спільно з Наталією Литовченко (донькою Івана Литовченка), фондом Ізоляція, Українським кризовим медіа центром та УТОПІК (українське товариство охорони пам’яток) провели прес-конференцію та кілька зустрічей щодо збереження художніх творів. Наріжним каменем у наших переговорах став арсеналець — персонаж панно «Жовтень». Представник девелопера мав бажання його позбутися аргументуючи це як декомунізаційним законодавством, так і тим, що в майбутній ресторанній галереї люди будуть відпочивати, а зображення людини зі зброєю цьому, мовляв, не сприятиме. Цей проект так і не вдалося реалізувати. Вокзал стояв зачиненим ще три роки, всередину затікала вода, і руйнувала художні роботи.

Наступне відкриття, у травні 2019 року, широко анонсувалося в ЗМІ як створення в річковому вокзалі культурного простору із постійнодіючим фудкортом.  Коли я туди завітала за кілька днів — масштаби фудкорту були дійсно вражаючими: аромат шашликів та шаурми сягав, мабуть до середини Дніпра. А культурна складова сягнула дна. Беззмістовний набір артоб’єктів зібраних до купи через open call для всіх художників називався виставкою сучасного мистецтва. В анотації до виставки куратори апелювали до оригінальних художніх творів річкового вокзалу, плутаючи імена авторів. Величезні живописні полотна притулили до стіни таким чином перекриваючи частину вцілілої мозаїки. А вцілили вони не всі. Одна з трьох частин «Чайок над Дніпром» з центрального залу зникла зовсім. «Україна» та «Богдан Хмельницький» втратили близько 40%, якщо порівнювати з фотографіями 2016 року.

Ми зустрілися із теперішніми розпорядниками річкового вокзалу Юрієм Бродським та Павлом Полікановим, щоб запропонувати свою допомогу по збереженню художніх робіт. 

Наразі в Україні немає досвіду комплексної реставрації радянської монументалки, на який можна було б спиратися в подальшій роботі. Нещодавно було здійснено реставрацію мозаїчного фонтану біля  будинку творчості (колишній будинок піонерів) на площі Слави. Я розпитувала Інгу Леві — координаторку реставраційних робіт про подробиці цього процесу. З її слів все відбувалося досить спонтанно, оскільки ніхто з учасників не міг оцінити масштаби робіт, не було потрібних матеріалів, та практичних навичок. Уможливила весь процес участь одного з авторів мозаїк — Володимира Мельниченка. На жаль, жодного з художників річкового вокзалу вже немає в живих. 

В контексті збереження авторських монументальних творів річкового вокзалу в першу чергу потрібно визначити характер робіт: консервація чи відновлення. І хто може і має право вирішити це? Саме тому мій друг і колега Леонід Марущак запропонував зробити процес публічним, запросити до участі всіх дотичних: родичів авторів, реставраторів, представників пам’яткоохоронних інституцій, дослідників, художників-монументалістів. Розпочати ми пропонували із прес-конференції, де б теперішні власники могли оголосити про свої наміри і бачення збереження конкретних художніх робіт, і про плани щодо експлуатації споруди річкового вокзалу в цілому. Адже цей об’єкт з 2016 року має пам’яткоохоронний статус місцевого значення. Однак керівництво ВАТ «Річковий порт» не підтримало нашу пропозицію. Також без відповіді лишаються питання щодо теперішнього функціонального призначення будівлі. Адже визначення «культурний простір» настільки широке, що може включати в себе багато різного. Сьогодні культурний контент нового річкового це фільми з Megogo, напівлегальна лотерея «Парі Матч», роздрібна торгівля одягом, кальяни та кіоски з фастфудом. І невідомо, що там може з’явитися завтра.

* тут: оглядати занедбані, закинуті приміщення.

**Іван Литовченко, Ернест Котков та Валерій Ламах розробили серію концептуальних панно про Дніпро у Києві. Вхідна група реперзентує судноплавство на Дніпрі — вирізьблена по інкерманському каменю, котрим повністю оздоблений фасад булівлі.

У центральній частині вестибюлю на стінах — виразні композиції «Чайки над Дніпром». Художникам вдалося надзвичайно ефектно поєднати фактуру кольорового цементу із полив’яною поверхнею керамічної плитки у чітких графічних лініях. Ці чайки стали справжньою візитівкою річкового вокзалу в Києві. В 2017-2018 році, коли вокзал не функціонував, локальний бренд одягу Syndicate виготовляв футболки та значки із зображеннями цих чайок. 

По обидва боки в залах очікування стінописи оповідають  про минуле і сучасне міста над Дніпром. Ліворуч — художні роботи в яких йдеться про історію Києва:  пишні багатофігурні композиції «Дніпро — торговий шлях» (або інша назва «Із Варяг у греки») та «Богдан Хмельницький» (або «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ») на протилежних стінах. Навпроти вікна — більш лаконічна робота «Жовтень» («Арсенал») про становлення радянської влади в Україні — обов’язковий тематичний елемент для публічного мистецтва радянського періоду

Друга зала присвячена сучасному Дніпру. З одного боку — панно «Будівництво на Дніпрі» про індустріальну працю, з іншого — «Відпочинок». Навпроти вікна, симетрично по відношенню до «Жовтня» із першої зали — панно «Україна».

*** Речвокзал: диско на крыше и еда за картины / Анастасия Браткова// сегодня. – 2012.- 3 сентября (№195) – с.8