Для нашого вуха слово «самопал» є звичним в усіх його значеннях — як історичний самостріл, як саморобна зброя і як кустарна копія промислового виробу, зокрема одягу — копій, підробок фірмового одягу в радянські часи. Цієї конотації немає уже в західнослов’янських мовах (польскій, чеській), де samopal — це лише те, що саме стріляє. А далі на захід — взагалі треба давати енциклопедичну довідку щодо чужомовного терміну. Тому може здатися дещо дивним те, що ми (само)висуваємось на глобальний ринок з такою назвою. Однак, я би хотів тут сказати декілька слів не про наш неймінг, а про ситуацію з вестиментарною (пов’язану з одягом) культурою в Україні в її Do It Yourself вимірі. 

З кінцем епохи холодної війни та «привідкриттям» залізної куртини дефіцит і каргокультний фетиш західних марок дещо послабився. З «капіталістичного раю» почався легальний імпорт, відкрилися бутики дорогих марок, став масово завозитися секонд-хенд. Власне на секонді виросло усе пострадянське покоління, дешевий «одяг з Європи» довго був єдиною доступною опцією для більшості молоді. Вінтаж був і є важливим сегментом гардеробу усіх, для кого одяг — це трохи більше, ніж одяг. Натомість старий «ширвжиток» з універмагів був витіснений новим «човниковим» базаром з турецькими й китайськими товарами такої ж поганої якості, як і радянські. 

У 1990-х в усьому світі в молодіжній моді ще домінував мерч та атрибутика, яка відсилала до певної субкультури — музичної чи спортивної (скейтбординг, серф, екстрим). Часто субкультурним кодом був редімейд — нейтральна комерційна марка привласнювалася певною субкультурою, об’являлася «своєю» (тенісна марка Fred Perry для скінхедів, спортивні костюми Australian для роттердамського габберу, пуховики Moncler для міланських панінаро тощо). Якщо спорт чи робочий одяг — це еволюція крою для тої, чи іншої активності, то мерч — це зазвичай нанесення атрибутики на готовий базовий одяг. Переважно це друк, чи вишивка зображень на бавовняних American lifestyle виробах (футболках, регланах crew-neck, худі, бейсболках, etc.), які виникли як спортивна форма в коледжах і армії, а з часом стали масовими: спочатку в США, а згодом і в цілому світі. Саме такі прості «народні» базові вироби намагаються удосконалити фешн-дизайнери. І саме це їм майже ніколи не вдається. Тому що не може маньєристська фешн-індустрія тягатися з тим, що апробовано на мільйонах тіл, скажімо, у війську. В мілітарі-сфері одяг напряму пов’язаний з виживанням. Тому умовний «воєнторг» є більш high-end інстанцією, ніж, скажімо, лондонський коледж Святого Мартіна.

В 2000-х виникає новий специфічний дрес-код, відомий як streetwear. Це свого роду «рок-атрибутика без рок-групи», культурна комунікація, маніфестація ідентичностей. Бренд стає платформою для колаборацій з художниками та традиційними виробниками. Також актуалізуються фешн-бутлеггерство, омаж і пародії. І все це навколо базового одягу, який виступає носієм для вислову. 

У Києві перші локальні такого роду молодіжні бренди виникають в середині 2000-х. Це скейтерські бренди (PeaceDate), мерч хардкор-панк сцени (Woundead, Bluesbreaker, Sike) та шовкотрафаретні студії, чи групи однодумців, які почали друкувати й поширювати зображення на базовому одязі, як культурний коментар чи акцент лайфстайлу. Однією з перших була наша київська студія La Petite Porcherie, група графіті-художників, яка згодом переросла у соло-проєкти Incertae (Саша Kiot, Руслан Метеор), Юра Каневський, Ігор Окунєв та Володя Самопал. Уся ця молодіжна вестиментарна культура займалася подібним — друкувала месседжі на готовому одязі. Тематично — від друку власної авторської графіки, апропріації й реактуалізації витіснених і забутих явищ до вандалізації глобальної корпоративної геральдики.

Такого роду «самопал», «DIY-яльність» стали знаковим для Києва потоком актуальних і різнопланових месседжів навколо ідентичності, моди, контркультури, філософії та критичної теорії, корпоративного мейнстріму тощо. Від піонерів LPP до молодих панк-вундеркіндів ПОДМОСТ простягається універсум локальних висловів, закодованих в зображеннях на одязі. 

І, хоч ці процеси відбуваються повсюди, все ж я вважаю, київська сцена має свій характерний тембр у цьому багатоголоссі.