ПОЧАТОК Маріуполь, гуртожиток ПГТУ

24 лютого

6 година. Батько подзвонив, і сказав: «Даня, началась война, вставай, на нас напали». На той час я інколи дивився випуски російського каналу «Дощ». Я відкрив планшет і побачив заголовок над трансляцією «Вторжение в Украину. Прямая трансляция» (перший і єдиний раз заплакав не тільки від розуміння, що ми в епіцентрі подій, а й від того, що це транслюється наживо).

8 година. Подзвонили з роботи, сказали працювати дистанційно.

9 година. Я в крамниці за продуктами. Черг немає, маса продуктів.

11 година. В telegram бесіді «Ось кластер» (програма для підлітків від «Платформи ТЮ») дізнаюсь про 2 евакуаційні потяги з Маріуполя о 13-й та 16-й годині, сумарно на 16 вагонів і 1220 людей, не розумію куди і навіщо евакуюватись, тим паче у мене в місті дідусь і бабуся. Читаю дописи «що робити при панічній атаці», обзвонюю і підбадьорюю учнів.

З 12-19 години. Слідкую за новинами, в режимі онлайн. Дуже вражає, що метро в Києві прочинає працювати як бомбосховище.

Починаю працювати над цифровим живописом, на роботі зображую станцію метро «Золоті ворота».

Чутно вибухи із міста, імовірно наше ПВО. Люди в Маріуполі очікують нападу зі сходу міста на лівому березі Маріуполя, де з 2014 року проходить лінія фронту і розмежування, а у 2015 році відбувся обстріл мікрорайону «Східний».

25 лютого

11.45 Підписуюсь на телеграм канал Маріупольської міської ради. Пишу в instagram пост вдячності тим друзям, хто підтримав мене повідомленнями:

«Маріуполь з вами, пишаюся нашими військовими силами і кожним із нас. Обіймаю».

До 19 години. Дивлюсь пряму трансляцію вторгнення, працюю над 2-ю і третьою картинами на яких зображаю сховище і евакуацію людей на вокзалі.

Увесь день у місті багато сирен.

Хаб Halabuda анонсує тренінг з до медичної допомоги «Перша допомога при кровотечах і зупинці дихання-серця».

Брифінг мера Маріуполя:

• У місті працюють диверсійні групи.
• Транспорт працює в штатному режимі.
• В напрямку Маріуполя рухаються танки.В чатах повідомляють, що російські війська стоять за 15 км від Маріуполя.Для того, щоб розрізнити де чиї війська треба слухати вимову — українські службовці спілкуються виключно українською, навіть не ідеальною.Розмірковую над тим чи не здати кров.
• Паніки у місті немає, люди вільно пересуваються, черг немає.

26 лютого

10-19 година. Малюю увесь день. Обдзвонив своїх учнів і дізнатися як в них справи, дехто в гнітючому настрої. Інформація про бої за Волноваху, розумію, що залізницею вже не вибратися.Команді платформи ТЮ надійшов офіційний лист від «Федерального агенства по делам молодёжи (Росмолодежь, РФ)» із закликом приєднатися до їх угрупування. Зустрічним листом росмолод’жь була послана нахуй слідом за воєнним кораблем.

27 лютого

З 8-ї години. Зранку вирішив поїхати до бабусі і дідуся, зустрів сусіда і він мене відмовив. Вирішив сходити за овочами та фруктами поруч. На вулиці людей майже нікого, напівдороги до крамниці на величезній швидкості пронеслася машина у сторону воєнної частини поруч із моїм гуртожитком. Почалася стрілянина на перехресті. Я сховався за рогом будинку, а потім із піднятими руками біг у зворотному напрямку до оселі для того, щоб там сховатися на четвертому поверсі.

Повітряна тривога, чутно сирени.

Спускаюсь у бомбосховище: багато людей із гуртожитку.

Повітряна тривога, чутно сирени.

Спускаюсь у бомбосховище: половина із тих, хто були зранку — не прийшла.

Третя повітряна тривога, чутно сирени.

У бомбосховищі троє людей, один із них я. Сусіди кажуть, що у міжкімнатному просторі також безпечно. Сплю у себе в кімнаті.

Гуртожиток ПГТУ — будинок дідуся і бабусі

28 лютого

З 7-ї години.Транспорт ходить одну годину вдень, з 8-ї до до 9-ї. Комендантська година з 17 до 8 години.
Я все ж прямую до бабусі та дідуся на околиці Маріуполя.

10 година. Вперше з початку вторгнення бачу українського військового, він сидить на танку і доброзичливо розмахує рукою у вітальному жесті. На проспекті є декілька людей, але вони не вітаються з армією.

Я роблю знак підтримки Рот Фронт танкісту.

11 година. Їду спочатку на попутці, потім викликаю таксі 838, домовляюся із хлопцем водієм, щоб він вивіз дідуся і бабусю до мене в центр у гуртожиток, за поїздку в одну сторону таксист бере притомні гроші і обіцяє повернутись за кілька годин.

Дорогою на край міста через вікно бачу величезні черги в аптеки, банки і до банкоматів.

Зв’язок дуже слабкий, бабусі вдається додзвонитися Сергію (моєму батьку) з мого телефона. На мою пропозицію їм евакуюватися у гуртожиток в центр міста чую рішуче: «ні» від обох літніх людей.

Заклеюю вікна малярним скотчем.

В мікрорайоні немає електроенергії.

Над головою в небі пролітає ракета.

Десь на вулиці чутно черги з автоматичної зброї.

Міняю тисячу гривень двома купюрами на 10 банкнот. Це майже всі гроші, що в мене лишаються.

Вікна нашого будинку виходять у поле, тому я сильно переймаюсь за полум’я свічі, що здалеку має виглядати як маячок корегування, але нічого вдіяти не можу.

Чутно обстріл, але оскільки не маю військового досвіду не можу зрозуміти звідки і куди. Спускаюсь у погреб, в якому, на щастя, немає вологи.

Від холоду рятує кожух і дві куртки, мені дуже не зручно, бабуся каже, що я захворію туберкульозом, якщо я буду сидіти вглибині. Неможливо заснути. Від темряви починаються яскраві кольорові галюцинації, я починаю втрачати зв’язок із оточенням, тому намагаюсь зосередитись на тому де я і чому тут опинився.

Від того, що не можу заснути починаю рахувати звуки пуску і кількість прильотів снарядів, за ніч таких залпів сумарно вийшло близько 70 з обох сторін.

Будинок дідуся і бабусі — гуртожиток ПГТУ

1 березня

Ранок. Вирішую повернутися в місто за інформацією про ситуацію, оскільки без зв’язку не зрозуміло, що обстріляли і яка обстановка навколо.

Сильно обстріляли Сартану, грецьке селище поблизу Маріуполя.

Всі шукають ворожі мітки, в Маріуполі раптово з’являться багато графіті тризубів, зображень малих гербів України, на зупинках, на стінах будівель. Подекуди зображення химерно замазані, заліплені землею.

Намагаюсь сфотографувати одну зафарбовану «мітку» і чергу, а мене намагаються доправити у міліцію. У відповідь кажу, що я художник і що збирою робочий матеріал, показую посвідчення члена Національної спілки художників України. До себе чую, «а-а, так ты укрАинец!».

Стою у величезній черзі за овочами, дуже холодно, хоча на мені шкіряна пухова куртка і підштаники. Небо все в суцільній хмарі, що нависає дуже низько над нами.

Візуально місто сильно змінилось, відчув, що все дуже погано.

Хліб по 100 гривень. Привезли соціальний, але його мало — у місті немає власного хлібзаводу, а млини і запаси пошкоджені обстрілами.

Банківські картки не працюють, через поганий зв’язок. Температура близько 3-х градусів. Вимкнули опалення. На морі шторм.

Світло в центрі ще є, проте є розуміння, що скоро не буде зв’язку. 

14 година. Вирішую вибиратися із міста, але не знаю в який спосіб.

16 година. Вирішую зробити ще одне зображення і опублікувати серію живописних творів про початок війни в соціальних мережах.

18 година. Вирішую забрати всі потрібні мені речі і переїхати з ними остаточно на час війни до будинку дідуся і бабусі, записую телефони і адреси родичів.

20 година. Повідомлення від Маріупольського телебачення в telegram каналі: «Увага, йде хаотичний обстріл міста».

22 година. Йду спати із думкою, що можу і не прокинутись.

2 березня

Ранок. Читаю дописи в Facebook, зокрема маріупольського соціолога Андрія Марусова, і по сумі джерел розумію, що місто в кільці оточення.

Сідаю на останній маршрут автобуса, що замість кінцевої зупинки, яка мені потрібна, зупиняється на півдороги, біля Кальміусського (Іллічівського) ринка.

Поруч із складами, сторічною будівлею із червоної цегли, стоїть група чоловіків суворого вигляду.

Я вирішив приєднатися до їх розмови, із якої зрозумів, що район до якого йде мій шлях, напередодні сильно обстріляли.

Чоловіки планують збити замок, щоб потрапити у підвал.

Я запитав, чи можна зараз на ринку купити питної води і отримав схвальну відповідь. Хлопець вказав мені на непримітні двері поруч.

За дверима був справжній гендель, із музичним автоматом, щоправда його при мені вимкнули. Ми всі зайшли всередину, а я взяв гарячу каву і два літри води.

По ринку, який в той день не відкрився, ходили диверсанти, так звані «не наші» і шукали де придбати цигарки.

Ми зачаїлися всередині і бачили як проспектом везуть гармати.

На моє питання чи можу я продовжити подорож обраним напрямом мені порадили провести ніч у бомбосховищі біля перших прохідних воріт металургійного комбінату «Ілліча» неподалік ринку.

В генделі було багато телефонів на підзарядці, у однієї жінки телефон автоматично перемкнувся на російський час.

Моє останнє повідомлення (у день коли був зв’язок) до батьків було таким: «У меня всё нормально. Иду в бомбоубежище Ильича. Еда и теплые вещи есть».

Слід сказати, що це був останній день березня, коли у місті була електроенергія.

Маріуполь, укриття-бомбосховище

3 березня

З 6-ї години. Економлю заряд телефона в якому є ліхтар.

Нас близько 30 людей у 4-х відсіках розміром 4,5 м на 3,5 м. Спимо по двоє людей на лавці, мені достається місце вкрите матрацом і куртками. Майже всі в оточені доброзичливі і допомагають один одному. В нас невеликі запаси їжі та продуктів, готуємо вскладчину по черзі в квартирі будинку поруч. Без потреби люди намагаються не виходити назовні, чутно звуки вибухів, є окремі попадання.

4 березня

З 6-ї години. В Маріуполі починають розграбовувати магазини (які постраждали від обстрілів), зокрема, приносять і роздають всім бажаючим цигарки, дитячі товари і дрібні побутові речі.

12 година. Невідомі мені люди, знайомі тих, хто сидить зі мною в укритті привозять нам ящики продуктів без маркувань. Ми заносимо їх всередину укриття. Це — ковбаса без дати виробництва, заморожена риба, трохи кальмарів і креветок, фруктовий лід.

5 березня

З 6-ї години. Вирішую продовжити дорогу на так зване селище «Україна», за яким і живуть мій дідусь та бабуся. В моєму рюкзаку три булки хліба і три пляшки пастеризованого молока тривалого зберігання.

10 година. Під час дороги мені необхідно перейти декілька залізничних колій, по моїм оцінкам, дорога має зайняти не більше години (пішки).

В районі залізничного переходу я зустрічаю пару із візком з супермаркету, візок наповнений товарами. Тільки пройшовши повз них, я зрозумів, що це не «переселенці» і запитав навздогін звідки в них крам. Мені відповіли: «Ты можешь ещё успеть».

Мікрорайон, в якому пройшло моє дитинство

10.45 Двери продуктового магазина «АТБ» открыты, на полу раскиданы гнилые апельсины, на полках стоят пустые картонные коробки.

10.50 По соседству было ещё два крупных магазина, один из которых работал и в него стояла очередь. Работа продолжалась потому что его владельцы поставили вооруженную охрану и запустили электрогенератор.

10.55 По улице недалеко от меня группа людей выламывала решётку на двери магазина товаров хозяйственно-бытовой химии и косметики. Около магазина собралась толпа.

Я вошел внутрь и схватил семена для посадки и другое, что попало под руку. Кто-то крикнул «полиция».
Все стали выпрыгивать через разбитое окно на уровне полтора метра от земли. Я выпрыгнул и поранил руку об разбитое стекло.

У меня порвались ручки моего пакета. Забежав за угол и пробежав 300 метров, мне стало понятно, что нет сил семена нести далее. Я поставил коробку с добром на землю у бордюра и пошел дальше.

У меня началась истерика. Я поровнялся с человеком с велосипедом и какое-то время мы шли вместе.

На улице среди домов были следы разрушений (попадание снарядов), некоторые боеприпасы попали в дорогу и на ней образовались выбоины глубиной около метра.

11.30 Я повторял: «За что это?», «Когда это?», но никто мне не ответил: ни человек с велосипедом, ни военный, что встретился мне по дороге. С переулка на котором жили дедушка и бабушка открывался вид на поле, оно было всё в лунках.

12 година. В голове я представлял, что дедушка и бабушка мертвы, но они были живы и наш дом был цел.

Я сказал им, что хлеб и молоко, что я им принес, это вероятно последние продукты, что нам улалось достать.

17 година. Я перетащил кровать подальше от окна, налил керосин в лампу.

18 година. Стемнело. Начался миномётный обстрел, на этот раз я решил не бегать в погреб, а ночевать в дверном проёме.

20 година. Снаряд попадает в дом через один, вспыхивает пламя, зарево которого хорошо видно из нашего окна.

Я думаю, что если враг попал в цель и обстрел прекратиться, но нет — обстрел продолжился.

Згадалася сцена із фільма Тарковського «Дзеркало» з пожежею. Я спостерігав майже всю ніч за вогнем, адже він міг охопити і наш сарай. На вулиці не було іншого джерела світла, в районі було темно, зв’язку не було, не знаю, чи вплинула на це комендантська година, але пожежна команда так і не приїхала.

6 березня

7 година. Я пропоную відпустити з цепів собак, забити вікна і зробити додатковий запас води у ванну (жодна із моїх пропозицій не була підтримана родичами).

7.30 Напередодні українські військові поділилися своїм продуктовим пайком і кількома бутилками Боржомі. Оскільки тоді на вулиці температура була від мінусової до +1, то ми не боялись зберігати запаси їжі на веранді.

Пельмені зліпилися і ми їх по шматкам відірвали від загальної маси і кидали у суп. Одна із хлібин повністю зацвіла, але мені сказали загорнути її у пакет.

8 година. З крану перестала йти вода. Із послуг поки залишився тільки газ (в будинку газове опалення).

9-12 година. Облаштовую погреб пінопластом, картоном, лінолеумом, ставлю там стільці та розкладне ліжко, пляшки з водою.

12 година. Починається обстріл. Стріляють безпосередньо по нам.

12.25 Не можу зрозуміти, наскільки у погребі безпечно, наді мною металева балка, але поруч все тріщить.

Під час невеликої паузи я вийшов на вулицю і почав бігти вперед, для того, щоб вийти із зони масованого обстрілу. Подекуди прилітали снаряди, я був готовий впасти обличчям у землю, усюди лежали дроти та уламки.

ПОБУТ

(Надалі хронологія приблизна)

Укриття-бомбосховище («бункер»)

7 березня

З 5.50 до 18.30. Вирішую залишатись у бункері поруч із головним входом у комбінат Ілліча.

Розумію, що найближчим часом не буде електроенергії та безпеки.

Робимо місце для приготування їжі поруч із бомбосховищем з металевої поверхні та цегли на бетонній плиті. Мені дарують великий пакунок з родзинками.

Я чекаю на «зачистку», водночас чекаю на прорив блокади українськими силами. Офіційна інформація відсутня. Новини передаються через людей за принципом «сарафанне радіо» — йде чутка, що до нас йде якась допомога із Запоріжжя.

8 березня

З 5.50 до 18.30. Розбираємо на дошки дах флігеля поруч з нами. Із розбитих складів сміливці приносять шампанське, кожен із нас робить по кілька ковтків. Чекаємо на зачистку або на допомогу.

Ходимо по воду на криницю, я встаю навколішки і набираю воду прямо із струмка. Оскільки в мене тільки одні штани, сплю так само в них.

Дуже холодно, мороз, випадає сніг.

Приблизно тоді сідає батарея на телефоні. Обстріли не припиняються, стріляють як вдень так і вночі.

9 березня

З 5.50 до 18.30. Чекаємо на підмогу із Запоріжжя або на зачистку.

Перехожі доносять якісь новини про перемовини. Зв’язку немає, достовірних новин також. Тим з нас, в кого ще працюють телефони приходять «смс» подібного змісту: «Город в окружении, если вы не украинский нацист — сдавайте оружие и выходите здаваться». Номер відправника 777.

Використовуємо олійні лампи з ватним фітілем. Випадає пухнастий сніг, ми збираємо його і користуємось їм як технічною водою.

У будинок нашого двору із пологового будинку чоловік забирає породіллю, в них народилася дівчинка, яку назвали Мілена. Сім’я приносить новину, що у відділеня лікарні із недоношеними немовлятами попадає бомба і вони згорають живцем.

10 березня

З 5.50 до 18.30. В крамницю (столову?) поруч звезли залишки продуктів (крупи,борошно) із навколишніх уцілілих крамниць.

На синьому небі добре видно слід від літака, що скинув бомбу на комбінат і повернув на базу.

Через деякий час наступний літак скидає ще один снаряд на комбінат. Люди в черзі стають навколішки і закривають обличчя руками, черга не розбігається, але рухається повільно, ми йдемо в укриття. Постійні обстріли задовбали.

11 березня

З 5.50 до 18.30. Постійні обстріли включно з 18.30 до 5.50. Сторож сказав що вчора продали останні залишки продуктів і більше завозу не буде. Наразі продуктів в районі у вільному доступі немає. Жодної гуманітарної допомоги у наш район не привозили. Також говорять про французській іноземний легіон, що наче має відбити Маріуполь (але то чутки).

12 березня

З 5.50 до 18.30. Цілодобові обстріли, попадають в лікарню поруч, людей переміщують із верхнього поверху на нижні і в підвал. В лікарні є трохи їжі і медикаментів, лікарі проводять операції.

Намагаємося спіймати українську радіохвилю, використавуємо в якості антени металевий станок для сушіння білизни, проте нічого путнього із цієї ідеї не виходить. Приймач ловить тільки радіостанцію ДНР на якій йдуть новини «новоросії» та музика низької якості впереміш із закликами до дезертирства. Оскільки це ніхто не хоче слухати, то ми обговорюємо прогнози якоїсь гадалки про колесо фортуни.

13 березня

З 5.50 до 18.30. Постійні обстріли. В бомбосховищі протікає дах, на підлозі починає накопичуватися тала вода, краплі падають на матраци, стікають на стіл та попадають на стільці.

Йдуть чутки, що Зеленський збіжав, куди — невідомо, а РФ захопила Запоріжжя. Я в це не вірю, але перевірити не можливо. Жодної підмоги вже не чекаємо.

П’ємо бульйон від ковбаси і заїдаємо лєпьошкамі.

14 березня

З 5.50 до 18.30. По черзі групами ходимо по воду на криничку під обстрілами, певний стимул відчути себе безстрашним.

Знайшли поруч склад із меблями, які переносимо до укриття, місцеві починають красти наші дрова, що ми розмістили у під’їзді.

Погіршується психологічний стан тих хто в укритті, виникають сварки і конфлікти. Дуже холодно усюди, на вулиці мороз.

З неба замість снігу падає попіл. Кілька людей вирішають повертатись до свого будинку і залишають укриття.

15 березня

З 5.50 до 18.30. Люди самостійно починають виїжджати на автівках на власний страх і ризик до Запоріжжя.

Українські військові намагаються експропріювати джипи, що припарковані у нас у дворі. Я вирішую йти в центр до гуртожитку, де є мої запаси їжі. Знову починається сильний обстріл. Усередині укриття починає з’являтися пліснява.

Начебто в районі Плавбасейну видають українську гуманітарку, задля якої треба вистояти два дні в черзі, в наборі чай, цукор і галетне печиво.

16 березня

З 5.50 до 18.30. Люди, повертаються в укриття, дома в них нестерпно холодно, постійно чутно сильні залпи, вибохові хвилі валять з ніг, дехто ночує в напівзруйнованій лікарні, де багато поранених і нестерпно.

Закінчується олія для імпровізованих ламп, поступово сідають батарейки ліхтарів. У складах поруч знаходимо близько 10 акумуляторів і led-стрічку. Одного акумулятора вистачає приблизно на день роботи. На вулиці безліч голодних породистих собак.

Трохи малюю портрети дітей та сцени з нашого життя.

17 березня, 18 березня, 19 березня

З 7 до 20 години. Сильні обстріли. Поступає суперечлива інформація про розміщення військ «днр»/РФ на Лівому березі, обстріл і захоплення Волонтерівки, кажуть, що російські війська на Мухіна, в центрі, на Кірова.

Снарядом вбиває знайому із нашого бомбосховища.

Біля криниці розриває двох молодих людей, на залізничних коліях і на зупинці поруч лежать кілька трупів, залізничне полотно на нашому шляху по воду пошкоджене. Кілька людей із нашого сховища попадають під обстріл парашутними бомбами.

20 березня

З 7 до 20 години. Ми міняємо місце забору води і надалі набираємо її із басейну фізкультурно-оздоровчого центру, де нині «квартируються» пожежники.

Привозять гуманітарну допомогу: туалетний папір, прокладки, серветки, гіпсові накладки. І обмежену к-сть хліба (!), який одразу розбирають.

В районі «біля танку» є зв’язок, можна спілкуватися смс.

П’ємо воду, без чаю, але інколи не можемо її нормально закіп’ятити через небезпеку обстрілів, вода жорстка.

В небі літають безпілотні апарати.

21 березня

З 7 до 20 години. Місцеві роблять вилазки на продуктові бази і склади, які ще залишаються на підконтрольній Україні території: їжа відсутня, проте наявний алкоголь, тому кожному у дворі роздають по пляшці шампанського та енергетика. Натовп, багато літніх людей.

Українська САУ стріляє у відповідь окупантам, ми називаємо її невловима САУ, вона схована на комбінаті між металевих слябів. Чутно як наші стріляють із заводу Б.

У флігелі поруч помирає дід із нашого бомбосховища, ми ховаємо його у виритій траншеї.

До нас завітали українські військові і вирішили зайняти профспілкову лікарню, але знайшли її не прилаштованою для своїх потреб.

Я вирішую йти на стару криницю. Посередині шляху, на відкритій місцевості мені відкривається вид на палаючий район і багатоповерхові будинки біля району «Пентагон», місця, де я народився і де пройшло моє дитинство, в мене шок і я не можу іти далі.

За словами тих, хто побував у місті, розбомблено драматичний театр, плавбасейн, центральний ринок, один із корпусів ПГТУ, безліч інших будинків і споруд.

Місцеві кажуть, що окрім «Азова» в Маріуполі розміщується «Торнадо» та морпіхи. Про «Азов» дехто говорить, що він перестав підпорядковуватись генштабу і відмовився виконати наказ виходити із міста.

22 березня

З 7 до 20 години. Снаряд прилітає безпосередньо у наш двір, вхід у бомбосховище засипає землею, всі вікна в навколишніх будинках вилітають, нас штовхає вибуховою хвилею.

Ми беремо воду в новому місці, це ймовірно, тала вода із морозильних камер Іллічівського ринку, але я не певен, бо тоді не виходив.

«Комендатка» нашого сховища каже, щоб жінки не виходили за межі нашого двору, а чоловіки ходили групами з топірами і ножами, оскільки в нашому «українському» районі починається голод.

В нашому сховищі залишається три палки ковбаси на більше ніж 30 чоловік і непевні перспективи із джерелом чистої води.

Йдуть розмови про системи залпового вогню «Солнцепёк» і «Буратино», і це не радує.

Я хворію вже понад тиждень від нежиті і кашлю, від постійних обстрілів в мене починає боліти голова, місяць в антисанітарних умовах дається в знаки.

За моїми припущеннями велике кільце оточення розпалося на декілька дрібних, одне з яких ось-ось має замкнути комбінат Ілліча, і тоді через кілька днів бої почнуться безпосередньо над моєю головою.

ЕВАКУАЦІЯ. Маріуполь — Нікольське (Володарське)

23 березня

8 година. Група із приблизно 20 людей із навколишніх будинків і бомбосховища вирішують виходити із міста. Завдяки Емі та її чоловіку, які ходили в «розвідку» ми знаємо, що з 23 мікрорайну відправляються автобуси, проте куди вони йдуть невідомо.

Разом із нами ідуть діти, літні люди, ми несемо домашніх тварин у переносці, валізи. Ми йдемо повз комбінат, візуально він цілий. Через вулиці Макара Мазая і Монтажну виходимо на 24-й квартал, йдемо дворами, інколи перетинаємо відкриті ділянки, далі по Покришкіна уздовж парка ім. Гурова. Деякі двори сильно пошкоджені, а деякі ні.

13 година. Крізь луки в гарі та диму видніється центр міста, в повітрі запах сірки. В центрі лунають вибухи. Переходимо по небезпечному напівзруйнованому містку ріку Кальміус і взбираємось нагору. В середині приватного сектора виходимо на блокпост. В перше я бачу наочно того, з ким ми воюємо, солдат РФ / ДНР. Літера Z навкруги.

13.01 Військовий дивиться на мій паспорт, на місце народження Маріуполь і на київську прописку. Пропускає всю групу далі.

14 година. Йдемо по проспекту Будівельників. Двори сповнені могилами, десь стоять хрести, десь, навіть штучні квіти. Деякі трупи замотані в ковдри. Подекуди стоять великі черги невідомо за чим, почасти у багатоповерхових будинків не вистачає кількох поверхів, десь просто проломи або відсутні частини стіни. Окремі машини розкрилися із середини трояндою. Деякі машини вкатані в асфальт важкою військовою технікою.

По бульвару Шевченка рухається російська військова техніка із літерою Z, на танках і БТРах сидять багато військових молодих людей. На вулиці згорілий міський транспорт, всі торгівельні точки зруйновані, зокрема ми пройшли біля спаленого торгівельно -розважального центру «Порт Сіті». Будинки навпроти нього були повністю чорні від пожеж. В районі автостанції номер два ведуться міські бої.

Однак людей в істериці я не бачив, я бачив молодь та різних людей, що тягнули воду із складів у Старому Криму. Я йшов за руку із дитиною. Її звали Міра. Під час дороги вона розповідала мені історії про тварин і птахів, це допомагало нам.

15 година. Проходимо крізь російський блокпості виходимо за межі міста. В цей час, якийсь кореспондент азійського телебачення знімає, як у місто заїжджає машина із гуманітарною допомогою, наша група попадає у кадр. Біля блокпосту сидить солдат із рудими вусами і дивиться на сонце, я запам’ятав його обличчя.

15.15 Двоє російських солдат намагаються відкрити багажник Audi, вони просять місцевого, щоб допоміг. Натроє в них нічого не виходить і відкривається капот.

15.30 Приїжджає великий автобус і ми покидаєм межі міста остаточно.

16 година. Нас привозять в Нікольське, яке на той час знову перейменоване на

Володарське, за кілька десятків кілометрів від Маріуполя.

Нас зустрічають волонтери із місцевої школи. Вони кажуть що у пгт можна переночувати в кількох місцях, зокрема у школі мистецтв. Школа номер 1 нещодавно пройшла оновлення, в аудиторії потерпілих не пускають, в коридорах багато людей, вони перебувають там кілька днів, усюди стоїть характерний запах. Там я вперше за тривалий час подивився на себе в дзеркало.

Я в зимовому одязі, який не міняв місяць, не мився і не голився так само місяць, у мене патлаті волоси, великі вуса і борода.

У школі було гаряче харчування для дорослих один раз на день, воно видалось мені смачним, видавали ліки і інше. Я взяв мило, пляшку «Талой воды Кавказских гор», антисептик.

Заночували в музичній школі. Зачаровано і з подивом дивився на великі вікна, крізь які падали сонячні промені, Нікольське не бомбили, але десь поруч з його території відбувались артилерійські обстріли Маріуполя.

Друге, що мене вразило це різноманітність обличь і багатство міміки людей. Майже місяць в укритті сприймався мною як ізоляція в обмеженому колі .

Ми спали сидячи, було дуже холодно, на той час я був хворий.

Нікольське (Володарське)

24 березня

З 7 до 20 години. Жодних новин з української сторони. Є електроенергія, вода, проте немає зв’язку, не працює інтернет.

По селищу розвішані плакати «За Родину, за русских, за победу». Поруч із прапорами ДНР висять прапори Росії.

Автобуси із написом «Комунальний транспорт міста Запоріжжя» співробітниками «МЧС» та прикордонної служби «ДНР»/РФ (у характерних шапках) направляють групи у Донецьк.

Другим є маршрут до Ростова, але туди треба записуватись і якийсь час чекати, перед цим треба пройти процедуру фільтрації. Жодного транспорту до Запоріжжя та інформації про нього.

11 година. Ціна бути вивезеним із Нікольського до Мангуша 1500 грн за людину. За чутками машина до Бердянська коштує 5000-7000 гривень з особи.

12 година. Шукаємо зв’язок і українських волонтерів. У місті працює ринок, є хліб із Донецька. В обігу гривні. На наших очах міняють таблички і прапори на українських державних установах.

14 година. Наче знаходимо волонтерів, що возять в Бердянськ. В день по три машини, по 8 людей, в черзі 300 людей перед нами.

14.36 Біля пожежної частини знаходимо дуже нестабільний зв’язок «Київстар», я додзвонююсь до брата, батьків і подруги. Із розмови не розумію, чи Київ ще Україна, але розумію, що там є робота. Мені розповідають про волонтерів і про «зелені коридори». Я кажу, що прямую де Бердянська, оскільки тут кажуть шо «Бердянськ під окупацією, але наш». Принаймні Бердянськ, то вже Запорізька область, а не Донецька.

17 година. Бажаємо заночувати у місцевих, але не виходить і ночуємо на другому поверсі податкової служби у залі зібрань. Там тепло і зручні лавки. Розкриваємо і їмо свій «нз” – тушонку із українського пайка.Багатодітна сім’я недочекалась автобуса на Запоріжжя відправляється в Донецьк.

Нікольське (Володарське) — Бердянськ

25 березня

З 7 до 20 години. Планую віддати свій планшет і малюнки за дорогу до Бердянська. Чудом знаходимо місцевого таксиста на жовтих жигулях, який за помірну ціну вивозить нас із Володарського/Нікольського.

10 година. 1-й блокпост. Біля Мангуша з’являться мобільний зв’язок та мобільний інтернет.

2, 3-й блокпости. По озброєню і по питанням, які нам задають на блокпостах військові видно, що солдати слухають різну пропаганду, мають різний військовий досвід і є, як із РФ, так і з так званої «днр»/«лнр». Деякі з них були досить говіркі, деякі ні, деякі шукали мозолі на руках і сліди від бронежилетів, а декотрі шукали наркоманів і «нациків», дивилися на татуювання і на вени. Днровці сказали мені, що «художники и строители нам нужны», але пропустили далі.

Біля Бердянську дорога була вкрай поганою і я боявся, що наша стара автівка просто не доїде до пункту призначення і розвалиться дорогою.

4 блокпост. Солдат із далекого сходу довго дивився мою фотогалерею, фотографії з відкриття виставок, на Азовське море, після цього сказав, що в мене красива сестра, дуже здивувався фотографії в масці: «Так, короновирус, это, отменили».

Були і напружені ситуації, коли солдат з Кавказу пропонував відійти з ним.

На в’їзді в Бердянськ наш водій запитав, чи є в Бердянську бензин, на що російський солдат сказав, що він в місті не був, де його поставили там він і стоїть.

13 година. Одне із моїх найбільших потрясінь. Ми в’їхали в Бердянськ і побачили на кожному стовпі прапори України, дуже багато банерів «Російський воєнний корабель іди нахуй», «Слави Героям Небесної сотні». Я вражений, бо місто місяць під окупацією.

Приходить смс від ДСНС про евакуаційні автобуси і зелений коридор. Жодних волонтерів на місці немає, списки на автобуси носить вітер біля зачиненого спорткомплексу. Нещодавно окупаційна влада насильно змінила керівника міста.

Витрачаємо мої останні 400 гривень на таксі до азовкільця.

Дізнаємося, що запізнилися на евакуацію на 1 годину. Разом зі мною двоє людей із Маріуполя, Єлена та її син Анатолій. Селимося у їх знайомої неподалік від міста.

Бердянськ

26 березня

З 7 до 21 години. Їдемо в місто, продуктів обмаль, майже всюди приймають тільки готівку, величезні черги на запис із зняття готівки на кілька днів вперед.

Народу багато, невеликі проукраїнські мітинги в центрі, велика кількість людей гуляє на центральній площі, деякі люди намагаються розмовляти із солдатами і переконують їх забиратися геть.

Йде дим із підбитого корабля в порту, на набережній люди з гвинтівками в чорній формі.

17.00 Вимикають мобільний зв’язок та інтернет, працює тільки дротовий Укртелеком.

Слухаю окупаційне радіо, поруч із краденими музичними композиціями Pink Floyd-The Wall, Кіно та іншими розповідають новини світу та Росії. Про Бердянськ нічого, окрім того, що він “наш”. Прогноз погоди починався мелодією із радянської програми, а завершувався словами “как говорили наши предки”.

27 березня

З 7 до 21 години. Обмінюю мило із гуманітарної допомоги на автобусний квиток. В кармані 0 гривень.

Знаємо, що в Запоріжжі комендантська година цілу добу, намагаємося знайти точку wi-fi у місті.

Біля квіткової крамниці вдається вловити мережу і відправити два повідомлення: «В Бердянске нет связи и интернета», «Мы записались на автобус порядковый номер 17, будем ждать колонну и зелёный коридор. Позавчера было 40 автобусов».

Людей в місті майже нікого.

Бердянськ — Запоріжжя

28 березня

Біля 7-ї години. Одними із перших приходимо на азовкільце, за місто, при нас росіяни продовжують будувати блокпост та мінувати узбіччя. Сідаємо в 1-й автобус із 14. Попереду нас супроводжує машина ДСНС.

5,6,7,8,9,10 блокпости.

Десь пропускають швидко, десь ні. Питання, які задавали нам військові РФ такі — африканському студенту: «чи є в нього доллари», моїй сусідці «чи може вона продати свій електронний годинник», до мене «чи продам я їм сімкартку».

Один військовий дав нам коментар «из тех краёв где я, принято уважать старших, вы бы посадили дедушку, а то нехорошо получаеться».

Атмосфера в автобусі напружена.

Подекуди на замінованих узбіччях спалена техніка.

Біля 18 години. Виходимо з автобуса і йдемо частину об’їзної дороги пішки, бо в трансорту малий кліренс і засіб може загрузнути.

Біля 19 години. Поперед нами обстріляли автівку. У жінки поранення в ногу.

Ми застрягаємо в сірій зоні, навколо точаться бої, десь поруч лінія фронту.

21 година. Перший український блокпост.

22 година. Автобуси в Запоріжжі. Нас зустрічають волонтери і відповідні служби України.

23 година. Ніч в тимчасовому прихистку в дитячому садочку.

Запоріжжя

29 березня

З 7 до 23 години. Нас тепло зустрічає родина моєї подруги (художниці) Марії Луїзи Філатової. Я радію.

Запоріжжя — Дніпро

30 березня

З 8 до 22 години. На евакуаційному потязі їду до родини (художників) Люсі Іванової та Єгора Анцигіна у місто Дніпро.

Дніпро — Київ

31 березня

З 8 години. Їду залізницею до Києва.

Текст видано за підтримки Peace for Art foundation