Варіація перша: Smart одяг та візуальне «розчаклування» емоційної приватності

Сьогодні мешканець Лондону опиняється в полі камер відеоспостережень щонайменше 290 разів впродовж дня. Тобто одна камера припадає приблизно на 14 лондонців. У Китаї ця статистика ще більша. Житель китайського мегаполіса виходить за межі поля відеоспостереження лише коли знаходиться у себе вдома. І ця статистика не враховує використання дронів, які подекуди дуже активно застосовуються як механізм динамічного спостереження за публічними місцями (площами, парками, школами). Є серйозні підозри, що ці цифри надалі зростатимуть.

У чому потреба такого високого рівня спостереження? Чому влада так зацікавлена у подібному «спогляданні» індивідуальних та колективних тіл?

Сучасне розуміння приватності було значною мірою обумовлено двома важливими факторами: демографічним вибухом ХХ століття та швидкими темпами технологічної еволюції. Щойно людей стало більше змінилося ставлення до простору (як особистого, так і публічного). Почала формуватись нова урбаністична модель та архітектурна матриця. Разом із новими архітектурними рішеннями стали виникати нові форми спостереження та колективного контролю.

Сьогоднішні уявлення про приватність можна розглядати крізь призму особистого простору, персональних даних, фінансових операцій. Однак, ще одним важливим полем приватного життя є приватність нашого внутрішнього, емоційного світу. Велику кількість емоцій, які ми переживаємо щодня, лишаються всередині нас. Ми спроможні приховувати їх від оточуючих, робити вигляд, що нам байдуже тоді, коли нам по-справжньому боляче, удавати хоробрість у моменти панічного страху. У такий спосіб ми залишаємося сам на сам зі своїм світом приватного. Це моменти, коли ми по-справжньому наодинці з собою. Однак сьогодні, техніка починає загрожувати цій сфері емоційної приватності і одна з найбільших загроз надходить від, на перший погляд, нейтрального технологічного артефакту, а саме — одягу.

Найчастіше, коли йдеться про приватне, мало хто згадує про одяг. Ми звикли, що приватний простір здебільшого оформлений архітектурним, аніж «текстильним» ансамблем. Утім, одяг, у питаннях приватності відіграє не меншу роль аніж архітектурний контекст.

Одяг, це взагалі дуже специфічний технологічний артефакт. По-перше, — це один з найдавніших винаходів людства. Примітивні прототипи одягу з’являються уже за доби пізніх неандертальців (так звана «Мустєрська культура» — 100–40 тисяч років тому).

По-друге, одяг — це щось, що постійно «доторкується» до наших тіл. За словами Маршала Маклюена: «Одяг — це наша друга шкіра» [2]. Він буквально «найближчий» технологічний об’єкт нашого повсякдення.

Окрім цього, одяг виконує подвійну символічну функцію. Перш за все, одяг приховує табуйовані частини людського тіла [3].Примусово оголена тілесність — це завжди форма покарання (механізм приниження людської гідності) [4]. З іншого боку, одяг завжди виступає певним «екраном», який ретранслює соціальний статус людини, її класову та професійну приналежність, наявність або відсутність естетичного смаку. Хорошою ілюстрацією «екранної» функції одягу може служити ставлення різних культур до кольорів та патернів вбрання [5]. За кольором одягу можна було дізнатися про сімейний стан людини, її професію, естетичні (та навіть етичні) вподобання. Відтак одяг — це водночас вуаль, яка приховує та втаємничує наше тіло, і екран, який оголює і ретранслює нашу соціальну природу та світоглядну конфігурацію.

Сьогодні можна сказати, що з появою smart одягу наше ставлення до певних соціальних механізмів зміниться назавжди. Його варіацій вже існує чимало. Умовно цю категорію можна розділити на кілька сегментів:

1. Одяг зроблений з високотехнологічних матеріалів (наприклад такі матеріали, які можуть охолоджувати влітку та зберігати тепло тіла взимку);

2. Одяг з використанням різноманітних сенсорів, які (що) відстежують інформацію про наше тіло та передають її іншими пристроями;

3. Одяг, який здатний реєструвати рухи вашого тіла (наприклад, під час виконання фізичних вправ) і модерувати (давати тактильні сигнали-імпульси) у випадку правильних-неправильних дій вашого тіла.

Усі три сегменти вже наявні на ринку сьогодні, однак справжній «бум» smart одягу ще попереду.

У цьому матеріалі я хочу зупинитися на нових формах розумного текстилю (smart texile), який може змінювати колір залежно від нашого емоційного фону.

Власне питання, яке мене цікавить, — це зв’язок між новими формаціями одягу та їх можливими тоталітарними утіленнями. Інакше кажучи, як майбутній дигітальний тоталітаризм зможе використовувати smart одяг для контролю, маніпуляції та скрінінгу індивідуальних та колективних тіл? [6].

Моя інтуїція дуже проста: уся необхідна технологічна інфраструктура для втілення такого сценарію уже наявна. Деякі технічні складності — це питання часу, а не інфраструктури.

Припустімо, що країна «N» змусить носити певний тип smart одягу усіх своїх громадян. Цей хід можна зробити досить просто. По-перше, — окрім стандартних форм одягу (футболки, плащі) це може бути незначний (однак завжди візуально наявний) аксесуар (браслет, прикраса, годинник). Таких видів аксесуарів буде чимало. Кожен зможе обрати на свій власний смак і розсуд. У добу пізнього капіталізму фікція споживацької свободи має залишатися. По-друге, сьогодні важко уявити свій день без мобільного телефону. Його функціонал є необхідною складовою щоденної соціальної активності. Тепер уявімо, що частину функціоналу (разом із функцією персональної ідентифікації) виконуватиме smart одяг. Завдяки йому ви зможете розраховуватись на касі супермаркету, брати в оренду авто, купувати ліки за рецептом, спілкуватись зі своїми друзями, бути активним у соціальних мережах. Тобто усе, що вам зазвичай потрібно в сучасному світі, буде тепер закодовано в одязі.

Окрім цього, одяг зможе реєструвати динаміку ваших емоційних коливань і змінювати колір залежно від вашого теперішнього емоційного фону. Більшість емоцій можна відстежити шляхом аналізу базових «габаритів» наших тіл (швидкість серцебиття, темп дихання, артеріальний тиск, аналіз мікрорухів тіла). Ці базові фактори можуть бути доповнені аналізом факторів складнішого порядку. Приміром, система, яка щодня спостерігає за Вашим маршрутом на роботу, і яка, відтак, має «історію» ваших виборів у цьому конкретному поведінковому патерні (похід на роботу), може помітити певні «аномалії» у ваших сьогоднішніх рішеннях, певні нові варіації поведінки, які не зустрічалися раніше (вибір нового маршруту, обрання іншого типу транспорту). Ці аномалії будуть відкалібровані згідно з базовими факторами вашого тіла у наслідок чого, система зможе помітити вашу схвильованість або роздратування у ситуації, в якій ви зазвичай були спокійні [7]. У наслідок цих складних обчислень, колір вашого одягу змінюватиметься. Окрім цього, інформація про ваші емоційні коливання буде реєструватись у відповідних базах даних, які зберігатимуть усю історію ваших емоцій та знатимуть ритміку вашого приватного життя.

Однак уся «технічна» складова цього процесу залишатиметься «за кулісами» нашої уваги. Те, що реально опиниться у полі нашого зору — це неприхованість (візуальне розчаклування) емоцій інших людей. Людей, які поспішають на роботу, стоять у черзі, чекають на автобус. Одного погляду буде достатньо аби зрозуміти в якому настрої перебуває водій таксі або ваш начальник. Наша буденність перетвориться на карнавальну виставу, у якій кожен знатиме реакції та мотиви інших людей, зможе легко дізнатись хто говорить правду, а хто обманює, хто лишається щирим, а хто лицемірить.

Утім, яка мета такої публічності наших емоційних переживань? Чому інші мають бачити мій емоційний стан? Невже недостатньо того, що усі емоції реєструються і відстежується системою? Відповідь на це питання дуже проста: така форма публічності є вкрай дієвим механізмом колективного контролю. Досвід тоталітарних режимів ХХ століття показав, що найкращий наглядач це аж ніяк не офіцер у військовій формі, а твій близький (напарник/компаньон/сусід/колега).Сьогодні важко точно спрогнозувати форми і темпи майбутньої дигітальної репресивності. Однак нинішні тенденції технологічного спостереження по-справжньому насторожують.

Фронтальні камери на смартфонах відстежують мікрорухи ваших очей, соціальні мережі аналізують швидкість скролінгу, пошукові алгоритми знають, який тип товару ви шукаєте. Відтак, розширення поля спостереження у домен одягу видається цілком логічним рішенням. Що далі? Наступний крок, — це дистанційне управління рухами наших індивідуальних та колективних тіл. Цьому питанню буде присвячено наступний матеріал: «Дві варіації дигітального тоталітаризму (digital totalitarism). Варіація друга: Смарт одяг і тактильне управління колективною тілесністю». 

[1] Дигітальний тоталітаризм (digital totalitarism) — словосполучення, яке ще не здобуло академічного визнання. Утім, це поняття дедалі частіше фігурує у дискусіях з-поміж сучасних інтелектуалів. Поняттям дигітального тоталітаризму я визначаю поєднання владних механізмів із новими технологіями нагляду (surveillance). Таке поєднання створює реальну загрозу для цілого спектру свобод окремого громадянина.  

[2] Прикметно, що після пандемії вчені створили реальний прототип «другої шкіри», який має захищати лікарів від вірусу, а військових від хімічної зброї. Вже було проведено перші тести, і цей винахід підтвердив свій потенціал.

[3]  Пов’язка на стегна, разом з примітивними прототипами плащів, були одним із перших видів одягу у доісторичні часи. 

[4] Так само, як і примусово «одягнене”»тіло варто розглядати як витончену форму покарання. У цьому контексті прикметним видається ставлення до жіночого одягу в мусульманських країнах, де носіння хіджабу (або ще радикальніше — бурки) втаємничує-сакралізує-приватизує усю жіночу тілесність без винятку. Водночас, таке примусове «одягання» жіночого тіла, до певної міри, є відзеркаленням примусового оголення. Іншою ілюстрацією цієї тези може слугувати обов’язкове носіння медицинської маски під час епідемії COVID-19. Напівприховане обличчя — це інший спосіб сприйняття тілесності загалом.  

[5]  Тим, кому цікава тема семіотики кольору раджу почитати «Історію кольорів» італійського культуролога Мішеля Пастуро.

[6] Screening — медицинська процедура виявлення захворювань (здебільшого онкологічних), на ранніх стадіях хвороби. У цьому контексті поняття вживається як метафора повної «прозорості» людської тілесності у части дигітального тоталітаризму.

[7]  Окремим, і дуже цікавим сюжетом у цій темі, є нові форми хакінгу, які неодмінно з’являться щойно дигітальний тоталітаризм почне набирати обертів. Які форми отримає такий хакінг сказати важко, однак уже сьогодні існують прототипи одягу, які захищають від камер з функцією розпізнавання облич. Завдяки патерну, який нанесено на футболку, алгоритм не може розпізнати обличчя її власника. Також тема спостереження була відрефлексована у межах сучасного акціонізму: американський театр the Surveillance Camera Players, російська група акціоністів і їх проєкт «Следуй» (Follow)