Менеджерка проєкту про внутрішній процес та єдність 23 художніх висловлювань

Коли бачиш проєкт зсередини, комунікуєш з його учасниками та учасницями кожного дня, подекуди кожної ночі, складно говорити про виставку об’єктивно (на руку мені тільки те, що говорити об’єктивно навряд чи можна взагалі), складно підібрати назву, виокремити аспект, який хочеш розгорнути у своїх декількох тисячах друкованих знаків. Адже хочеться розповісти й про весь контекст, у якому розгорталася співпраця, і про навчання на курсі, і ввести читача у детальну розповідь про кожну роботу окремо, адже тільки ви у постійних розмовах знаєте все детально і чітко, чого ніколи не вмістить й не передасть жодний опис чи експлікація (за останнім членом переліку повинні бути саркастичні дужки). Але, коли проєкт масштабний, перемагає інше прагнення: показати його комплексним і вписати в хроніки мистецької журналістики цілісним висловлюванням. Й оскільки, знову ж, за проведеними тижнями й місяцями ховаються постійні пошуки й віднаходження нових паралелей, певно, злочином буде не скористатися для цього внутрішньою комунікацією та своєю менеджерською роллю. 

Мабуть, брак повноцінного знання всеохопного мистецького контексту, а також участь у проєкті унеможливлюють варіант говорити про нього критично, проте вибудування точок перетину висловлювань — те, для чого позиція інсайдера — додатковий плюс.

А тепер, нарешті, можна зробити вступ:

З 22 липня по 4 серпня на вулиці Рейтарській, 15 відбувся випускний проєкт студентів КАМА вечірнього курсу Contemporary Art. «Галерея “Сабіна”» — шостий проєкт курсу, кураторками якого стали Леся Хоменко, Марія Ланько та Лізавета Герман. Це також і найбільший випускний проєкт, учасниками якого були 21 митець та мисткиня, які представили 23 роботи. 

Не можу не додати коротку передісторію, а далі вже відповісти на запитання чи «Галерея “Сабіна”» — це все-таки назва інституції або проєкту? З самого початку проведення виставки планувалося у темному приміщенні Closer, але після карантину артпростір закрився і перед кураторками та студентами й студентками курсу постала проблема відсутності локації для експонування. Трохи пізніше з’явилася нагода робити виставку у будівлі пізнього радянського модернізму: спа-центрі під назвою «Сабіна». Після довгих суперечок, всі учасники нарешті дійшли спільної згоди, що кращого варіанту пропрацювати складені обставини, ніж поєднати назву проєкту з назвою інституції, певно, немає. 

Варто додати коментар кураторки курсу та проєкту Лесі Хоменко: «Нам було важливо акцентувати на двох аспектах. Перший — проблема інституційної кризи в Україні та пред’явлення реального фізичного місця, яке не є галереєю і стало нею волею художників. І другий аспект — показ кожної роботи таким чином, щоб вона звучала індивідуально… З нашого боку не було кураторської диктатури, і цю виставку ми збирали всі разом. Таким чином, з допомогою індивідуальних висловлювань ми створили спільне тіло виставки». 

Важливо те, що «Галерея “Сабіна”» — єдиний проєкт цієї інституції, період існування якої збігається з періодом існування виставки, а саме — 2 тижні. А отже, можливість залучення до проведення виставки вже наявної галереї чи культурного центру була виключена. Хронометражі виставки й існування галереї збігаються, тож збігаються й назви. 

А тепер про роботи. Оскільки розповідати детально про роботи й охоплювати їх усі я не буду, то впишу в цей медійний документ імена 21 учасника та учасниці за порядком експонування (якщо порядок може існувати у будівлі круглої форми): Ганна Діскант, Соня Голубева, Ілля Чернишевський, Альона Токовенко, Дана Аль-Абед, Богдана Гусар, Саша Марчук, Юлія Захарова, Олександра Сурган, Анна Ковнер, Федір Хорьков, Катерина Алійнік, Олександр Галіщук (AL HASH), Марія Гончарова, Ліза Смірнова, Ірина Шушкевич, Дар’я Майєр, Артем Стрембіцький, Оксана Бузяк, Євгеній Бекусов, Карина Строкань. 

Серед тем, на базі яких учасники й учасниці конструюють свої висловлювання, зустрічаються наступні: антропоцентрична епоха, проблеми екології, тілесність та свідомість, маніпуляції історією за радянських часів та сьогодні, пошуки ідентичності тощо. На перший погляд — ідейний вінегрет. Хоча, насправді, така тематична різноманітність цілком легітимізована кількістю учасників і контекстом випускного проєкту, де кожен тільки розпочинає рух траєкторією, співзвучною до назви курсу, Contemporary Art. До того ж саме цей навчальний контекст з постійною комунікацією та практичними суботніми заняттями художників з Лесею Хоменко і полягає в основу взаємовпливів, що свідомо чи несвідомо обумовлювали надалі переплетіння тем у майбутніх роботах.

А тепер детальніше про точки перетину.

1.1. Всеохопний зв’язок:

Строкань — усі

Карина Строкань поєднала усі роботи з допомогою свого перформативного живопису «Тіні». Вона апелювала до легенди про виникнення мистецтва Плінія Старшого, за якою його донька окреслила тінь свого закоханого, який вирушав на війну. Художниця створила тінь до кожної з 22 робіт інших митців і, зрештою, на відміну від ідейних точок дотику, про які буде йтися мова надалі, поєднала усі точки на карті робіт у єдину лінію й вибудувала масштабний зв’язок на візуальному рівні. 

2.1. Тематичний зв’язок. Живопис у 21 столітті: 

Строкань — Смірнова — Токовенко

Від всеохопного до локального, конструюючи роздуми про живопис у XXI столітті, «Тіні» Карини віднаходять точку дотику з роботою «Робочий вітер» Лізи Смірнової. Накреслюючи тіні, Карина поміщає первісні форми існування мистецтва у сучасний дискурс й протиставляє усім пройденим трансформаціям ті лінії, що все одно складають його основу. У цей час Ліза презентує відеороботу, у якій митці намагаються створити зображення на полотні без підрамника, прикріпленому до природних об’єктів чи вуличних стовпів. Вона подає альтернативний варіант форми існування живопису у часи превалювання інших медіумів.

До дискусії про сучасний живопис доєднується й Альона Токовенко з роботою «Я — ЛЮДИНА», яку складає три полотна й об’єкт-стілець. У своїй практиці та роботі на виставці вона працює з медіумом живопису, як результатом роботи з образами-конструктами людської свідомості та протиставляє його цифровому механізму, що продукує образи механічно. Живопис, як практика створювана лише людиною та її свідомістю, продовжує існувати у XXI столітті попри наявність будь-яких форм диджиталізації. 

2.2. Людська метрика:

Токовенко — Бузяк

А стілець, одна зі складових роботи Альони, — об’єкт, також створений людиною і призначений для використання лише нею, вступає в інший дискурс, дискурс людської метрики, що взятий за основу у роботі «Людина та зайняте нею місце» Оксани Бузяк. Оксана розглядає образ людини у ролі бази усіх вимірів простору, чи то кімната, басейн, чи як в Альони, стілець, і переосмислює місце людини у світі. Людина вже не форматує під себе світ, а підлягає форматуванню, основою якого є вірус. Вона створює site-specific медіа роботу, де у басейні (просторі, що так само форматується під людські розміри) розміщує фігури, кількість яких змінюється за висвітлення двома різними кольорами залежно від карантинних обмежень та звичайного розміщення людей. 

2.3. Тілесність:

Токовенко — Чернишевський

Не можна пропустити і зв’язок роботи Альони та Іллі Чернишевського «0,0167 х m0,5 x h0,5», що працюють з темами тілесності й для цього використовують один медіум: живопис. У межах виставки «Галерея “Сабіна”» вони провели дискусію, на якій поговорили про спільне та відмінне у своїх підходах та роботах, представлених у проєкті. Ілля, як і Альона, конструює дискурс своєї практики через фізичну та концептуальну роботу з тілом, проте у цій роботі тіло для нього — це образ, взятий з реальності для його відтворення можливостями мистецтва. Порівнюючи площу епітелію з площею використаного полотна, що складають 30 м², та площу поверхні людського тіла з площею поверхні яйця-сфероїда (сконструйованого з укомплектованого полотна), що складає 1,7 м², Ілля намагається відтворити людину, але мистецтво виявляється безсилим. 

2.4. Симулякр реальності:

Чернишевський — Захарова — Марчук

Пряма паралель роздумів про спроби мистецтва відтворювати реальність проходить по діагоналі першого поверху між роботами Іллі та Юлії Захарової «Море всередині». Проте Юлія працює з образом реальності, оригінал якого насправді відсутній. У своїй аудіоінсталяції художниця використовує радянські мікросхеми й з їх допомогою вдає, ніби відтворює шум морських хвиль та крику чайок, хоча насправді відтворюваний аудіофайл є результатом поєднання рендомно згенерованих звуків.

Втручанням у дійсність через посередництво мистецтва також займається і Саша Марчук в одній зі своїх робіт «Спортивний репортаж». У пропрацюванні реальних образів робота Саші постає між роботами Іллі та Юлії, які відтворюють дійсність за наявності та відсутності оригіналу, відповідно. Вона ж розмірковує про методи відтворення реальності через посередництво проміжного медіума мистецтва. Спочатку малює омріяні спортивні трюки, а потім фотографує замальовки, наче це справжній спортивний репортаж. 

2.6. Радянськість:

Хорьков — Майєр — Діскант

Декілька митців на виставці працюють з радянським контекстом: історією, психологією та естетикою Союзу. Коли заходиш в експозиційний простір не можна не помітити ще одну site-specific роботу Федора Хорькова Mother of All Ghosts, який деконструює історичну хронологію, працюючи з архетипом матері через монумент Батьківщина-Мати. Вона, первісно, — сакральний релігійний символ народження, згодом, за радянських часів, була десакралізована й використовувалася у цілях пропаганди. Тепер же, зведена на стелю виставкового простору, наче на купол храму, мати повертається у початковий контекст, проте робить це зараз вже після проходження радянського етапу.

Поверхом нижче, під роботою Федора, розташована робота Дар’ї Майєр «Сквер перемоги», що також працювала з міфологізованими радянськими конструктами й сакралізацією перемоги, зображувала образи на склі вікон й, через неможливість вивезення їх з Луганську, презентувала їхні фотографії. Чітка історична паралель між роботами художників випадково-не випадковим чином зобразилися й у методі експонування, за яким і гвинтівки Федора, і фото Дар’ї були розміщені по колу на внутрішніх стінах за круглою конфігурацією приміщення.

Ганна Діскант та її робота Less Is More не працює напряму з радянською історією, але досліджує квазіестетику жек-арту як залишок тогочасності, що відбився у радянському посттравматичному синдромі сьогодні. 

3.1. Зв’язок у способі роботи з медіумом:

Марчук — Смірнова — Майєр — Алійник

Випадковим чином, під час дослідження зовсім різних питань, чотири художниці прийшли до використання одного прийому: переведення одного медіуму в інший. Так Саша Марчук переводить медіум малюнку до фотографії під час створення спортивного репортажу, а Дар’я Майєр створює фото на основі малюнків на склі. Ліза Смірнова досліджує існування живопису у часи проголошеної його смерті, знімаючи на відео митців, що створюють живопис. А Катерина Алійник у роботі «Середовище існування» повертає первинний статус мистецтва роботам, які викинули на смітник, поміщаючи покинуті скульптури на своє полотно й таким чином переносить медіум скульптури до живопису.

1.2. Всеохопний зв’язок: 

Галіщук — сучасне мистецтво

Робота Олександра Галіщука (AL HASH) Call Art Center не вибудовує локальний зв’язок з окремими роботами, проте також працює з глобальним контекстом. На відміну від сучасної варіації живопису Карини Строкань, що вибудувала візуальне поєднання, аудіоінсталяція Олександра — віртуальний простір, що є точкою перетину усіх реципієнтів мистецтва, що у свою чергу, поміщає в один контекст роботи усіх учасників цього проєкту і сучасного мистецтва взагалі. Це проєкт, початок якого збігається з початком існування «Галереї “Сабіна”», але не відповідає її закінченню і продовжує своє існування надалі. Гаряча лінія для всіх зацікавлених культурою, куди можна подзвонити й поговорити про незрозумілий для вас сенс роботи, дізнатися про поточні виставки чи розповісти про враження або наболіле стосовно ситуації у культурі.

Певно, на цьому я зроблю зупинку, адже що далі збільшується кількість сторінок у гугл-документі, то більше виринає точок перетину: на рівні концепцій, прийомів, методів втілення, роботи з ідеєю… Хоча все-таки додам останню точку (скажіть, сентиментальну, але згадайте будь-який свій проєкт і беззаперечно погодьтесь), що завжди об’єднує усіх учасників процесу від художників до менеджерів та кураторів — потужна синергія. Вона дає сили не спати вночі, а наступного дня приходити на відкриття і щасливо розвішувати останні експлікації за п’ять хвилин до перших відвідувачів. 

Сподіваюсь, ви також встигли відвідати «Галерею “Сабіна”» і віднайти свої зв’язки. 

Проте не забувайте: проєкт не закінчився. Ви завжди можете подзвонити до кол-центру сучасного мистецтва і поділитися спостереженнями або поставити будь-яке запитання: +38 (066) 156 69 62.