Вакансії

Руй_нація. Про війну з пам’ятниками та монументами

На тлі повномасштабного вторгнення росії в Україні актуалізувалася війна з пам’ятниками та монументами. У тих регіонах, де не ведуться активні бойові дії, місцеві чиновники/-ці ініціюють руйнування комеморативних об’єктів другої половини ХХ століття. Представники/-ці влади намагаються демонструвати активну діяльність, заграючи з емоційно-дражливими темами в умовах війни. Руйнування пам’ятників і перейменування вулиць стали інструментами політичного піару. У боротьбі чиновників проти пам’ятників чемпіоном став Віталій Кличко! Фотографії та відео з відламаними бронзовими головами радянських робітників в оточенні натовпу розлючених киян миттєво розлетілися українськими та світовими медіа. Хочу звернути увагу на те, що процес публічного знищення скульптури офіційна київська влада називає акуратним демонтажем і навіть обіцяє музеєфікацію. І чомусь нікого не обурює така підміна понять. Насправді ж подібна комунікація діючої влади є неприпустимою і більш небезпечна для суспільства, аніж мертві ідоли минулого.

Джерело: Віталій Кличко
Фото: Віталій Кличко

Сьогодні багато хто говорить про сумнівну культурну цінність цього твору. Можу пояснити: радянська офіційна система мистецтва працювала так, що в публічний простір потрапляли тільки ті об’єкти, котрі проходили суворі художні комісії, на яких ретельно перевіряли саме формальні художні якості. Тож це безсумнівно майстерна скульптурна робота, що цілком відповідає своїй епосі та стилю. Справа в тому, що сучасників дратує саме стилістика цих творів, нестерпна їхня радянськість. Радянські монументи сприймаються як уособлення ворога, усім нам хочеться вірити в те, що повалення монументального узагальненого радянського робітника сприятиме перемозі над реальною російською армією. Але, на жаль, це не так. Подібне магічне мислення тільки повертає монументами минулого ту ідеологічну потенцію, яку вони втратили із розпадом СРСР.

Емоційна розрядка людей, змучених війною, справді важливіша за матеріальний твір. Отже — ця жертва виправдана.

У цій ситуації, коли треба було віддати когось у жертву, «робітники» Олександра Скоблікова стали оптимальним вибором. Вони великі, дуже радянські та їх нікому не шкода. Зображення з відламаними головами породили численні меми. Понівечений пам’ятник з різних ракурсів набув нових трактувань. Хоч магічне мислення і не потребує логіки, та все ж більш ніж дивною видається пропозиція переплавити рештки монументу на честь дружби України та росії на сучасну скульптуру. Тобто навічно і нероздільно сплавити в одне ціле образи українця і росіянина, та ще й дати цьому мутанту нове життя. Кажуть, що вже і автор є, який готовий реалізувати цю ідею.

Багато хто після повалення пам’ятника відчуває справжнє полегшення та ейфорію. Емоційна розрядка людей, змучених війною, справді важливіша за матеріальний твір. Отже ця жертва виправдана. Але як зробити так, щоб наступними жертвами не стали роботи Теодозії Бриж, Івана Кавалерідзе, Інни Коломієць, Макара Вронського, Валентина Борисенка, Василя Бородая, Валентина Зноби, Михайла Грицюка? Натовп розійдеться, ейфорія швидко минеться, але як потім виправдовувати втрату творів видатних українських художників і художниць ХХ століття, яким довелося жити і працювати в УРСР.

фото: Vic Bakin
фото: Vic Bakin

Нищення візуальних проявів ідеології та засудження ідеології — не одне й те саме. Декомунізація та дерусифікація буде більш ефективною, якщо замість болгарки застосувати гостре слово або влучний образ. Сьогодні вкрай важливо продемонструвати світові якісно новий метод роботи з трагічним минулим України — цивілізований, без руйнування та вандалізму. Те, що на окупованих територіях загарбники відразу беруться до відновлення пам’ятників леніну, доводить, що практика «руйнування / відновлення» — абсолютно неефективна. Треба вийти з цієї парадигми та звільнитися, нарешті, від диктату радянської пропаганди. Давайте доведемо собі, ворогу, світові, що на українців радянська ідеологічна пропаганда вже не діє, бо ми не «совки». Ми вільні люди, здатні до критичного мислення, деконструкції образів і подолання стереотипів. Бо якщо людина / суспільство вразливе й таке чутливе до ідеологічної пропаганди — ліквідація пам’ятників тут не зарадить. На місці повалених ідолів постануть нові. Замість історичних маніпуляцій минулого з’являться політтехнології майбутнього, які пригнічуватимуть свободу. Важливо навчитися бачити пропаганду, розуміти її суть і методи. Саме тоді пам’ятники минулого перестануть нести загрозу для сучасного суспільства, країни, нації.

І головне, на чому хочу наголосити: я визнаю і засуджую злочини радянського союзу. Я не комуністка. Я вивчаю мистецтво. Я та мої колеги, які висловлюються проти руйнування культурної спадщини радянського періоду — не вороги України. Люди, які хочуть зберегти для нащадків найкращий кінний монумент в Україні з вершником у формі Щорса не виправдовують ката українського народу, а відстоюють право на існування в публічному просторі художнього твору українського скульптора Михайла Лисенка, прообразом якого є кіногерой стрічки «Щорс» українського режисера Олександра Довженка.

ТЕКСТ ЗМІНЕНО 29.04.2022 о 16.00

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

«Більше нічого не можна екстерналізувати»: рецензія на збірку «А комусь ще подобаються міста? Екологія проти модернізації»
426

«Більше нічого не можна екстерналізувати»: рецензія на збірку «А комусь ще подобаються міста? Екологія проти модернізації»

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: